Олександр Дворнік народився у березні 1958 року, коли Вільногірськ лише починав формуватися як місто. За списком, який свого часу надрукували в місцевій газеті, він вважається восьмою дитиною, народженою від дня заснування Вільногірська.
Напередодні Дня міста журналістка Вільногірськ IN.UA зустрілася з Олександром Миколайовичем, щоб поговорити про його дитинство, перші будинки, школи, стадіон, будівництво Палацу культури та те, яким він пам’ятає Вільногірськ у перші десятиліття його історії.
“Я там був восьмим”: як Олександр Дворнік знайшов своє ім’я в історії міста
Про те, що він є однією з перших дітей Вільногірська, Олександр Дворнік дізнався ще в дитинстві. Він пригадує стару газету “Ударний фронт”, яку його батько довго зберігав удома.
Видання, за словами Олександра Миколайовича, виходило наприкінці 1950-х років. У ньому була стаття про перші роки майбутнього міста та список перших корінних жителів.
“Там було про перших корінних жителів міста. По-моєму, десять людей у списку. Мені було цікаво. Почитав – я там восьмий”, – пригадує чоловік.
Першим у цьому списку, за його пам’яттю, був Сергій Паляренко. Серед інших – Ірина Самсоненко, однокласниця Олександра, яка нині живе в Таллінні, та Олександр Півень, який нині мешкає у місті та працює на комбінаті.
Сам Олександр народився у березні 1958 року у Вільних Хуторах. Тоді у Вільногірську ще не було пологового будинку, тому перші діти майбутнього міста народжувалися за межами населеного пункту.
Саме тому Олександр наголошує: хоча його вважають восьмою народженою дитиною Вільногірська, фактично він, як і багато інших перших містян, народився не безпосередньо у місті.
Місто без лікарні, дитсадка і навіть вулиць
Вільногірськ, який сьогодні сприймається як сформоване місто, у спогадах Олександра Миколайовича зовсім інший.
Його дитинство припало на час, коли навколо були будівельні майданчики, поля та перші житлові будинки.
Батько Олександра приїхав сюди після демобілізації з армії у 1956 році. Спочатку родина жила у Лозуватці, потім переїхали.
“Батько ще два роки жив у Вільних Хуторах, на роботу ходив до Вільногірська. Літом пішки і на велосипеді, зимою на лижах”, – згадує Олександр.
Тоді сюди приїжджали люди з різних куточків Радянського Союзу. Місто буквально формувалося руками тих, хто приїхав сюди будувати його з нуля.
Перші будівельники жили хто де міг – навколишніх селах та пристосованих приміщеннях. За словами Олександра, окремо стояла лише палатка геологів.
Пізніше почали зводити житло.
З балкона було видно, як виростає місто
Одним із найяскравіших дитячих спогадів Олександра став будинок, у якому родина жила, коли йому було близько чотирьох років.
З балкона відкривався краєвид на будівництво.
Його батько виходив на балкон, а маленький Олександр разом із ним спостерігав, як поруч з’являються нові будинки.
“А я малий, мені цікаво. З дитинства прийшла любов до будівництва”, – пригадує він.
Навіть багато років потому, коли Олександр навчався в інституті, він мимохідь помічав, де у місті з’явився або змінив місце будівельний кран.
Для нього це було не просто технікою на майданчику – кожен кран означав, що місто знову змінюється.
За словами Дворніка, особливо стрімко Вільногірськ зростав у перші десятиліття. За приблизно десять років – із середини 1950-х до кінця 1960-х – на місці фактично порожнього простору сформувалася значна частина міської інфраструктури.
Шкільні роки, освіта у молодому місті
У дитячих спогадах Олександра немає звичного сьогодні маршруту “садочок – школа”.
До дитячого садка він не ходив, бо в місті його просто не було.
До першого класу пішов у першу школу – практично одразу після того, як її збудували. Через кілька років почали зводити третю школу.
Шкільні роки також проходили на тлі постійного будівництва. Діти бачили, як поруч виростають нові будинки, дороги та громадські об’єкти.
Вулиці ще не були такими, якими їх пам’ятають сьогодні. Олександр згадує, як діти могли бігати по будівельних майданчиках, а в деяких місцях навіть плавати на дошках.
Стадіон на 15 тисяч – для міста, якого ще майже не було
Одним із найбільш показових прикладів масштабних планів для Вільногірська Олександр Дворнік називає стадіон.
Його почали будувати у другій половині 1960-х років, коли населення міста було значно меншим за місткість майбутньої спортивної арени.
“В місті немає 10 тисяч населення, а стадіон на 15 тисяч”, – пригадує він реакцію чиновників на таке рішення.
Але у будівельників були інші плани. Вільногірськ розглядали як місто, яке має вирости у значно більший населений пункт.
Тому стадіон будували не на сьогоднішні масштаби, а на майбутнє.
І ці плани, згадує Олександр, певний час справді працювали. На стадіоні проходили змагання, приїжджали футбольні команди, а містяни активно займалися спортом.
“Тут не було ні одного пацана, що не займався спортом. Ну і дівчата. Стадіон субота-неділя забитий був”, – розповідає він.
За його словами, до Вільногірська приїжджали навіть представники збірної СРСР, а на стадіоні проводили фінали різних змагань.
Місто, де все будували “з запасом”
Олександр Миколайович переконаний: Вільногірськ із самого початку задумували не просто як робітниче поселення біля комбінату.
Його планували як велике, компактне і самодостатнє місто.
Саме тому одночасно з житлом будували школи, спортивні об’єкти, культурні заклади, технікум та іншу інфраструктуру.
У місті навіть планували розширення за межі тодішньої забудови – аж до лісу.
Деякі з цих задумів так і залишилися на папері.
“Плани були такі, громадні, грандіозні, навіть планували студентське містечко збудувати”, – згадує Дворнік.
Частина територій, які свого часу розглядали під нову забудову, зрештою залишилася малозабудованою.
Як будували Палац культури своїми силами
Окрему історію Олександр розповідає про будівництво Палацу культури будівельників.
На той час у будівельного тресту був невеликий клуб, але людей ставало дедалі більше. Приміщення вже не вистачало.
Тоді вирішили збудувати власний Палац культури.
За словами Олександра Миколайовича, особливість була в тому, що його створювали фактично власними силами.
Батько Олександра, який на той час здобув будівельну освіту, взявся самостійно розробляти проєкт.
“Йому дали ватман, олівці і все. І батько повністю днями і по ночах сидів та креслив”, – пригадує Олександр.
Кілька місяців він працював над кресленнями, консультувався із проєктувальниками, їздив до Дніпра. Поки документи погоджували, будівництво вже розпочалося.
Будували швидко, бо хотіли встигнути відкрити клуб до Нового року.
У результаті Палац культури звели приблизно за рік.
“Все буквально своїми силами”, – говорить Дворнік.
Чому Вільногірськ міг називатися зовсім інакше
Ще одна цікава історія, яку Олександр почув від батьків, стосується назви міста.
За його словами, серед варіантів, які обговорювали у перші роки, звучали назви, пов’язані з тогочасною радянською традицією – Ленінськ, Іллічівськ, Вільнохуторськ та інші.
Зрештою зупинилися на назві Вільногірськ.
Хто саме запропонував цей варіант, Олександр Дворнік не береться стверджувати однозначно. За родинною версією, назву запропонував прораб Самсоненко. Водночас в історичних матеріалах він зустрічав і прізвище Кушнарьова.
12 серпня: випадковий День міста чи історична дата?
Окрема частина розмови стосувалася того, чому День міста Вільногірська відзначають саме 12 серпня.
Олександр розповідає свою версію, пов’язану з першим Днем будівельника.
За його словами, у 1956 році День будівельника припав саме на 12 серпня. А у Вільногірську тоді майже всі мешканці були пов’язані з будівництвом.
На той момент навколо ще були поля, а перші будинки лише починали з’являтися.
За словами Дворніка, святкування проходило просто серед будівельного майданчика. Люди збиралися, спілкувалися, співали, обговорювали майбутнє міста.
Тому версію про те, що саме 12 серпня було закладено перший камінь комбінату, Олександр називає радше легендою.
Для нього ця дата має інше значення – вона нагадує про перших людей, які будували Вільногірськ.
Місто, яке могло стати ще більшим
У розмові Олександр неодноразово повертається до думки: Вільногірськ свого часу планували значно масштабнішим.
Були плани розвитку промисловості, нових районів, освітніх закладів, спортивної інфраструктури.
Навіть технікум, за його словами, хотіли зробити частиною компактного студентського містечка з корпусами, лабораторіями та гуртожитками.
Окремі райони також планували розвивати значно активніше.
Коли Олександр порівнює Вільногірськ свого дитинства із сучасним, найперше згадує чистоту та доглянутість.
За його словами, місто було компактним, багато зелені, квітів і троянд.
Щоранку працювала поливальна машина, яка мила дороги.
Перед святами ремонтували фасади, фарбували бордюри, упорядковували території.
Та разом із зовнішнім виглядом змінилися й самі люди.
На думку Олександра, мешканці Вільногірська завжди були активними та більш згуртованими.
“Тут люди більш спільні, живі”, – говорить він.
Можливо, пояснення цьому він бачить у самій історії міста. Вільногірськ створювали люди, які приїхали сюди з різних місць і разом будували буквально все – від житла до культурних та спортивних об’єктів.
“Я починав з нуля – нікуди не поїду”
У родині Дворніків свого часу навіть виникала можливість переїхати з Вільногірська.
Батькові Олександра пропонували перебратися до іншого міста, де також розгорталося будівництво.
Але він відмовився.
“Я починав з нуля, я тут залишусь до кінця і нікуди не поїду”, – пригадує його слова Олександр.
Саме це, мабуть, найкраще пояснює його ставлення до Вільногірська.
Для нього це не просто місце, де він народився.
Це місто, яке він бачив маленьким будівельним майданчиком, спостерігав, як воно зростає, ходив у першу школу, бігав серед новобудов, дивився на крани з балкона і поступово ставав частиною історії міста.
Майбутнє Вільногірська
Попри всі зміни, які пережив Вільногірськ, Олександр не вважає, що його історія розвитку завершилася.
Навпаки – він переконаний, що місто може мати перспективи.
Серед можливостей він називає розвиток промисловості, зокрема титанової та скляної галузей, адже навколо є відповідна сировинна база.
Він згадує і про давні розмови свого батька з керівниками комбінату, які свого часу мріяли про повний цикл виробництва титану у Вільногірську.
На його думку, після завершення війни до міста можуть повертатися люди, а Вільногірськ знову може отримати шанс на розвиток.
Але для цього потрібні не лише ресурси, а й люди, які готові ними займатися.
“Руки повинні бути працьовиті і голова на плечах”, – каже він.
Напередодні Дня міста Олександр Миколайович бажає Вільногірську того, що, на його думку, було головною силою міста з перших років – не втрачати віру у власні можливості.
“Хочу побажати містянам, щоб вони не падали духом. Щоб місто розвивалося, як воно колись планувало. Я вірю, що це буде”.
Історія про восьму дитину Вільногірська – це не лише розповідь про власне життя. Це спогад про час, коли міста ще не було – але люди вже мріяли, яким воно стане.
Читайте також:
Підписуйтесь
