У вівторок, 15 липня, у Вільногірську на Площі Героїв з’явилося 81 маленьких прапорців із іменами загиблих військовослужбовців, які віддали життя за незалежність України.
Про це повідомляє журналістка Вільногірськ IN.UA, яка була присутня на заході.
У Вільногірську вшанували пам’ять загиблих військовослужбовців
Ініціаторкою акції стала Тетяна Звягінцева — представниця спілки “Родини полеглих Героїв”. Саме вона запропонувала ідею встановлення прапорців як спосіб вшанування пам’яті. Спочатку планувалося реалізувати задум пізніше, але з огляду на символічність дати, приуроченої до Дня української державності, захід провели саме цього дня.
“Ми, українці, — як одна родина. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять наших Захисників — тих, хто віддав життя за кожного з нас. Це були наші діти, чоловіки, доньки, найближчі та найрідніші люди. Для нас вони — святі. Я хочу звернутися до всіх: давайте разом шанувати наше місто, берегти його й дбати про нього. Бо за нього поклали життя наші Герої”, – наголосила Тетяна Звягінцева.
Серед тих, хто цього дня прийшов на Площу Героїв у Вільногірську, був і Тарас Шевченко — місцевий мешканець, який встановив прапорець пам’яті на честь свого батька.
“Шевченко Максим Олександрович, 1982 року народження. Він загинув у 2022-му на Донецькому напрямку”, — коротко поділився хлопець.
Максим служив в Національній гвардії і загинув на донецькому напрямку, а тепер його ім’я — серед 81 Героя, які віддали життя за Україну й чия пам’ять вшанована на Площі.
На запитання, чому важливо зберігати й передавати цю пам’ять, Тарас відповідає просто, але з переконанням: “Це наша пам’ять. Її треба вшановувати. Це наша історія. Ми маємо знати, хто віддав життя за нас”.
Серед тих, хто цього дня встановлював прапорці пам’яті у Вільногірську, була й Людмила Олександрівна. Вона прийшла вшанувати свого сина — Біду Руслана Юрійовича.
Руслан народився у 1984 році. До повномасштабної війни не воював, але у травні 2024 року був мобілізований із Харківської області. Саме звідти його і призвали до лав ЗСУ. Служив у піхоті. Родина військового евакуювалася у Вільногірськ.
“Загинув у серпні, майже одразу після того, як пішов на фронт. Це був Курський напрямок, — розповідає мати. — Його поранили, він ще п’ять днів жив у київському військовому госпіталі, але врятувати не змогли”.
Руслан ніколи не був у Вільногірську — сюди родина переїхала вже, у березні 2022 року. Сам Руслан загинув 2024 році. Проте саме тут його й поховали: у рідному місті Попасній залишатися було неможливо через окупацію. Руслан працював рейщиком у кузнечному цеху вагоноремонтного заводу, був простим робітником.
“Він був дуже турботливим, завжди допомагав по дому”, — згадує мати.
На запитання, чому вона вважає важливим зберігати пам’ять про загиблих, Людмила відповідає просто і з болем: “Я думаю, що вони там відчувають, що про них пам’ятають. А мені й досі не віриться, що його немає. Хоча поховали вже, і все”.
Також до вшанування пам’яті загиблих військовослужбовців долучився і міський голова Вільногірська Володимир Василенко і Антон Боклаг, секретар міської ради.
Підписуйтесь
Матеріал створено та опубліковано в межах Програми стратегічної підтримки медіа @Lviv Media Forum. Вона реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.
