«Треба любити дітей і мати впевненість у своїх силах»: у Вільногірську працює єдина патронатна родина

«Треба любити дітей і мати впевненість у своїх силах»: у Вільногірську працює єдина патронатна родина фото 6 15:37, 22 Березня 2024
Патронатна родина
Патронатна родина з Вільногірська/ фото архів Вікторії Слісаренко

Сім’я Вікторії Слісаренко перша у Вільногірській громаді стала патронатною родиною. Наразі це єдина сім’я у Вільногірську, яка тимчасово прихистила двох дівчат. Тепер 44 річна вільногірка виховує п’ятьох дітей, троє з них – її власні сини. 

Більше у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Патронатна родина у Вільногірську

Патронатна родина — це вид працевлаштування, коли сім’я бере до себе на тимчасове проживання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування.

У серпні та листопаді 2023 року родина Вікторії Слісаренко взяла до себе двох дівчат, яким на той момент було 3 і 8 років. Вікторія ділиться, менша дівчинка напочатку майже не розмовляла, в садочок дитина не ходить, жінка займається її розвитком вдома.

Восьмирічна дитина навчається у першому класі.

«Вона була замкнута, як їжачок. Вже з часом дівчинка зрозуміла, що в нашій родині безпечно. Навчається старанно, вчителька її хвалить», — розповідає Вікторія Слісаренко.

Відвідують дівчата й додаткові заняття у центрі розвитку «Змістовно». Там вони малюють, спілкуються з однолітками, відвідують гурток робототехніки, уроки української мови, математики та англійської мови. 

«Я полюбляю малювати й бавитися ляльками. В мене їх багато. Але я хочу ще таку гарну, якої ні в кого немає», — розповідає старша дівчинка виховательки.

Про існування патронатних родин Вікторія дізналася лише торік, коли перебувала на обліку у центрі зайнятості.

«Я дізналася про дітей, які потребують захисту. Про роль патронатних родин для маленьких дітей. В цей же день я поспілкувалася зі своєю родиною чи згодні вони, щоб ми в один день стали більшою родиною. Адже всі члени сім’ї повинні бути згодними на такий важливий крок», — каже Вікторія Слісаренко.

Родина Слісаренко має велике господарство: качки, кури, кіт, собака, папуга, черепаха, кролі та город. Дбають про це тепер великою родиною з семи людей. А у великому будинку кожен з дітей має окрему кімнату. 

«В нас в родині троє хлопців, а тепер ще й дві гарних дівчинки. Якщо є на трьох ложка, то знайдеться і на п’ятьох дітей. Патронату не слід боятися. Треба просто любити дітей і мати впевненість у своїх силах», — ділиться патронатна вихователька Вікторія Слісаренко.  

Що таке патронатна родина

Патронатні вихователі забирають дітей на тимчасовий прихисток, коли їх рідні батьки долають складні життєві обставини.

«Треба любити дітей і мати впевненість у своїх силах»: у Вільногірську працює єдина патронатна родина фото 2
Патронат/ фото з відкритих джерел

Патронатний вихователь надає професійну соціальну послугу, яка відповідним чином оплачується. А це заробітна плата у сумі 5 прожиткових мінімумів, що близько 15 тисяч гривень, а також виплата на одну дитину у розмірі 2,5 прожиткових мінімумів, що близько 7 тисяч гривень.

Ці кошти необхідно витрачати на дитину, лікувати її, купувати необхідні речі та забезпечити якісні умови проживання. Ці гроші розраховані й на часткову сплату комунальних послуг. Контролюють витрати кошт на дітей працівники служби у справах дітей, розповідає начальниця служби у справах дітей Вільногірської міської ради Ольга Левченко.

«Є діти, які потрапляють в патронатну сім`ю з найскладніших життєвих обставин. Увага їм потрібна цілодобова. Іноді їх не можна залишити навіть на хвилину», — пояснює Ольга Левченко.

З патронатним вихователем укладають трудовий договір на кожну дитину окремо. Дитину влаштовують в патронат на три місяці, цей термін може бути продовжений, але не більше ніж на 6 місяців.

«Соціальні працівники приходили в наш будинок, перевіряли стан житлових умов. У кожного з дітей та чоловіка окремо питали чи вони згодні взяти в родину інших дітей. Якби хтось один з родини відмовився, то ми б не змоги взяти дівчаток до нас в родину», — розповідає патронатна вихователька Вікторія Слісаренко.

Патронатним вихователем може стати жінка або чоловік, вони мають бути повнолітніми та дієздатними. Переваги при виборі патронатної родини надають людям, які мають досвід виховання дітей. 

«Ми дуже вдячні, що люди виявили бажання допомогти дітям. Не дивлячись на те, що в них є власні діти. Ми бачимо, що дітям в цій сім’ї добре. Вони спокійні, врівноважені, вільно спілкуються. Видно, що діти прогресують. Для кожної громади це велика допомога», — коментує начальниця служби у справах дітей Ольга Левченко.

Як стати патронатним вихователем

Щоб подати заяву про намір стати патронатним вихователем, необхідно зібрати певний перелік документів, а це:

  • письмова згода від усіх повнолітніх членів родини, в тому числі й тих, кому 14 років;
  • висновки про стан здоров’я вихователя та членів родини;
  • довідки про притягнення або не притягнення до кримінальної відповідальності;
  • паспортні документи;
  • свідоцтво про шлюб;
  • документи про власність на житло (якщо орендоване житло повинно бути укладений договір з винаймання квартири);
  • довідка про доходи.

Додаткову інформацію можна дізнатися в Службі у справах дітей за адресою вулиця ім. Ю.Устенка, 29.

Читайте також:

Вільногірськ живе тут – Facebook, Telegram, Instagram

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 7 12:00, 21 Липня 2026
“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 3
Акція на підтримку військовополонених і безвісти зниклих “Дзвони Надії” / фото, Вільногірськ IN.UA

У Вільногірську вперше відбулася Всеукраїнська акція “Дзвони Надії” – символічна подія, яка об’єднала родини військовополонених і безвісти зниклих, волонтерів, ветеранів, військових, представників міської влади та небайдужих жителів громади. Кожен удар дзвону цього дня був нагадуванням: тих, хто не повернувся додому, не забули, а їхні родини не залишилися наодинці зі своїм болем.

Детальніше про те, як у Вільногірську пройшла акція “Дзвони Надії”, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Дзвін, що став голосом тих, кого чекають

Всеукраїнську акцію організувала громадська організація “Бджола Вільногірськ” спільно з родинами військовополонених та безвісти зниклих за підтримки Вільногірської міської ради.

На площі зібралися люди, яких об’єднала одна спільна надія – дочекатися своїх рідних. Хтось уже кілька років не має жодної звістки, хтось живе між офіційними повідомленнями та нескінченними зверненнями до державних органів, міжнародних організацій і Червоного Хреста. Але всі вони прийшли сюди, щоб нагадати: за словами “полонений” чи “безвісти зниклий” стоять живі люди та їхні сім’ї.

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 4
Вільногірці зібрались на Всеукраїнську акцію “Дзвони Надії” / фото, Вільногірськ IN.UA

На заході були присутні представники родин військовополонених і безвісти зниклих, волонтери, ветерани, небайдужі мешканці громади. До акції долучилися й представниці редакції. Одна з них разом із донькою стояла серед учасників із фотографією свого безвісти зниклого батька, розділяючи біль інших родин.

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 5
На Площі Героїв зібралися родини військовополонених та безвісти зниклих Захисників / фото, Вільногірськ IN.UA

“Поки лунає цей дзвін – живе наша надія”

Під час відкриття заходу ведуча подякувала всім, хто допоміг організувати акцію.

“Ми хочемо щиро подякувати громадській організації “Бджола Вільногірськ”, Вільногірській міській раді, міському голові Володимиру Василенку, волонтерам і кожному, хто сьогодні прийшов підтримати нас. Ваша небайдужість і ваші зусилля дають нам сили триматися. Ви доводите, що ми не наодинці зі своєю бідою. Поки лунає цей дзвін – живе наша надія. Ми боремося, пам’ятаємо і обов’язково дочекаємося”, – пролунало зі сцени.

Для тисяч українських сімей кожен день перетворився на боротьбу з невідомістю, а військовополонені та безвісти зниклі не повинні ставати лише статистикою чи сухими записами в документах.

“Кожен із них – це син, донька, чоловік, дружина, батько чи мати. Це живі люди, які щомиті чекають на порятунок”.

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 6
Мешканці громади об’єднались на акції “Дзвони Надії” / фото, Вільногірськ IN.UA

Чотири роки без жодної звістки

Серед присутніх була Лідія Черняк, яка вже понад чотири роки чекає на свого онука. Захисник зник безвісти під час оборони Маріуполя 25 березня 2022 року.

Жінка розповіла, що регулярно звертається до Координаційного штабу та Міжнародного комітету Червоного Хреста, однак досі не отримала жодної інформації про його долю.

За її словами, онук залишився сиротою ще в дитинстві, а вона допомагала його виховувати, підтримувала під час навчання та дорослого життя. Тепер її найбільше бажання – дізнатися хоча б якусь звістку про нього.

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 7
Родини зниклих безвісти Захисників України вийшли на Всеукраїнську акцію / фото, Вільногірськ IN.UA

“Якщо не ми, то хто про них нагадає?”

На акцію прийшла Ольга Ющенко, її чоловік був мобілізований восени 2025 року, а вже навесні 2026-го зник безвісти на Покровському напрямку.

Жінка розповіла, що постійно звертається до міжнародних організацій, пише листи до Координаційного штабу, Червоного Хреста, Міністерства оборони України, а також до представників інших держав, сподіваючись отримати будь-яку інформацію.

На її переконання, такі акції потрібні насамперед для того, щоб суспільство не забувало про тих, кого досі шукають.

“Якщо не ми, то ніхто про них не нагадає”, – сказала вона.

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 8
“Дзвони Надії” зібрали у Вільногірську всіх, хто не перестає чекати, пам’ятати та боротися / фото, Вільногірськ IN.UA

Родини закликають не мовчати

Ще одна учасниця заходу розповіла про свого чоловіка Романа, який уже майже три роки перебуває у підтвердженому російському полоні.

Вона переконана, що родинам потрібно постійно звертатися до Координаційного штабу, СБУ, Міжнародного комітету Червоного Хреста, ООН та інших міжнародних структур, аби їхніх рідних не переставали шукати.

Інші жінки також ділилися своїми історіями. Хтось уже кілька років живе в очікуванні, хтось продовжує писати десятки звернень і листів, хтось щодня переглядає списки звільнених, сподіваючись побачити знайоме прізвище.

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 9
Пам’ять, підтримка та надія – головні символи Всеукраїнської акції / фото, Вільногірськ IN.UA

“У нашій громаді про нас майже не говорять”

Одними з найемоційніших стали слова Сніжани Мишко, чоловік якої безвісти зник понад три з половиною роки тому.

Вона зізналася, що довгий час чекала, коли у Вільногірську з’являться подібні заходи підтримки.

За її словами, у багатьох містах України вже існують символічні місця пам’яті, регулярно проходять акції на підтримку полонених і безвісти зниклих. У Вільногірську ж, говорить жінка, родини часто залишаються непоміченими.

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 10
Учасники акції разом нагадали: за кожним статусом “безвісти зниклий” чи “полонений” стоїть людська доля / фото, Вільногірськ IN.UA

“У нашій громаді якось не прийнято згадувати безвісти зниклих і полонених. Наче їх не існує. І нас, їхні родини, теж. Я дуже вдячна організаторам, що вони зробили таку акцію вперше. Можливо, після неї на це звернуть більше уваги”, – сказала Сніжана.

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 11
Кожен удар дзвону цього дня став символом віри у повернення додому / фото, Вільногірськ IN.UA

Саме ці слова стали одним із найсильніших нагадувань про те, чому подібні заходи важливі не лише для самих родин, а й для всієї громади.

Дзвіночки з іменами тих, кого чекають

Завершилася акція символічною частиною.

Учасники підійшли до інсталяції й почепили невеликі дзвіночки з іменами своїх рідних – військовополонених та безвісти зниклих захисників.

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 12
Символом заходу стали дзвіночки на знак віри у повернення своїх рідних / фото, Вільногірськ IN.UA

Кожен дзвіночок став окремою історією. Окремою надією. Окремим нагадуванням, що вдома на них чекають.

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 13
Дзвіночки, розвішані під час акції, стали символом незгасної віри / фото, Вільногірськ IN.UA

Для Вільногірська ця акція стала першою, але її учасники висловлювали сподівання, що “Дзвони Надії” стануть традицією громади. Адже поки звучить дзвін, звучать і голоси тих, хто не дозволяє забути своїх близьких. А значить – живе й надія на їхнє повернення.

Читайте також:

Підписуйтесь

“Дитинства не було”: історія вільногірця Олексія Воробʼя, який пережив нацистське вивезення до Німеччини, голод і все життя залишався людяним 

“Дитинства не було”: історія вільногірця Олексія Воробʼя, який пережив нацистське вивезення до Німеччини, голод і все життя залишався людяним  фото 8 12:00, 16 Липня 2026
“Дитинства не було”: історія вільногірця Олексія Воробʼя, який пережив нацистське вивезення до Німеччини, голод і все життя залишався людяним  фото 14
Олексій Воробей/ фото Вільногірськ IN.UA

Ще темно. Маленький хлопчик іде шість кілометрів до магазину в білоруському Поліссі. У руках – дві буханки хліба, справжній скарб у голодному 1947 році. Дорогою назад він міцніше притискається до інших дітей і дорослих, бо всі бояться одного – щоб хтось не перестрів і не забрав хліб.

Сьогодні йому вже за вісімдесят. Він пережив нацистське вивезення до Німеччини, післявоєнний голод, важку працю та втрату дитинства. Але попри все зумів зберегти в собі людяність і доброту.

“Нас загнали у товарні вагони”

Пан Олексій Воробей народився у 1941 році в селі Богушево Брестської області Білорусі. Його батько майже одразу після народження сина пішов на фронт.

“Через рік після початку війни йому осколком вибило пів черепа. Він довго лежав у лікарні, а ми залишилися самі: мама і троє дітей”, — згадує чоловік.

У 1943 році, коли Олексію ще не було двох років, родину забрали до Німеччини.

“Забирали молодих людей на роботи. Маму теж забрали. Нас загнали у товарні вагони. Я пам’ятаю, як було холодно. Мама кутала нас у кожухи, садила на вугілля, щоб хоч трохи зігріти”.

Родину вивезли до Франкфурта-на-Майні.

“Що там давали їсти? Нічого. Хто що мав, те й їв”.

У Німеччині вони жили у бараках. Мати працювала в сільському господарстві, а діти залишалися самі.

“Мама приходила з роботи і просила в італійців жаб. Для них це був делікатес, а вона приносила нам, щоб хоч якось підтримати”.

Повернення додому під бомбардуваннями та післявоєнний голод

У 1945 році родину звільнили.

“Я трохи пам’ятаю, як ми їхали назад. Літали літаки, бомбили. Ми ховалися в якомусь сараї”.

Додому добиралися довго: спочатку поїздом, а потім підводою.

“З нашого села був чоловік, який приїхав за людьми. На возі з конем нас везли додому”.

Коли вони повернулися до Білорусі, на них чекало нове випробування.

1947 рік пан Олексій згадує як один із найважчих у житті. За двома буханками хліба доводилося йти за шість кілометрів.

Розповідь про роки голоду/ відео Вільногірськ IN.UA

“Ідеш і боїшся, щоб не перестріли та не забрали”.

Під час голоду люди могли відібрати їжу навіть у дітей.

“Було таке, що забирали. Голод же був”.

Хліб тоді був найбільшою цінністю.

“Мама відрізала по маленькому шматочку і все”.

Іншої їжі майже не було.

“Яке там господарство після війни? Ходили по полях, збирали картоплю, яка залишилася після збору врожаю”.

Після війни матері повідомили, що чоловік, найімовірніше, не повернеться з фронту, і вона вдруге вийшла заміж. Та вітчим не став дітям опорою.

“Сидиш, їси щось не так – уже й по лобі ложкою отримав”.

Згадуючи ті роки, чоловік говорить коротко:

“Дитинства не було”.

Навчатися теж було непросто.

“Збираєшся до школи, а мати каже: “Іди в колгосп, хоч трудодень заробиш””.

За трудодні тоді фактично нічого не платили. Попри все, він закінчив сім класів школи.

Ще в дитинстві відкрив у собі талант до малювання.

“Дитинства не було”: історія вільногірця Олексія Воробʼя, який пережив нацистське вивезення до Німеччини, голод і все життя залишався людяним  фото 15
Малюнок Олексія/ фото з особистого архіву героя

“Я любив малювати. І донька така, і син, і внучка теж добре малює”.

Пан Олексій дуже пишається своїми виробами. 

“Дитинства не було”: історія вільногірця Олексія Воробʼя, який пережив нацистське вивезення до Німеччини, голод і все життя залишався людяним  фото 16
Виріб Олексія/ фото з особистого архіву героя

Армія, холодна війна та переїзд до України

Після школи пан Олексій служив у ракетних військах у Семипалатинську. Це були роки холодної війни між СРСР та США.

“Нас переводили на бойову готовність номер один. Це означало, що війна може початися”.

Пізніше він дізнався про експерименти із ядерною зброєю поблизу полігону.

“Казали, що привезли солдатів на навчання, а потім стався вибух. Багато людей тоді загинули”.

Після армії чоловік приїхав у гості до сестри, яка вже жила у Вільногірську. Місто йому сподобалося, і він вирішив переїхати. Однак залишити колгосп у Білорусі було непросто.

“Треба було, щоб збиралося управління і вирішувало, відпускати тебе чи ні”.

Щоб отримати дозвіл, він сказав, що їде навчатися.

“Якщо вчитися, то треба відпустити”, – сказали йому.

Так він остаточно переїхав до України.

Знайомство на все життя 

Саме у Вільногірську пан Олексій зустрів свою майбутню дружину Раїсу.

“Вони йшли втрьох, а ми вдвох. Так і познайомилися”, – згадує він. 

Подружжя разом уже понад шістдесят років.

“Дитинства не було”: історія вільногірця Олексія Воробʼя, який пережив нацистське вивезення до Німеччини, голод і все життя залишався людяним  фото 17
Олексій із дружиною/ фото з особистого архіву героя

Дружина працювала на будівництві, а згодом – на теплоелектроцентралі.

Сам пан Олексій усе життя працював слюсарем на комбінаті.

Винахідник без диплома 

За роки роботи чоловік став справжнім раціоналізатором. Він модернізував конструкцію промислового млина, який використовувався на підприємстві. Його розробка працює на комбінаті й досі.

Розповідь про роботу/ відео Вільногірськ IN.UA

Колеги навіть зараз звертаються до нього за порадами.

“Питають: “Як ти там центрував? Як робив?” А він пам’ятає все до деталей”, – розповідає донька Олена.

За словами рідних, уся трудова книжка пана Олексія списана подяками та заохоченнями.

“Стільки раціоналізаторських пропозицій зробив, стільки всього придумав. Казали, що його трудову книжку можна було везти на виставку”, – згадує Олена. 

Попри відсутність вищої технічної освіти, він створив десятки корисних для підприємства рішень.

“Я не бачив нічого хорошого, але залишився добрим”

На запитання, що хотів би сказати молодому поколінню, пан Олексій відповідає просто:

“Треба бути людяними. Не ставити себе вище за інших. Треба берегти сім’ю, щоб чоловік і жінка доглядали одне одного, підтримували”.

Чоловік і сам дивується, як зміг зберегти доброту після всіх випробувань.

“Я сам думаю: звідки в мене таке взялося? Мене били, ображали, ласки особливо не було”.

І одразу додає:

“Може, через те, що мене ображали, я сам став добрішим до людей. Я люблю дітей, люблю людей”.

Діти у дворі називали його просто дядьком Льонею. Він любив із ними гратися, спілкуватися, щось показувати і пояснювати.

“І жорстокість була, і ласка. Але доброта все одно залишилася”.

Читайте також:

Підписуйтесь

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 9
Фоторепортаж

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих

У Вільногірську вперше відбулася Всеукраїнська акція “Дзвони Надії” – символічна подія, яка об’єднала родини військовополонених і безвісти зниклих, волонтерів, ветеранів, військових, представників міської влади та […]

12:00, 21.07.2026 Діана Попович
“Дитинства не було”: історія вільногірця Олексія Воробʼя, який пережив нацистське вивезення до Німеччини, голод і все життя залишався людяним  фото 10
Історії

“Дитинства не було”: історія вільногірця Олексія Воробʼя, який пережив нацистське вивезення до Німеччини, голод і все життя залишався людяним 

Ще темно. Маленький хлопчик іде шість кілометрів до магазину в білоруському Поліссі. У руках – дві буханки хліба, справжній скарб у голодному 1947 році. Дорогою […]

12:00, 16.07.2026 Єва Буянова
“Я не вмію сидіти без діла”: історія багатогранної творчої особистості Олени Зеленьової фото 11
Історії

“Я не вмію сидіти без діла”: історія багатогранної творчої особистості Олени Зеленьової

Вона співає, пише картини, розписує чашки, створює свічки, займається дизайнерським манікюром, вишиває, шиє та постійно знаходить для себе нові творчі заняття. У житті Олени Зеленьової […]

13:00, 10.07.2026 Єва Буянова
Шукають усією Україною: мешканка Вільногірська розчулила історією, як незнайомка рятувала її та її синочка під час повітряної тривоги фото 12
Актуальні новини Важливо

Шукають усією Україною: мешканка Вільногірська розчулила історією, як незнайомка рятувала її та її синочка під час повітряної тривоги

Фото з фейсбук-сторінки Іванки Зварич ​Історія про людську відданість та мужність під час ворожого обстрілу підірвала українські соцмережі. Мешканка Вільногірська Іванка Зварич розшукує дівчину-музикантку, яка […]

“Я просто не можу пройти повз”: як Ганна Цой допомагає тваринам  фото 13
Історії

“Я просто не можу пройти повз”: як Ганна Цой допомагає тваринам 

Ранкове подвір’я ще в напівсні, а під вікном уже збираються коти. Вони приходять з мокрими лапами, шрамами, голодом і тихою довірою. І кожного дня одна […]

11:00, 03.07.2026 Єва Буянова