Різьба як спосіб зберегти пам’ять: історія Василя Клюнди, який “оживляє” дерево

Картини, що народжуються з дерева, та життя, сповнене праці, будівництва і творчості – 75-річний житель Вільногірська Василь Клюнда перетворює звичайні фанерні дошки на витончені художні роботи. 

У розмові з журналісткою Вільногірськ IN.UA майстер розповів, як із меблевого виробництва прийшов до мистецтва різьби, чому творчість стала для нього способом відпочинку і що допомагає не втрачати натхнення.

Від Волині до Вільногірська: шлях довжиною в життя

Василь Клюнда народився 8 березня 1951 року у Волинській області, в селі Гречки Ковельського району. Водночас у документах офіційною датою вказано 12 березня – її записали пізніше через те, що народження відбулося вдома. Саме тому пан Василь жартує, що має одразу дві дати народження і відзначає їх обидві.

З усмішкою пан Василь розповідає: “День народження 8 березня завжди святкую вдома, а 12 березня – на роботі, бо зазвичай ця дата припадала на робочі дні”.

Після закінчення школи він здобув професію столяра-мебляра у Ковельському ПТУ та працював на меблевій фабриці близько восьми років. У 1976 році, слідом за молодшою сестрою, яка вступила до Вільногірського коледжу, він наважився переїхати до тодішнього молодого міста Вільногірська, де активно розбудовувалися промисловість і житлова інфраструктура.

“Ми тоді фактично будували половину міста”, – згадує він.

У Вільногірську майстер працював на різних підприємствах – від будівельної сфери до “Укртелекому”, де завершив трудову діяльність у 2011 році.

Як з’явилося захоплення різьбою

До мистецтва різьби Василь Клюнда прийшов ще під час навчання. Його майстер у училищі, Борейшо Григорій Іванович, не лише навчав столярства, а й відкривав учням тонкощі роботи з деревом, включаючи інкрустацію та художню обробку.

Саме тоді з’явилися перші навички, які згодом переросли у справжнє захоплення.

“Я тоді вперше спробував і зрозумів, що це мені до душі”, – пригадує він.

Згодом, працюючи на меблевому виробництві, він мав доступ до матеріалів і технологій, що дозволяло експериментувати та вдосконалювати майстерність.

Гурток для дітей і передача досвіду

У минулі роки майстер також викладав різьбу для дітей. На заняття приходили десятки учнів.

“Було до 28 дітей одночасно. У мене досі залишилися журнали відвідуваності гуртка, де я позначав, скільки маленьких майстрів приходили до мене на навчання. А це було ще у 80-90-х роках”, – згадує він.

Заняття проходили кілька разів на тиждень, і діти власноруч створювали перші роботи – від простих візерунків до складніших композицій.

Як народжується дерев’яна картина

Процес створення різьблених робіт, за словами майстра, потребує точності, терпіння і розуміння структури дерева.

Спочатку підбирається та обробляється фанера: її шліфують, покривають морилкою або фарбниками, а потім лакують. Далі в роботу вступають спеціальні різці та стамески.

“Тут важливо не прорізати зайвого, бо фанера має шари. Треба відчувати матеріал до міліметрів”, – пояснює Василь Клюнда.

Залежно від складності, одна робота може зайняти від кількох годин до дня. Прості сюжети майстер виконував навіть по кілька десятків на місяць, коли працював активно.

“Як зараз пам’ятаю, я міг зробити від 60 до 80 робіт за місяць. Якщо це були прості пейзажі, то міг і по 6 картин на день робити”, – поділився пан Василь.

Від пейзажів до ікон: еволюція творчості

У різні роки тематика робіт змінювалася. Майстер створював пейзажі, портрети, сюжетні композиції, а також масштабні панно.

Окремий напрям – копіювання робіт художників, зокрема гравюр, які він збільшував і переносив у різьбу.

Сьогодні Василь Клюнда більше працює над іконами, які оформлює у дерев’яні рамки та розміщує під склом.

“Зараз часто просять саме ікони. Роблю їх із душею”, – говорить він.

Творчість як відпочинок і спосіб жити

Попри вік, Василь Клюнда не полишає творчості. Хоча працює вже рідше, він продовжує створювати вироби, які для нього – більше ніж просто предмети декору.

“Я забуваю про все, коли працюю. Це мене надихає”, – каже він.

Для майстра різьба стала не лише хобі, а й способом зберігати внутрішню рівновагу та передавати емоції через дерево.

Сенси в кожній роботі

У роботах Василя Клюнди часто закладені сюжети з глибоким змістом – від природи до людських переживань. Це можуть бути сцени материнства, прощання, очікування або символічні образи змін і плину часу.

“Кожна картина має свій зміст і історію”, – зазначає він.

Поради молоді: цікавитися світом і не боятися роботи

Майстер переконаний, що сучасній молоді варто більше відходити від залежності від гаджетів і ширше дивитися на світ.

Він радить бути допитливими, пробувати різні види діяльності, не боятися фізичної праці та шукати справу, яка буде до душі.

“Не можна зациклюватися на одному. Треба цікавитися всім – тоді життя буде повнішим”, – підсумовує Василь Клюнда.

Історія майстра – це приклад того, як професійний шлях, життєвий досвід і творче захоплення можуть переплестися в одне ціле. І як із простого шматка дерева народжується не просто виріб, а історія, що зберігає пам’ять і настрій свого автора.

Читайте також:

“Коли сідаю вишивати — мозок перезавантажується”. Історія Людмили Дігтяр з Вільногірська, яка створює картини з тисячі хрестиків

В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі  та пам’ятає часи, коли вироби з кришталя прикрашали оселі по всьому місту. За її словами робота була не простою, але вона з теплом та гордістю згадує ті часи. 

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалась із пані Надією, детальніше про її історію читайте в матеріалі.

Дитинство у Вільногірську та шлях до заводу

Надії Цуркан 71 рік, вона переїхала до Вільногірська ще у семирічному віці з Кіровоградської області. Тут у 1962 році пішла до новоствореної Вільногірської другої школи, яку успішно завершила. Потім вступила до технікуму у Кам’янському, на той момент Дніпродзержинську, де здобула фах, а після навчання працювала кухарем на поїзді два роки.

Згодом, залишила роботу в дорозі та повернулась до Вільногірська. Певний час вона працювала комірницею на консервному заводі, а після сезону — вирішила спробувати себе на скляному виробництві.

У 1978 році Надія прийшла на Вільногірський скляний завод, вона була однією з перших жінок у кришталевому цеху. 

Робота з кришталем: від ваз до квітів

У скляному цеху пані Надія пропрацювала 17,5 років — до моменту, коли виробництво кришталя закрилося.

Її роботою була нарізка візерунків на кришталевих виробах: вазах, склянках, салатниках, попільничках.

Надія Цуркан згадує, що робота була важкою, адже доводилося постійно мати справу зі скляним пилом, який може бути шкідливим для здоров’я. Втім, вона не відчувала значного впливу на своє самопочуття й каже, що сприймала це просто як частину роботи.

У зміні на нарізці працювало приблизно 12 людей. Поруч — обрубники, шліфувальники, робітники на пресах. Надія тепло згадує колектив: “Ми були дружні, один за одного стояли. У нас не було особливих конфліктів чи пригод — просто гарна робоча атмосфера. Часто разом їздили на суботники, на збирання картоплі та кукурудзи — усе це було з ентузіазмом і по-товариськи”.

Унікальні вироби та майстерність колег

Особливу гордість у Надії викликають вироби, які майстри виготовляли поза планом — для душі.

У скляному цеху робітники, які видували кришталь, власноруч створювали лебедів, троянди, нарциси.

“Це були вироби не на продаж — їх робили для себе, як сувеніри або подарунки”,  — розповідає Надія.

На продаж завод випускав широке різноманіття продукції: квіткові вази різних форм, вази для фруктів, салатники, попільнички, келихи та склянки місткістю від 60 до 300 грамів.

Також завод виготовляв елементи для люстр — кришталеві пелюстки, великі топазові елементи. Сировина для кришталя тоді надходила з різних частин світу: кислоту привозили з Середньої Азії, пісок — із Прибалтики.

Після початку економічних труднощів у країні виробництво стало збитковим — і кришталевий цех закрили.

Після закриття цеху — новий етап

Після зупинки виробництва кришталю Надія ще три роки працювала у виробництві пляшок.

Хоча Надія вже давно не працює на заводі, вона радіє, що виробництво відновилося і розвивається.

“Я рада за людей, що завод піднявся. Є робочі місця — і це головне”.

Вона зізнається, що часу стежити за оновленнями заводу майже немає — живе зараз в іншій країні й приїжджає додому тільки раз на рік. Але з колегами підтримує зв’язок, періодично спілкується.

“Бажання і дисципліна”: порада молодим працівникам

Наостанок Надія Цуркан поділилася тим, що вважає найважливішим для кожного, хто тільки починає працювати на скляному виробництві. За її словами, успіх у цій справі залежить не лише від уміння, а й від ставлення до роботи: “Потрібні бажання і дисципліна. Робота важка, по 12 годин, але якщо хочеш — все вийде. Головне, щоб завод розвивався і підтримував нашу країну”.

Пані Надія каже, що попри всі труднощі та роки, які минули, вона й досі з теплотою згадує час, проведений у кришталевому цеху. Передусім — дружній колектив, майстерність колег, а також ті моменти, коли на її очах зі шматка розпеченої скломаси створювали витончені вироби.

“Приємно все це згадувати і поділитись історією”, — каже вона на завершення.

Читайте також:

У Вільногірську відкрили новий волонтерський центр: місце тепла, світла та незламної підтримки ЗСУ

Людмила Шевченко родом із Лихівки. Малювати почала ще у дитинстві, адже змалку їй подобалося відтворювати на папері навколишній світ. Після переїзду до Вільногірська, де вона мешкає вже сім років, життя художниці набуло нових барв – у новому місті вона розвиває свій талант і продовжує творити.

 Про свій творчий шлях, улюблені роботи й те, як фарби допомогли відкритися та долати труднощі, Людмила розповіла журналістці Вільногірськ IN.UA

Творчість без рамок

Художниця працює з різними матеріалами: найчастіше використовує акрилові фарби, іноді – гуаш чи акварель, а ще любить малювати пальцями олійними фарбами.

Її роботи різняться за розміром – від крихітних малюнків із долоню до великих полотен. Тематика теж різноманітна: природа, деталі з життя, речі, які привертають увагу. Улюблена картина Людмили – пейзаж рідного краю, із річкою біля дому в Лихівці.

Жінка зізнається, що часто малює вночі – коли з’являється спокій та вільний час. Саме тиша та самотність у Вільногірську стали для неї джерелом натхнення. Дуже любить вона й малювати під музику саксофону – каже, що вона заспокоює та надихає на створення нових образів.

“Можу прокинутися серед ночі, і якщо в голові виникає образ – одразу беруся за фарби”, – каже вона.

Щоб вдосконалювати навички, художниця дивиться відеоуроки та надихається роботами інших митців.

Картини як відображення емоцій

Для Людмили малювання – це не лише хобі, а спосіб висловити почуття. Фарби допомогли їй відкритися й вийти з емоційної замкнутості.

“Після розлучення мене ніби закрило в собі. І тоді з’явилися фарби. У картинах я передаю те, що відчуваю”, – ділиться художниця.

До початку повномасштабного вторгнення її картини були переважно яскраві й сонячні, сповнені теплих пейзажів та світлих барв. Після 2022 року тематика змінилася – у полотнах з’явилося більше глибини, емоцій і відображення переживань, які вона тепер виплескує на полотно.

Мрія – поділитися творчістю

Попри численні роботи, Людмила зізнається, що ще не мала власної виставки. Частину картин вона дарує близьким чи знайомим, а деякі лишаються вдома.

Її мрія – організувати виставку у Вільногірську та показати людям те, що створила. “Мені хочеться передати, що я вмію. Хочеться, щоб це побачили”, – говорить вона.

Читайте також:

• Малюнки, глина і тканина: як дитяча фантазія оживає в руках юного митця з Вільногірська
• Сила слова: вільногірська поетеса отримала особливу відзнаку та планує випустити збірку поезії