Всесвітній день хустки: хустка як давній український символ

Хустка — не просто аксесуар, а символ української жіночності, свободи та національної ідентичності. У Всесвітній день хустки згадуємо її давнє коріння, роль у традиціях і сучасне значення, яке об’єднує жінок різного віку та поколінь по всій Україні.

Редакція Вільногірськ.IN.UA зібрала цікаві факти, більше в нашому матеріалі.

Українська хустка

Хустка завжди була важливим елементом української культури. Вона символізувала достаток, статус і служила прикрасою. Спочатку хустки були переважно білими, згодом їх почали вишивати шовком — найчастіше червоними, синіми, жовтими та зеленими нитками. Популярними були геометричні орнаменти, а з XVIII століття — рослинні мотиви: троянди, васильки, гвоздики.

Хустки такоє мали значення і в побуті козацької старшини. В описах майна часто згадували коштовні шовкові хустини, вишиті золотом і сріблом. Наприклад, у реєстрі полковника Семена Палія зазначено десятки таких хусток, отриманих як подарунки.

Хустка в традиціях українців

Хустка супроводжувала людину протягом усього життя. Нею перев’язували руки майстрам під час будівництва хати, дарували кумам на хрестинах, використовували під час похорону як символ гідності, закриваючи померлому очі або прикріплюючи до хреста на могилі.

Хустка також вважалася символом любові, вірності, скорботи та оберегом, що відігравав важливу роль у житті українців. У давнину великі хустки з тонкого полотна коштували дорого, тому їх носили лише заможні люди на свята, такі як Різдво чи Великдень. Хустка часто ставала весільним подарунком від батька дочці або чоловіка дружині й передавалася як родинна реліквія.

Молоді дівчата носили світлі або яскраві хустки, старші жінки — темні, а вдови — чорні. Орнаменти змінювалися з часом: від геометричних візерунків до популярних у XVIII столітті рослинних мотивів — троянд, гвоздик, васильків. Хустки також різнилися за розміром: маленькі використовували щодня, а великі — для тепла або щоб загорнути дитину.

Сьогодні українська хустка не втратила своєї актуальності. Вона залишається важливим елементом святкового образу, особливо на Різдво та під час коляди. Сучасні хустки, хоч і мають нові форми та візерунки, зберігають традиційні кольори та орнаменти, продовжуючи підкорювати серця модниць не лише в Україні, а й у світі, стверджуючи українське як глобальний тренд.

Читайте також:

• День святого Миколая: історія, традиції та коли святкувати
• Грудневі кінопремʼєри: різдвяна підбірка

У Лихівській громаді троє ветеранів, які повністю або частково втратили зір під час захисту України, отримали побутову техніку за державною програмою підтримки. Вона передбачає одноразову грошову допомогу до 95 тисяч гривень на придбання необхідних речей для облаштування побуту.

Детальніше про програму підтримки ветеранів та її реалізацію в Лихівській громаді читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Хто може отримати допомогу до 95 тисяч гривень

Програму реалізують Міністерство у справах ветеранів України та Товариство Червоного Хреста України. Вона передбачає підтримку ветеранів і ветеранок, які повністю або частково втратили зір під час захисту України.

Згідно з інформацією Лихівської територіальної громади, допомога надається у формі одноразової грошової виплати розміром до 95 тисяч гривень. Кошти призначені для придбання побутової техніки з визначеного переліку та облаштування повсякденного життя.

У громаді зазначають, що скористатися цією підтримкою вже змогли троє ветеранів, які отримали необхідну побутову техніку.

Як ветеранам допомагають скористатися програмою

Реалізація програми передбачає не лише надання фінансової допомоги, а й супровід ветеранів під час оформлення необхідних документів.

У Лихівській громаді цю роботу проводить, зокрема, фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Аліна Шворак. У громаді відзначили її внесок в організацію процесу та допомогу ветеранам на різних етапах отримання підтримки.

Також подяку висловили селищній голові Ларисі Савченко за сприяння в організації роботи та підтримку ініціатив, спрямованих на допомогу ветеранам.

У громаді наголошують, що завдяки взаємодії фахівців, місцевої влади та організацій, які реалізують програму, ветерани можуть отримати передбачену допомогу й облаштувати побут відповідно до своїх потреб.

Джерело: Facebook Новини Лихівської громади. 

Читайте також:

Пункти незламності стануть автономнішими: Вільногірськ і Лихівка отримали зарядні станції від німецьких партнерів

Вони не знають, де зараз їхні рідні, місяцями й роками чекають на звістки та продовжують шукати відповіді. Для одних надія на повернення додому досі залишається єдиною опорою, інші вже пережили втрату. Родини військовослужбовців із Божедарівської та Вільногірської громад зібралися на трасі Дніпро – Київ, щоб нагадати про тих, хто перебуває в полоні, зник безвісти або загинув, і про родини, які продовжують чекати.

На місці проведення акції побувала представниця редакції Вільногірськ IN.UA та поспілкувалася з організаторкою й учасниками акції про очікування, невизначеність і те, чому вони не готові мовчати.

“Через місяць їх уже забули”: чому рідні виходять на акції

На узбіччі траси – українські прапори, плакати з фотографіями та іменами захисників, сигнальні фаєри. За кожним написом – чиясь історія, за кожним портретом – людина, на повернення якої чекають батьки, дружини, брати, сестри та діти.

Для рідних це вже не перший вихід на акцію. Вони збираються знову і знову, аби військовополонених не забували, а зниклих безвісти продовжували шукати. 

Для Наталії Рогальської, організаторки акції з Божедарівської громади ця ініціатива стала особистою справою. За її словами, ідея виникла після поїздок до Києва та Кам’янського, де вона бачила, як інші родини виходять нагадувати про своїх близьких.

Наталія вирішила, що така акція має відбуватися і в її громаді. Вона звернулася до місцевої влади, після чого рідні почали збиратися.

Перші виходи були непростими. За словами організаторки, навіть дощ не зупиняв людей. Адже для них важливо не те, наскільки комфортно стояти на узбіччі, а те, щоб їх почули.

“Я розумію, що, може, ці акції нічим не допомагають. Але ми виходимо вкотре, щоб нагадати про тих, хто в неволі, хто безвісти зник, і про тих, хто боронив нашу Батьківщину, щоб про них пам’ятали”, – пояснила Наталія.

Вона говорить про те, що пам’ять про військових не повинна обмежуватися словами, які звучать одразу після трагедії. За її спостереженнями, суспільна увага з часом слабшає, хоча для родин нічого не закінчується.

“Ми виходимо, щоб нагадати вкотре. Через місяць їх уже забувають, що вони воїни, що вони віддали життя”, – сказала організаторка.

Саме тому рідні продовжують виходити на дороги, їздити до інших міст і долучатися до акцій. Для них це спосіб показати, що за кожним статусом “зник безвісти” чи “перебуває в полоні” стоїть людина, на яку чекають.

“Чоловіка немає вже 14 місяців”: очікування, яке триває роками

Серед учасниць акції – Ірина з Божедарівської громади. Її чоловік зник безвісти 14 місяців тому, і весь цей час вона продовжує шукати інформацію про нього.

Жінка не обмежується акціями у своїй громаді. Вона їздила до Києва та Дніпра, брала участь у зустрічах і продовжує звертатися туди, де можуть допомогти встановити місцеперебування чоловіка.

Для неї кожна така зустріч – можливість ще раз нагадати про свою родину та інших людей, які опинилися в подібній ситуації.

На запитання, чи допомагають акції, Ірина висловлює сподівання, що завдяки розголосу про зниклих безвісти дізнаватиметься більше людей, а питання їхнього пошуку не залишатиметься поза увагою.

Ірина не має певності, коли отримає відповідь про долю чоловіка. Проте продовжує виходити на акції, адже його повернення залишається для неї головним.

“Просто чекати недостатньо”: що дають акції родинам

Ще один учасник акції – Віталій із Божедарівської громади. Його рідна людина зникла безвісти 24 вересня 2022 року поблизу Соледара. 

Віталій розповів, що близькі зверталися до різних установ, їздили на зустрічі та долучалися до заходів у Києві й Дніпрі. Родина також отримувала листи від рідної людини, однак точної інформації про його місцеперебування не має.

Чоловік пояснює, що такі акції важливі не лише для суспільної уваги, а й для самих родин. Вони дають можливість відчути, що люди з подібним досвідом не залишаються наодинці зі своїм болем.

“Люди бачать, що ми долучаємося до цієї проблеми. Що ми не просто сидимо і чекаємо. Просто чекати недостатньо”, – зазначив Віталій.

Він вважає, що публічні акції допомагають привертати увагу до долі зниклих безвісти та полонених, а також показують, наскільки багато людей продовжують чекати на своїх близьких.

Для учасників важливо, щоб про військових пам’ятали не лише їхні родини. Вони хочуть, щоб суспільство розуміло: питання повернення захисників додому не втрачає актуальності, навіть якщо про конкретну історію давно не було нових повідомлень.

“У нас спільна війна”: на акції стоять і ті, хто пережив втрату

Поруч із родинами зниклих безвісти та полонених на акцію виходять і люди, які втратили своїх близьких на війні.

Світлана з Божедарівської громади розповіла, що її син загинув, захищаючи Україну. Вона також долучається до акцій, підтримуючи родини, які досі не знають, що сталося з їхніми рідними.

Для неї пам’ять про загиблих і підтримка тих, хто чекає на повернення своїх близьких, – частина спільної відповідальності.

На акції можна побачити людей із різними історіями, але їх об’єднує одне: війна торкнулася кожного з них, а біль однієї родини не є чужим для інших.

“У нас тут спільна війна, спільне горе. Хтось чекає, хтось уже дочекався”, – так одна з учасниць пояснила, чому виходить підтримати інших.

Звернення без відповідей: що турбує рідних

За емоціями та плакатами на акції стоїть ще одна проблема – труднощі з отриманням інформації про долю військових.

Наталія Рогальська розповіла, що неодноразово зверталася до різних установ після зникнення свого брата. За її словами, востаннє він виходив на зв’язок 11 серпня. Згодом жінка почала телефонувати побратимам, на гарячі лінії та до інших установ, намагаючись з’ясувати, що сталося.

Вона згадує, що спочатку не могла отримати чітких відповідей, а спілкування з представниками окремих установ було для неї болісним. За словами жінки, вона відчувала, що її запитання не сприймають із належною увагою.

Організаторка також зазначила, що надсилала звернення, однак не завжди отримувала відповіді, на які сподівалася.

Цей досвід, за її словами, показує, наскільки складним може бути шлях родини від першої тривоги через втрату зв’язку до офіційного повідомлення про зникнення безвісти.

Для близьких важливо не лише отримати відповідний статус, а й розуміти, які дії проводять для пошуку військового, куди звертатися далі та де шукати достовірну інформацію.

Невизначеність виснажує. Кожен день без новин стає черговим днем очікування, а кожне звернення – спробою знайти відповідь, яка може змінити життя всієї родини.

Рідні не стверджують, що самі акції можуть повернути військових додому. Але вони переконані: мовчання не допоможе зберегти увагу до їхніх історій.

Тому знову виходять із прапорами та плакатами. Щоб імена не зникали з пам’яті суспільства. 

Читайте також:

Голос тих, хто не може говорити: як сестра безвісти зниклого героя Наталія бореться за правду