“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

На старій вішалці в передпокої вже декілька років немає однієї деталі. Вона зламалася саме в той момент, коли Ганна Цой востаннє обіймала сина перед його від’їздом на війну.

Більше читайте на Вільногірськ IN.UA.

“Вона впала між нами. Я зрозуміла, що це поганий знак. А він каже: “Мамо, викинь її в сміття. Я повернуся з війни і заміню всі три гачки””, – згадує жінка. 

Додому він вже не повернувся. 

Хлопчик, який перечитував усі підручники

Віталій виріс без батька. Поки мати працювала, ним займалася бабуся. До дитячого садка він майже не ходив, але коли настав час йти до школи, уже добре читав і писав. Тому навчання давалося йому легко. 

Коли в школі видавали підручники на новий навчальний рік, більшість дітей відкривала їх лише у вересні. Віталій же перечитував усі книги ще під час літніх канікул.

“Ляжуть вони з бабусею на ліжко, і він їй читає історію, географію, усе підряд. Він усе знав. Багато знав і пам’ятав”, – каже мати. 

Особливо хлопець любив математику. Брав участь в олімпіадах, відвідував факультативи, займався в різних гуртках.

“Коли зʼявилися калькулятори, то йому вчитель математики дозволяв навіть на уроках ним користуватися. Не тому, що він не міг рахувати, навпаки, у нього голова працювала як калькулятор сама. А для того, щоб швидше рахувати. Ми йому спеціальний калькулятор навіть для цього купили”, – розповідає пані Ганна.

На початку 1990-х сім’я переїхала до села. Для багатьох підлітків це могло б стати покаранням, але не для Віталія. Йому подобалося працювати на землі.

У нього була власна грядка, де він садив овочі, доглядав рослини і спостерігав, як вони ростуть.

“Він марив землею. Любив у ній копатися, любив щось садити, любив полоти”, – згадує матір. 

У той час він підробляв на польових роботах, допомагав дорослим і намагався заробити свої перші гроші.

Той, хто завжди допомагав 

Пізніше Віталій став токарем. Спочатку навчався у вітчима, але багато чого освоїв сам. І дуже швидко став майстром, якого знали далеко за межами підприємства.

“Дуже добрий токар. Токар від Бога”, – каже пані Ганна. 

До нього зверталися люди з різними деталями та механізмами. Якщо інші казали, що зробити неможливо, Віталій шукав рішення.

Його неодноразово переманювали на нові місця роботи, пропонуючи кращі умови. Репутація майстра працювала краще за будь-яку рекламу.

Утім, найбільше люди запам’ятали не його професію. Віталій завжди допомагав іншим. Якщо бачив сусідку з важкими пакетами, заносив покупки додому. Якщо хтось не міг відкрити гараж, то приходив і лагодив замок.

Мати усміхається, згадуючи, як іноді сварила його за надмірну доброту. Особливо тоді, коли він вступався за жінок. 

“Не міг переносити, коли когось з жінок ображають. Обов’язково втручався. Я йому казала: “Віталію, ти колись через це по голові отримаєш”. А він тільки сміявся”, – згадує мати. 

Допомагав чоловік не лише людям. 

Віталій дуже любив тварин. У гаражі він облаштував прихисток для бездомних котів. Узимку поставив буржуйку, щоб тварини не мерзли. Щодня приходив їх годувати.

А ще їздив на риболовлю. Іноді не стільки для себе, скільки для котів.

“Він спеціально ловив дрібну рибу. А коти його зустрічали. От просто уявіть: двадцять-тридцять котів біжать йому назустріч, хвости догори, усі нявкають”, – каже пані Ганна. 

Також він захоплювався мотоциклами.

“Особливо йому подобалося їх ремонтувати”, – згадує мати. 

Залюбки переглядав фільми. Найбільше подобалися “Втеча з Шоушенка”, “Перл-Харбор”, “Останній самурай”, “Зелена Міля” та “Гладіатори”. 

“Я піду воювати”

У лютому 2022 року Віталій сам прийшов до військкомату. Матір про це спочатку навіть не знала. Вона думала, що син збирає тривожну валізу, як і тисячі інших українців. Лише згодом дізналася, що він сам пішов за повісткою.

“Я кажу: навіщо ти це зробив? А він відповів: “Я маю захистити тебе, свою землю і тих дітей за стінкою (ред. дітей сусідів). Якщо прийдуть сюди – буде погано””.

Перед від’їздом Віталій поводився так, ніби попереду була звичайна дорога. Жартував, допомагав матері, намагався не показувати хвилювання.

Напередодні він попросив підстригти його. Після ванни вийшов усміхнений і, як завжди, почав заспокоювати маму.

“Я кажу: “Віталію, коли ти вже поправишся? Ще на війну підеш, зовсім худий станеш”. А він сміється: “Мамо, не переживай. Я худий – це навіть добре. Сховаюся за деревом, і мене не видно буде””.

У день від’їзду Віталій попросив мати не проводжати його до місця збору.

“Не ходи туди. Не треба плакати, кричати, утримувати мене. Проведеш мене вдома і будеш чекати”.

Вона пообіцяла, що залишиться вдома. Коли він уже стояв на порозі з рюкзаком за плечима, обійняла його. Саме тоді між ними впала частина старої вішалки.

Віталій тільки сказав:

“Мамо, викинь її. Я повернуся і все полагоджу”.

Він вийшов із дому, а вона дивилася у вікно.

“Він увесь час обертався, махав мені рукою, посилав повітряні поцілунки. Потім повернув за клінікою. І більше я його не бачила”.

На війні Віталій залишався таким самим – уважним до інших і турботливим щодо матері.

Телефонував нечасто, але щоразу намагався її заспокоїти.

“Каже: “Не хвилюйся за мене. У мене все добре. Я не голодний””, – згадує жінка. 

День, коли все змінилося 

10 квітня 2022 року Віталій не вийшов на зв’язок. Спочатку мати намагалася себе заспокоїти. Потім почала хвилюватися дедалі сильніше.

У ніч із 11 на 12 квітня вона прокинулася від дивного відчуття. 

“Серце у груднях наче затріпотіло. У мене такого ніколи не було. Я зрозуміла, що сталася біда”.

Через кілька днів до її будинку під’їхала машина. Ганна побачила військових ще здалеку.

“У мене всередині все похололо. Я зрозуміла, що це до мене”.

Вона майже не пам’ятає тих хвилин. Каже лише, що ноги підкосилися.

“Я не кричала. Не плакала. Просто впала на коліна”.

Віталій Цой загинув у квітні 2022 року. Йому було 42 роки. Посмертно нагороджений орденом “За мужність”.

Читайте також:

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою

Вона співає, пише картини, розписує чашки, створює свічки, займається дизайнерським манікюром, вишиває, шиє та постійно знаходить для себе нові творчі заняття. У житті Олени Зеленьової немає місця для нудьги чи бездіяльності. 

Сама ж жінка називає себе простою людиною. Каже, що у Вільногірську є багато талановитих людей, які заслуговують на увагу. Але її історія доводить – інколи найбільш незвичайними є саме ті люди, які не звикли говорити про власні досягнення.

Більше читайте на Вільногірськ IN.UA. 

“У мене завжди щось у руках” 

Олена Зеленьова не може пригадати момент, коли творчість стала частиною її життя. Каже, що, мабуть, народилася такою – людиною, яка постійно щось вигадує, створює та шукає нові способи самовираження.

За роки вона опанувала безліч занять. Жінка в’яже, шиє одяг, вишиває декоративні подушки, пише картини, виготовляє свічки та вироби з гіпсу, розписує фарфор, створює дизайнерський манікюр і навіть пише вірші.

“У мене стільки всього, що я навіть не знаю, з чого почати розповідати”, – говорить вона.

Кожне нове захоплення з’являлося природно. Одні заняття приходили в її життя випадково, інші – через бажання навчитися робити щось власноруч. Проте жодне з них не залишилося короткочасним хобі. Усе, за що береться пані Олена, вона намагається довести до високого рівня.

Жінка зізнається, що не може просто сидіти перед телевізором чи годинами гортати соціальні мережі. Якщо вона відпочиває, то обов’язково робить це з голкою, пензлем чи якоюсь новою творчою ідеєю в руках.

“Я не вмію нічого не робити. У мене завжди щось у руках”, – каже вона.

Картини, народжені з тиші та натхнення 

Особливе місце в житті Олени займає живопис. Вона почала малювати для власного задоволення, але з часом її роботи стали прикрашати домівки інших людей. Картини майстрині вже поїхали до Дніпра та Полтави, а деякі були створені спеціально на замовлення.

Навіть якщо основою стає картина за номерами, жінка обов’язково додає щось своє. Вона змінює кольори, деталі, додає блискітки чи інші елементи, які роблять картину неповторною.

“Я вкладаю душу, тому вони ніколи не виходять однаковими”, – говорить художниця.

Малювання стало для неї особливим способом відпочинку. Під час роботи вона вмикає фільм чи музику і повністю занурюється у творчий процес. Саме тоді, каже пані Олена, вона відчуває внутрішній спокій і може хоча б на деякий час забути про повсякденні турботи.

Сьогодні в її планах ще кілька нових картин. Одну з них вона пише для доньки, а інші чекають свого часу. Ідей у неї набагато більше, ніж вільного часу для їх реалізації.

Коли звичайна чашка стає витвором мистецтва

Взимку в будинку пані Олени починається особливий творчий сезон. Саме тоді вона займається розписом фарфору, виготовленням свічок та виробів із гіпсу.

Також пані Олена займається виготовленням виробів з алмазної мозаїки. 

Для своїх робіт вона використовує різні форми, декоративні елементи, блискітки та стрази. Звичайна свічка у її руках може перетворитися на маленьку скульптуру, а проста гіпсова шкатулка – на дизайнерський елемент декору.

Особливість її виробів у тому, що вони ніколи не повторюються. Навіть якщо пані Олена створює кілька однакових заготовок, кожну з них вона оформлює по-різному.

“У мене не буває однакових виробів”, – розповідає майстриня.

Більшість своїх робіт вона дарує. Каже, часто не встигає навіть подумати про продаж, адже вже знає, кому хоче зробити приємність.

Під світлом софітів та оплесками глядачів

Ще одне велике захоплення Олени – музика. Вона співає у хорі “Металург” та виступає у дуеті “Феєрія”. Для неї музика стала не просто хобі, а можливістю постійно розвиватися та вдосконалюватися.

Кожен вихід на сцену для жінки – це хвилювання, відповідальність та водночас справжнє задоволення. Також їй подобається сольний спів, адже тоді вся увага глядачів зосереджена саме на виконавці.

“На сцені – кайф. Хочеться ще більше вчитися та ставати кращою”, – говорить вона.

Після кожного концерту пані Олена аналізує свій виступ. Просить старшу доньку знімати її на відео, щоб потім переглянути записи та зрозуміти, над чим ще варто попрацювати.

Під час розмови пані Олена висловлює вдячність своїй викладачці: 

“Я вдячна Валентині Калашнік, що вона вкладає всі сили в мій вокал”. 

Колись творчий шлях жінки був пов’язаний і з танцями. Вона займалася народними танцями та разом із партнером брала участь у конкурсах, де неодноразово здобувала перемоги.

Манікюр як ще одне полотно для творчості 

Дизайнерський манікюр з’явився у житті Олени досить несподівано. Одного разу вона вийшла із салону незадоволеною результатом і зрозуміла, що хоче навчитися робити все самостійно.

“Я просила майстриню манікюру зробити мені світло-рожевий колір, а вона зробила світло-фіолетовий, – каже пані Олена. – Я зателефонувала чоловікові та сказала, що я все куплю, вивчусь та буду робити самостійно. Він мене підтримав”. 

Вона придбала необхідні матеріали та почала вчитися. Згодом це захоплення переросло у справжню майстерність.

Сьогодні жінка може створити практично будь-який дизайн, намалювати складні візерунки та навіть робити художній розпис на нігтях.

Творчий підхід допомагає їй і тут. Пані Олена переконана, якщо людина вміє малювати картини чи розписувати чашки, то зможе створити красу й у манікюрі.

Творча родина та великі мрії

Любов до творчості передалася й дітям. Старша донька почала виготовляти свічки та вироби з гіпсу, середня створює прикраси з бісеру, а молодша також цікавиться творчими заняттями.

Мати Олени також займається рукоділлям: вʼяже, шиє та вишиває, а також співає в хорі. 

“У нас вся сім’я творча”, – говорить пані Олена.

Окрім творчості, у її житті є ще одна велика пристрасть – подорожі. До повномасштабної війни родина часто подорожувала Україною, відкривала для себе нові місця та проводила час разом. Наразі ж чоловік та зять Олени воюють на Покровському напрямку. 

Сьогодні найбільша мрія Олени Зеленьової – мир і можливість знову подорожувати разом із родиною. До повномасштабної війни вони часто відкривали для себе нові куточки України, а особливе місце у спогадах жінки займає Крим.

“Ми могли поїхати до Криму і місяць там подорожувати. Це був справжній кайф. Дуже хочу, щоб настав час, коли ми знову зможемо збирати валізи, вирушати всією родиною в дорогу і бачити нашу країну вільною та мирною”, – каже вона.

Читайте також:

Від картин до футболок: як вільногірська художниця перетворює звичайний одяг на мистецтво

Фото з фейсбук-сторінки Іванки Зварич

​Історія про людську відданість та мужність під час ворожого обстрілу підірвала українські соцмережі. Мешканка Вільногірська Іванка Зварич розшукує дівчину-музикантку, яка під час евакуації з потяга закривала своїм тілом її маленького сина Юхима.

​Про це жінка написала на своїй сторінці в соцмережах, сподіваючись знайти рятівницю.

Детальніше — в матеріалі Вільногірськ IN.UA.

«До першого прильоту залишалися лічені секунди»

За словами пані Іванки, разом із сином Юхимом вони їхали поїздом у відпустку на захід нашої країни. Однак дорогу перервала повітряна тривога. Потяг зупинили, і пасажири почули команду: «Термінова евакуація!». Попереду на матір із дитиною чекали п’ять нескінченних годин у посадці та сховищі під звуки вибухів і роботи ППО.

​«Перед першим прильотом ми не встигали добігти до сховища. Я з малим на руках бігла пероном між поїздом і локомотивами. Якась працівниця вокзалу просто в останній момент за руку затягнула мене у свою кабінку… За 20 секунд — перший приліт за кілька сотень метрів від нас!», пригадує пані Іванка.

​Другий удар застав людей уже в посадці. Саме там, ховаючись від уламків та ракет, Іванка та її син опинилися поруч із незнайомою дівчиною, вчинок якої розчулив жінку до сліз.

​«Закривала собою дитину і мене»

Незнайомка без вагань почала закривати собою маленького Юхима та його маму, ігноруючи благання Іванки подумати про власну безпеку і сховати хоча б голову.

​«Вона мене “не чула”… Тримала і прикривала мою дитину як рідну. Говорила: “Дитині, яка виживе, потрібна жива мама, аби доправити її в безпечне місце”», ділиться авторка допису.

​Особливі прикмети рятівниці

Евакуація відбувалася на станції П’ятихатки-Стикова. Іванка Зварич прагне особисто подякувати дівчині за цей жертовний вчинок, тому просить усіх небайдужих допомогти в її пошуках.

​Що відомо про дівчину:

• ​Евакуювалася з потяга, який прибув із західного напрямку;
• ​Мешкає у місті Кам’янське;
• ​Носить окуляри;
• ​Мала із собою футляр із музичним інструментом.

«Дівчино, якщо ти себе впізнаєш, будь ласка, відпишись», — звертається пані Іванка.

​Редакція приєднується до пошуків та просить усіх, хто володіє будь-якою інформацією про дівчину, допомогти зв’язатися з авторкою історії.