“Я просто не можу пройти повз”: як Ганна Цой допомагає тваринам 

Ранкове подвір’я ще в напівсні, а під вікном уже збираються коти. Вони приходять з мокрими лапами, шрамами, голодом і тихою довірою. І кожного дня одна людина дає їм шанс на життя.

Більше читайте на Вільногірськ IN.UA.

Ганна щодня оточує турботою тварин, які опинилися на межі виживання. Вона допомагає притулкам, оплачує лікування, термінові операції, корм і перевезення до ветеринарних клінік. Але її волонтерство починається просто під кухонним вікном.

Там щодня збирається “вуличний притулок”: коти, які знають час годування краще за годинник. Постійних “підопічних” – 15-18, але разом із ними приходять і нові – голодні, хворі, покинуті. 

“Я просто всіх годую. Спочатку приходять коти, потім можуть прийти собаки, навіть їжаки чи птахи – уся їжа з’їдається до останнього”, – каже пані Ганна. 

Як допомога тваринам стала щоденною реальністю 

Допомагати тваринам вона почала ще з дитинства – приносила додому котів, підгодовувала безпритульних. 

Але після загибелі сина це переросло в системну волонтерську діяльність в памʼять про нього: підтримку притулків і окремих тварин, які потребують термінової допомоги. Віталій Цой загинув у квітні 2022 року в боротьбі за свободу та суверенітет України. За життя він активно допомагав тваринам. 

“Я продовжую справу свого сина. Він всіх годував, і я продовжую годувати”, – каже жінка. 

Ганна не лише купує корм і ліки, а й закриває рахунки за стаціонарне лікування та операції. Якщо тварину потрібно терміново доставити до клініки, вона оплачує таксі, щоб не втрачати час.

“Буває, що рахунок іде на години. Тоді головне – просто встигнути”, – пояснює вона. 

Окремий світ – це двір під її вікном. Тут коти не просто приходять поїсти, вони живуть поруч, формуючи власну невидиму спільноту. Частина з них прийшла з сусіднього притулку, частина – з вулиці.

Спочатку між тваринами виникали конфлікти, але з часом, каже Ганна, вони “навчилися жити разом”. Тепер їдять спокійно, без бійок, і чекають своєї черги.

Основою харчування є м’ясний фарш, сухий і вологий корм. 

“Сита тварина — це вже наполовину врятована тварина”, — говорить пані Ганна.

Втрати, які не відпускають

У її розповіді поруч із порятунком завжди є втрати. Тварини, яких не вдалося знайти після втечі, ті, кого не вдалося врятувати, і ті, чиї історії залишилися болючими спогадами.

Окремо вона згадує випадок кішки, яка втекла з клініки в іншому місті. Пошуки тривали кілька днів, але результату не дали.

“Я тоді не спала і звинувачувала себе”, – говорить жінка. 

Серед багатьох історій особливо болісною для Ганни залишається доля кота Степки. Після хвороби його господині він залишився без постійного дому й почав приходити до її вікна.

Вона годувала його щодня – він любив борщ, завжди з’їдав усе до останньої ложки.

“Він був великий, білий із чорними плямами, з дуже гарними зеленими очима”, – згадує Ганна.

Згодом Степка загинув від нападу собак. Для пані Ганни це стало ще однією втратою, яка не стирається часом.

“Це була трагедія”, – каже вона коротко.

Допомога як спосіб жити далі 

“Я знаю, що Віталя був би задоволений тим, що я роблю. Він теж дуже любив тварин, годував їх, і мені здається, що я просто продовжую його справу”, — говорить Ганна.

Після загибелі сина біля її будинку залишився безпритульний кіт на ім’я Груздик. Спочатку жінка підгодовувала його, але забирати додому не наважувалася. Каже, усе змінилося після сну, який наснився напередодні дня народження Віталія.

“Мені наснився син і сказав: “Мамо, Груздик же один”. Наступного ранку я одразу забрала його додому. Купила все необхідне, облаштувала місце, і він залишився жити зі мною”, — згадує вона.

Грузик прожив із Ганною кілька років і став для неї особливим нагадуванням про сина. Після смерті кота вона вирішила більше не брати тварин додому, але продовжила допомагати тим, хто залишився на вулиці та в притулках.

Щомісяця на цю допомогу йдуть значні суми: корм, лікування, стаціонарне утримання, стерилізація, а взимку – ще й дрова для опалення притулків. Лише на забезпечення дровами одного сезону вона витратила понад 40 тисяч гривень. 

За словами власниці притулку Вікторії Кукси, коли виникають термінові витрати, саме Ганна часто приходить на допомогу. 

“Екстрені операції, рахунки ветеринарних клінік, корм, наповнення газових балонів, інші невідкладні потреби – коли коштів не вистачає, саме пані Ганна завжди простягає руку допомоги.”, – йдеться в пості подяки Вікторії Кукси на Facebook. 

Ганна не говорить про себе як про людину, яка “рятує світ”. Вона просто щодня годує, лікує і підтримує тих, хто сам цього зробити не може.

І щоранку під її вікном знову збираються коти – ті, хто давно знає – тут на них чекають. Тут пам’ять про одну людину щодня перетворюється на шанс на життя для інших.

Читайте також:

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

Наталя Чернявська — людина, яка понад 17 років свого життя присвятила роботі з людьми. Вона пройшла шлях від юристки системи безоплатної правової допомоги до присяжної в суді, а зараз успішно поєднує правове волонтерство з посадою менеджерки з продажів у виданні Вільногірськ IN.UA. До Дня юриста ми поспілкувалися з нею про несподівані кар’єрні віражі, безкорисливу допомогу людям та силу терпіння.

Про свій професійний шлях, виклики в новій сфері та мрії Наталя Чернявська розповіла в інтерв’ю для Вільногірськ IN.UA.

Від бухгалтерії до мрії стати слідчою

Наталя народилася та виросла у Вільногірську. Після закінчення школи вступила до Дніпропетровського технікуму економіки і бізнесу на спеціальність “бухгалтер” — такий вибір свого часу схвалила її бабуся. Проте здобувши диплом, дівчина чітко зрозуміла, що її справжнє покликання — це юриспруденція. Вона вступила до Гірничої академії (нині — Національний технічний університет “Дніпровська політехніка”) на факультет правознавства.

“Ще у 2000 році я працювала позаштатною співробітницею в поліції. Мені це дуже подобалося, я мріяла стати слідчою. Але на той момент у мене вже з’явився старший син, діти були маленькими, тож я не пішла далі в слідчі, а залишилася просто юристом у різних галузях“, — згадує Наталя Чернявська.

Значну частину свого життя вона присвятила системі безоплатної правничої допомоги (БПД) у Вільногірську, де пропрацювала багато років. Згодом бюро в місті закрили, мотивувавши це відсутністю приміщення, хоча потреба серед населення була величезною. Проте Наталя не залишила свою справу: зараз вона працює волонтеркою, безплатно консультуючи ВПО та місцевих жителів.

“Найцінніше для мене — допомагати людям, які не розуміються на юридичних питаннях і не мають грошей на дорогих адвокатів. Тут питання не в грошах, а саме в допомозі“, — зізнається фахівчиня.

Окрім цього, Наталя є присяжною у Вільногірському міському суді, що також дозволяє їй долучатися до здійснення правосуддя.

Суд, Червоний Хрест та постійне навчання

Наталя Чернявська обожнює вчитися. Вона постійно проходить онлайн-курси з юридичних питань, вивчаючи нюанси воєнного стану, законодавство щодо ВПО та безвісти зниклих. Нещодавно вона відвідала курси з прав людини у Києві.

Саме її активна життєва позиція та волонтерство привели її до медіа. Бувши волонтеркою Червоного Хреста, Наталя познайомилася з пані Альоною Щекодіною з Вільногірськ IN.UA.

“Альона прийшла до нас і розповідала діткам про професію журналіста. Я зацікавилася і запропонувала їй кандидатуру моєї колишньої колеги Діани (яка нині працює журналісткою у виданні). Так я підписалася на сторінку медіа, хоча до цього читала Бахмут IN.UA через роботу з родинами зниклих безвісти“, — розповідає Наталя.

“Авторитет юриста допомагає в продажах“

Коли бюро безоплатної правової допомоги закрилося, Наталя стала на облік у центр зайнятості. Саме там доля знову звела її з пані Альоною, яка запропонувала їй спробувати себе в ролі менеджерки з продажів. Маючи давній досвід роботи в менеджменті під час декрету, Наталя погодилася. Як виявилося, юридичний бекграунд неабияк допомагає у новій професії.

“Містечко в нас маленьке, багато людей знають мене як юристку. Мій авторитет і довіра людей часто спрацьовують: вони замовляють у мене рекламу, бо довіряють мені“, — пояснює менеджерка.

За 17 років роботи в департаменті соціальної політики та міськвиконкомі Наталя навчилася знаходити підхід до кожного. Вона радіє, коли її робота приносить клієнтам продажі, а головним викликом вважає вміння вибудовувати діалог з тими, хто спочатку відмовляється від співпраці.

Мрії про Грецію та побажання до Дня юриста

Говорячи про майбутнє, Наталя має кілька заповітних бажань. Найголовніше — щоб закінчилася війна. Також вона мріє колись поїхати до Греції. А у професійному плані сподівається, що у Вільногірську знову відкриють юридичну консультацію, де вона зможе офіційно допомагати людям на належному рівні.

З нагоди Дня юриста, який відзначають сьогодні, 8 жовтня, Наталя Чернявська звернулася до колег-правознавців:

“Хочу побажати всім вдячних клієнтів. А ще — миру, здоров’я та терпіння, адже терпіння в нашій роботі — це один із найголовніших факторів“.

Читайте також:

“Студенти можуть розповісти більше, що їм болить, ніж вдома”: історія 26-річної викладачки з Вільногірська Діани Попович

Сьогодні Діані Попович 26 роки, вона викладає українську мову та літературу в Західно-Дніпровському центрі професійно-технічної освіти (ДПТНЗ “Західно-Дніпровський ЦПТО”) у Вільногірську. Дівчина почала викладати у 22 роки і вже має п’ятирічний стаж роботи. Її шлях до цього був несподіваним, але зараз вона успішно ламає стереотипи про “нудні уроки”. Діана використовує штучний інтелект та інтерактивні формати, які допомагають студентам легко опановувати навіть складні освітні теми.

Про перший день на роботі, пошук спільної мови з підлітками та зміну ролі вчителя під час війни Діана розповіла в інтерв’ю для Вільногірськ IN.UA.

Випадковий вибір професії та повернення додому

Діана народилася в Кам’янському, але все життя мешкала у Вільногірську, де навчалася у місцевому ліцеї №5. З дитинства її тягнуло до текстів: у шкільні роки вона писала вірші, брала участь в олімпіадах з філології та посідала призові місця. Після школи дівчина вступила до Сумського державного педагогічного університету на спеціальність “Редагування текстів і видань”. Однак доля розпорядилася інакше.

“Так трапилось, що в групі, в якій я навчалася, було багато іноземців. І ректорат вирішив перевести мене на українську філологію. Мені просто сказали, що я можу обрати будь-яку спеціальність, або піти на контракт, або ж залишатись на філологічному факультеті і продовжувати навчатися на бюджеті“, — згадує Діана.

Вона обрала бюджет і у 2021 році закінчила університет із дипломом викладача української мови. Проте перший рік за фахом дівчина не працювала, змінивши кілька міст проживання — від Сум до Дніпра та Харкова. Повномасштабне вторгнення змусило її повернутися до рідного Вільногірська.

“Коли я була в пошуках роботи, батьки запропонували просто з цікавості дізнатися, чи потрібні викладачі у наш Західно-Дніпровський центр. Ось як я туди зайшла у серпні 2022 року, так досі там і працюю“, — розповідає вчителька.

“Ти що, наша нова студентка?”

Перший робочий день для 22-річної Діани став справжнім викликом. Їй відразу дали класне керівництво на другому курсі, де навчалися 15-17-річні підлітки.

“Я не знала, що мені робити. У мене була невпевненість, чи будуть вони мене сприймати, чи будуть взагалі вивчати ту літературу. Перший урок запам’ятався тим, що я зайшла до аудиторії, і перше питання до мене було: ‘Ти що, наша нова студентка?’. Коли я сказала, що я їхня викладачка, почула: ‘Ого, нічого собі‘”, — ділиться спогадами Діана

Від самого початку вона обрала стратегію чесності та відкритості. Дівчина відмовилася від авторитарного стилю викладання та тиску на студентів, поставивши на перше місце взаємоповагу та дисципліну.

Сучасний підхід: від рольових ігор до оголошень через ШІ

Зрозумівши, що стандартний підхід із сухими конспектами не спрацює, викладачка почала впроваджувати інтерактивні методи. Вона поєднує вивчення української мови з професійними навичками студентів.

Один із найяскравіших уроків був присвячений повісті Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.

“Я розуміла, що повністю повість ніхто читати не буде. Тому ми розбились за ролями головних героїв. Вони мали охарактеризувати себе так, ніби цей герой живе в сучасності — що б він змінив. Їм це так зайшло! Вони хотіли залишитись на дев’ятий урок і наступного дня ходили по корпусу, просячи зробити щось подібне ще раз“, — розповідає Діана.

Викладачка також згадує, що на уроках української мови під час вивчення теми написання оголошень вона запропонувала студентам створити рекламні макети для продажу тракторів.

“Я дала завдання: оберіть модель трактора і за допомогою штучного інтелекту створіть таке оголошення, щоб я захотіла його купити. Вони з таким запалом це робили! Ілюстрували, створювали картинки, навіть робили комікс-оголошення“, — згадує викладачка.

Примітка. Окрім викладацької діяльності, Діана Попович вже понад рік займається журналістикою у місцевому виданні Вільногірськ IN.UA. Дівчина зазначає, що поєднання двох професій дозволяє їй розвиватися різнобічно: викладання допомагає краще розуміти людей та знаходити до них підхід, тоді як журналістика вчить критичного мислення, ефективної роботи з інформацією та вміння помічати цікаві історії у житті рідної громади.

Зміна ролі вчителя під час війни

За словами Діани, сьогодні роль вчителя значно трансформувалася. Після ковідних обмежень, дистанційного навчання та початку повномасштабної війни діти стали більш закритими. Особливо це стосується студентів, чиї батьки захищають країну, або тих, хто втратив рідних.

“Зараз викладач для студента — це наставник. Порівнюючи зі своїми студентами, я бачу, що вони деяким викладачам можуть розповісти більше, що їм болить, ніж вдома. Важливо допомагати їм розкриватися, щоб вони не боялися висловлювати свою думку. Якщо є проблема, я ніколи не обговорюю її при всій аудиторії, а спілкуюся наодинці“, — наголошує Діана.

Колегам-освітянам молода викладачка бажає терпіння та натхнення:

“Не опускайте руки. Ми не просто навчаємо дітей свого предмета, у першу чергу ми навчаємо їх бути людьми. Твій студент — це твоє обличчя в майбутньому. Як ти його навчиш, так він і поводитиметься в суспільстві“.

Читайте також:

Оновлено. “Я втратив повністю все”: історія рятувальника з Донеччини, який знайшов новий дім у Вільногірську