Тетяна Шевченко, дружина загиблого Героя України Максима Шевченка, поділилася спогадами про його життя, службу у Збройних Силах України та значення його внеску в оборону країни.
З Тетяною Шевченко поспілкувалася та журналістка видання Вільногірськ IN.UA
Спогади дружини про Максима Шевченко
Тетяна Шевченко згадує свого чоловіка Максима як людину з великим серцем, яка завжди була готова допомогти іншим і відстоювати справедливість. Вона розповідає, що Максим завжди старався бути на висоті, не дозволяв нікому образити своїх рідних.
“Він був мужньою людиною, яка ніколи не дозволила б нікому образити своїх рідних,” — згадує вона.
Шлях до Збройних Сил України
Максим потрапив до Збройних Сил України після початку АТО, коли не збирався стояти осторонь під час кризи. Він не роздумуючи долучився до оборони країни, розуміючи, що його підтримка і зусилля потрібні. Спочатку Максима разом з іншими відправили на навчання, після чого їх мали направити на блокпости. Та натомість він разом із своїм підрозділом отримав завдання у місті Рубіжне у Луганській області, де вони пробули приблизно місяць. Та попри все, Максим постійно підтримував зв’язок із родиною.
“Люди були ще нічому не навчені, нічого не вміли, нічого не знали. Вони потрапили в Рубіжне і не знали, коли вони звідти виберуться та чи виберуться взагалі. Хлопці казали, що то був один із таких періодів, коли не розумієш, наскільки тебе вистачить“, — розповідає Тетяна.
Служба Максима в місті Рубіжне Луганської області була важливою частиною його життя. Його підрозділ забезпечував оборону міста, і вони докладали всіх зусиль, щоб захистити його від ворога. Коли місто було захоплене, військових евакуювали на Великдень 2022 року, що було одним із найскладніших періодів для Максима та його товаришів по службі. Після цього його відправляли в інші гарячі точки, перебування в яких було не менш важким для Максима.
“Після того він з товаришами перебували в інших точках всього лиш кілька днів. На мої запитання про те, як його справи, він завжди казав, що все нормально, хоча ми знали, що їм було дуже важко”, — згадує дружина.
Загинув Максим Шевченко 6 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Майорськ Донецької області.
Турботливий батько та чоловік
Максим був не лише відважним воїном, але й дбайливим батьком, який завжди знаходив час, щоб підтримати своїх дітей. Він охоче допомагав їм, відвозив до лікарні чи в інші місця, навіть якщо це вимагало від нього жертвувати власним часом та зусиллями, згадує його дружина Тетяна.
Важливими спогадами для неї є моменти, коли Максим допомагав своїм батькам. Він завжди старався полегшити їм життя, роблячи все, що було потрібно, від заведення води до встановлення плитки.
“Пам’ятаю розмову з мамою Максима, її теж звати Тетяна. Якось вона сказала, що куди не гляне, усе зробив Максим. Він завжди намагався бути поряд з батьками та допомагав усім, чим міг”, — ділиться вона.
Значення орденів та відзнак
Відповідно до Указу Президента України, Герой України Максим Шевченко – стрілець 9-ї стрілецької роти 2 стрілецького батальйону Національної Гвардії України був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно). А 30 червня 2024 року відзначений пам’ятною відзнакою Кам’янського міського голови «Захисник України» (посмертно).
Для Тетяни цей орден та відзнака її чоловіка мають особливе значення. Вони є символом його мужності та відданості, і важливою частиною пам’яті для їхньої родини.
“Це підтвердження його мужності та відданості. Це те, що залишається для нас і наших дітей на згадку про його вчинки,” — каже вона.
Тетяна також підкреслює важливість збереження пам’яті про загиблих героїв, які віддали своє життя за свободу і незалежність України. Вона вважає, що це важливо не лише для родин загиблих, але й для всього народу.
“Я хочу, щоб люди пам’ятали про наших героїв. Це важливо не лише для нас, рідних, але й для всього народу,” — зазначила вона.
Максим Шевченко залишив глибокий слід у серцях своїх близьких і знайомих, і його пам’ять буде завжди жити серед тих, хто знав і любив його.
Вона не приїхала у Вільногірськ “на якийсь час” і не шукає тут легких умов. Навпаки – все, що має сьогодні як тренерка й спортсменка, вона виборювала роками: через дитячі травми, перші відмови, важкі реабілітації й щоденну роботу з дітьми, які приходять у зал із різними історіями.
Тренерка-викладачка з пауерліфтингу Наталія Зінчук у розмові з редакцією говорить просто: спорт для неї – не “діяльність” і не “проєкт”. Це життя. І воно ніколи не було легким.
Переїзд, який став початком
До Вільногірська вона переїхала ще дитиною – у п’ятому класі. До цього навчалася в молодшій школі у м.Костянтинівка. Мама певний час була пов’язана з поїздками на заробітки, які тоді організовували для працівників скляного заводу: у розмові Наталія згадує Литва, Латвія та Естонія. А у Вільногірську жила двоюрідна бабуся, яка й запропонувала родині влаштуватися тут. Так дівчинка, яка ще вчора бігала шкільні естафети в Костянтинівці, почала нову сторінку життя вже у ліцеї №5.
Спорт як характер: “непосидюча дитина“
Про себе в дитинстві Наталія говорить з усмішкою: була “непосидюча”. Але ця “непосидючість” швидко переросла в рухову дисципліну.
Перші спортивні спроби в неї з’явилися ще в 1–2 класі: підтягування тулуба на прес, короткі дистанції на швидкість (60 метрів), шкільні змагання. Довгі дистанції вона не любила тоді – і не полюбила досі. Та вчителі фізкультури, як згадує тренерка, бачили в ній потенціал: хтось “розгледів” у ній силу, хтось – швидкість, хтось – характер, і намагався залучати до активностей.
Після переїзду у Вільногірськ вона пробувала різне: баскетбол, спортивні ігри – “мені це подобалося”. Але точка, яка визначила її шлях, з’явилася у 14 років.
Перший зал і перша відмова: “я з дівчатами не працював“
У 14 Наталія прийшла у тренажерний зал – “більше любительськи”, без планів на кар’єру. У залі переважно були хлопці. Вона прийшла з подругою, але та невдовзі поїхала вчитися – і Наталія залишилася.
Одного разу вона почула розмови про змагання. Підійшла до тренера й сказала: “Я теж хочу спробувати”. Відповідь була холодною – тренер, за її словами, відмовляв: мовляв, з дівчатами не працював, “вони капризні”.
Наталія зробила те, що робитиме ще багато разів у житті: не відступила.
Перші змагання були міськими. І там у неї “пішло”: присідання “задалося”, тяга “задалася”. Так вона без гучних анонсів увійшла в спорт, у якому традиційно домінували чоловіки.
Пауерліфтинг як вид спорту складається з трьох рухів – присідання, жим лежачи та станова тяга.
Травми, які не “закрили” її від спорту
Її історія – не “успішний успіх”. Вона відверто говорить про травми, які довелося пережити.
Одна – ще з дитинства: падіння з “тарзанки”, після якого була сильно пошкоджена рука (кисть і лікоть). Їй довелося довго відновлюватися і буквально “закачувати” руку, бо вона залишалася слабкою.
Другий важкий епізод – уже пізніше, коли її (за її словами) поставили на показовий виступ без повноцінної підготовки. Під час присідань сталося різке “клацання”, а далі — діагностоване зміщення дисків у хребті. Вона згадує цей період як час, коли “бабуся ходила швидше”, а вона не могла нормально сісти на диван.
Ключове тут інше: вона не “пішла зі спорту”. Вона повернулася в роботу через реабілітацію й системні навантаження. Каже, що відновлення тривало близько двох років. І саме тоді особливо важливою стала підтримка наставника – людини, яка навчила її не чекати легкості.
Наставник, який казав: “А хтось казав, що буде легко?“
Найбільше тепла у розмові – коли вона згадує Олег Кравченко. Вона називає його людиною, якій завдячує любов’ю до цього виду спорту й самим підходом до життя.
За даними Дніпропетровського обласного відокремленого підрозділу федерації пауерліфтингу, він був президентом ДОФП, заслуженим тренером України й одним із тих, хто фактично формував пауерліфтинг у регіоні.
Його фраза, яку Наталія повторює як власне правило, звучить просто:
Ніколи не буде легко. А хтось казав, що буде легко?
Олег Кравченко // Спортсмен та тренер
І цю фразу вона переносить у тренерство: не “тиснути”, а вчити людину триматися – крок за кроком.
Наталія на турнірі/ фото з особистого архіву героїні
Коли хотіла бути лікаркою, але переміг спорт
Наталія розповідає, що колись мріяла про медицину: вивчала анатомію, готувалася до іспитів, робила записи. Але з часом зрозуміла, що спорт і робота з людьми для неї – сильніші.
Вона згадує момент, коли спортсмени в залі почали казати: “тобі треба бути тренером”. Тоді вона не була готова прийняти це як “покликання”. Але поступово помітила, що люди до неї тягнуться й довіряють.
Далі – професійна освіта і професійний старт. Вона навчалася у Кам’янському фаховому коледжі фізичного виховання (коледж спорту у Кам’янському), який готує фахівців у сфері фізичної культури та спорту та у м. Мелітополь Вищий навчальний заклад “Відкритий міжнародний університет розвитку людини “України”.
Тренерство і команда, яка росте разом із містом
Наталія працює в системі дитячо-юнацького спорту й говорить, що з дітьми вона витрачає багато часу не лише на “залізо”. Вони проводять розмови-лекції “на різні теми”, окремо – для дівчат і для хлопців. Вона намагається пояснити: не всі стануть професійними спортсменами, але кожному потрібне сильне хобі й звичка до руху.
Її тренерська логіка проста: дитина має не просто “вміти присісти”, а навчитися ставити мету і не боятися помосту.
Офіційні і категорії в міжнародному пауерліфтингу дійсно передбачають поділ на підгрупи -розподіл на вагові категорії і на вікові девізіони, юнаки і дівчата від (13–18) і юніори/ки (18–23) чоловіки і жінки від (23-40) ветеранський спорт (40+ із поділом на групи, включно з 70+).
Це важливо, бо тренерка говорить: “в цьому спорті віку немає”, якщо здоров’я дозволяє і немає жорстких протипоказань лікарів.
У Вільногірську, за її словами, до залу приходять різні люди – діти, жінки, ветерани. Деякі мами спершу приводили дітей, а потім самі попросилися “спробувати”. Для Наталії це була одна з найприємніших несподіванок: не “батьки тягнуть дітей”, а діти приводять батьків у спорт.
У місті діє набір у відділення пауерліфтингу, й тренування проходять в спортивному комплексі “Авангард”
Наталія з вихованцями/ фото з особистого архіву героїні
“Нам тут комфортно”: жінки, мотивації і міфи
Наталія говорить: жінки часто приходять із запитом “підтягнутися” – ноги, спина, загальна форма. Але з часом їх затягує не лише результат у дзеркалі, а атмосфера й відчуття внутрішньої сили.
“Ми не знаємо, навіщо в такому віці ми це робимо, але нам тут добре”, – так, за її словами, жінки описують свою мотивацію після кількох місяців тренувань.
Один із поширених міфів, з яким вона стикається: “це не для дівчат” і “вам ще народжувати”. Її відповідь – спокійна: “дивіться на свого тренера”. В тренерки троє дітей. І додає: головне – робити “з головою” і слухати кваліфікованого наставника.
У ширшому контексті силові тренування визнані корисними для здоров’я: регулярна фізична активність загалом пов’язана з профілактикою набору ваги та поліпшенням психічного здоров’я, а силове (резистивне) навантаження – зі збереженням/покращенням показників кісткової тканини в окремих групах, зокрема у жінок старшого віку.
(У матеріалі ми свідомо не даємо медичних рекомендацій “для всіх”, бо індивідуальні протипоказання визначають лікар і тренер у парі.)
Турніри для військових і спорт як підтримка
Окремий пласт її роботи – турніри, присвячені військовим – живим і загиблим. Наталія говорить, що це рішення не виникло “просто так”: вони прийшли до цього, коли бачили мужність захисників і коли до залу почали приходити військові на відновлення.
Вона каже, що хотіла, аби діти розуміли: чому вони мають змогу тренуватися вдома, на своїй землі. Вони готували подяки, невеликі подарунки від дітей, потрібні речі (балаклави тощо), і в цій роботі їм допомагають небайдужі люди – зокрема жінка волонтер на ім’я Неля (Наталія говорить про неї як про людину, яка “завжди чує і допомагає”).
Фінансово, за словами тренерки, багато чого тримається на батьківському комітеті: батьки вирішують, яку суму можуть залишати щомісяця, і саме завдяки цьому команда їздить на старти й купує частину спорядження. Ще є людина, яку в залі називають “прихильником залізного світу” – він просив не називати його публічно, але в окремі моменти допомагає “закрити” дорогу на чемпіонат чи інший форс-мажор.
І тут звучить важливий для міста момент: спорт тримається не лише на тренерці й дітях, а на спільноті, яка вірить у результат.
Водночас Наталія не приховує й проблем: нестача інвентарю, ризики з “грифами”, невідповідний інвентар, який іноді купували люди “не з системи”, – усе це створює загрозу для нормального тренувального процесу. Але її ключова фраза знову перегукується з наставником: “будемо працювати, будемо не зупинятися”.
Один з турнірів/ фото Вільногірськ IN.UA
Коли спорт — це “просто життя“
Її історія не про те, як “все одразу склалося”. Вона про інше: як дівчина, якій колись казали “я з дівчатами не працював”, не просто залишилася в залі – а стала тренеркою, яка виростила команду, ввела традиції випускників, повернула на тренування мам, допомагає ветеранам і вчить дітей виходити на поміст без страху.
Коли Наталія говорить про свій шлях, у кожній частині є одна спільна лінія: характер. І та сама фраза, яку вона колись почула від наставника й яку ніби передає далі:
“А хтось казав, що буде легко?”
Наталя Зінчук має звання Майстра спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу. Це не просто формальна відзнака, а підтвердження багаторічної праці, високого рівня спортивної майстерності та результатів, за якими стоять роки тренувань, змагань, травм, відновлення і постійної роботи над собою.
Втрата бізнесу через війну/ фото Міністерство юстиції України
Міжнародний реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України (RDPA), офіційно відкрив можливість подання заяв у ще одній важливій категорії. Відтепер українські підприємці можуть подати заяви щодо втрати майна, доходів або інших активів приватного бізнесу.
Головна особливість цієї категорії полягає в тому, що вона призначена виключно для фізичних осіб-підприємців. Вона охоплює збитки, яких зазнав саме приватний бізнес, зареєстрований на громадянина. Заяви від імені юридичних осіб у цій категорії не приймаються — для великого та середнього корпоративного бізнесу згодом будуть відкриті окремі категорії (групи B та C).
Що саме підлягає компенсації?
На відміну від категорій, що стосуються зруйнованого житла, категорія A3.5 фокусується на втраті доходу. Ви можете подати заяву, якщо ваш бізнес зазнав збитків через:
фактичне припинення діяльності внаслідок окупації або бойових дій;
втрату очікуваного прибутку (чистого доходу), який ви мали б отримати, якби не війна;
вимушений переїзд (релокацію) в інший регіон чи за кордон.
Важливі моменти
Основним підтвердженням збитків є податкова звітність. При заповненні заяви через “Дію” фінансова інформація, яка вже є в розпорядженні ДПС, буде підтягуватися автоматично. Вам не потрібно збирати паперові довідки про доходи за минулі роки.
Якщо у вас як у ФОПа було зруйновано офіс чи склад, це майно слід оформлювати через інші категорії (щодо пошкодженого майна). Категорія A3.5 — це саме про гроші, які бізнес не заробив, або про втрату самої можливості вести діяльність.
Ви можете подати заяву незалежно від того, чи отримували ви фінансову чи іншу допомогу від держави, міжнародних донорів або організацій громадянського суспільства.
Як подати заяву?
Подати заяву можна за кілька хвилин через портал “Дія”. Реєстр розгляне вашу заяву разом із поданими підтверджувальними доказами та ухвалить рішення щодо можливості внесення її до Реєстру. Про прийняте рішення вас повідомлять у встановленому порядку через застосунок “Дія”.
Детальніше з формою та правилами подання заяви у категорії А3.5 можна можна ознайомитися за посиланням. Також можна переглянути відповіді на поширення запитання, перейшовши за цим посиланням.
Міжнародний реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України (RDPA), офіційно відкрив можливість подання заяв у ще одній важливій категорії. Відтепер українські підприємці можуть подати […]
У Вільногірську діє затверджене “Положення про порядок соціальної підтримки ветеранів війни, військовослужбовців та членів їх сімей”. Цей документ чітко регламентує надання одноразової соціальної матеріальної допомоги […]
Роботодавці та фізичні особи-підприємці в Україні зобов’язані регулярно сплачувати Єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (ЄСВ). Від цих надходжень безпосередньо залежить фінансування пенсій, лікарняних […]
Українці можуть отримати до 33 тисяч гривень на навчання або підвищення кваліфікації за програмою ваучерів від Державної служби зайнятості. Скористатися нею можуть люди віком 45+, […]
