“Я просто не можу пройти повз”: як Ганна Цой допомагає тваринам 

Ранкове подвір’я ще в напівсні, а під вікном уже збираються коти. Вони приходять з мокрими лапами, шрамами, голодом і тихою довірою. І кожного дня одна людина дає їм шанс на життя.

Більше читайте на Вільногірськ IN.UA.

Ганна щодня оточує турботою тварин, які опинилися на межі виживання. Вона допомагає притулкам, оплачує лікування, термінові операції, корм і перевезення до ветеринарних клінік. Але її волонтерство починається просто під кухонним вікном.

Там щодня збирається “вуличний притулок”: коти, які знають час годування краще за годинник. Постійних “підопічних” – 15-18, але разом із ними приходять і нові – голодні, хворі, покинуті. 

“Я просто всіх годую. Спочатку приходять коти, потім можуть прийти собаки, навіть їжаки чи птахи – уся їжа з’їдається до останнього”, – каже пані Ганна. 

Як допомога тваринам стала щоденною реальністю 

Допомагати тваринам вона почала ще з дитинства – приносила додому котів, підгодовувала безпритульних. 

Але після загибелі сина це переросло в системну волонтерську діяльність в памʼять про нього: підтримку притулків і окремих тварин, які потребують термінової допомоги. Віталій Цой загинув у квітні 2022 року в боротьбі за свободу та суверенітет України. За життя він активно допомагав тваринам. 

“Я продовжую справу свого сина. Він всіх годував, і я продовжую годувати”, – каже жінка. 

Ганна не лише купує корм і ліки, а й закриває рахунки за стаціонарне лікування та операції. Якщо тварину потрібно терміново доставити до клініки, вона оплачує таксі, щоб не втрачати час.

“Буває, що рахунок іде на години. Тоді головне – просто встигнути”, – пояснює вона. 

Окремий світ – це двір під її вікном. Тут коти не просто приходять поїсти, вони живуть поруч, формуючи власну невидиму спільноту. Частина з них прийшла з сусіднього притулку, частина – з вулиці.

Спочатку між тваринами виникали конфлікти, але з часом, каже Ганна, вони “навчилися жити разом”. Тепер їдять спокійно, без бійок, і чекають своєї черги.

Основою харчування є м’ясний фарш, сухий і вологий корм. 

“Сита тварина — це вже наполовину врятована тварина”, — говорить пані Ганна.

Втрати, які не відпускають

У її розповіді поруч із порятунком завжди є втрати. Тварини, яких не вдалося знайти після втечі, ті, кого не вдалося врятувати, і ті, чиї історії залишилися болючими спогадами.

Окремо вона згадує випадок кішки, яка втекла з клініки в іншому місті. Пошуки тривали кілька днів, але результату не дали.

“Я тоді не спала і звинувачувала себе”, – говорить жінка. 

Серед багатьох історій особливо болісною для Ганни залишається доля кота Степки. Після хвороби його господині він залишився без постійного дому й почав приходити до її вікна.

Вона годувала його щодня – він любив борщ, завжди з’їдав усе до останньої ложки.

“Він був великий, білий із чорними плямами, з дуже гарними зеленими очима”, – згадує Ганна.

Згодом Степка загинув від нападу собак. Для пані Ганни це стало ще однією втратою, яка не стирається часом.

“Це була трагедія”, – каже вона коротко.

Допомога як спосіб жити далі 

“Я знаю, що Віталя був би задоволений тим, що я роблю. Він теж дуже любив тварин, годував їх, і мені здається, що я просто продовжую його справу”, — говорить Ганна.

Після загибелі сина біля її будинку залишився безпритульний кіт на ім’я Груздик. Спочатку жінка підгодовувала його, але забирати додому не наважувалася. Каже, усе змінилося після сну, який наснився напередодні дня народження Віталія.

“Мені наснився син і сказав: “Мамо, Груздик же один”. Наступного ранку я одразу забрала його додому. Купила все необхідне, облаштувала місце, і він залишився жити зі мною”, — згадує вона.

Грузик прожив із Ганною кілька років і став для неї особливим нагадуванням про сина. Після смерті кота вона вирішила більше не брати тварин додому, але продовжила допомагати тим, хто залишився на вулиці та в притулках.

Щомісяця на цю допомогу йдуть значні суми: корм, лікування, стаціонарне утримання, стерилізація, а взимку – ще й дрова для опалення притулків. Лише на забезпечення дровами одного сезону вона витратила понад 40 тисяч гривень. 

За словами власниці притулку Вікторії Кукси, коли виникають термінові витрати, саме Ганна часто приходить на допомогу. 

“Екстрені операції, рахунки ветеринарних клінік, корм, наповнення газових балонів, інші невідкладні потреби – коли коштів не вистачає, саме пані Ганна завжди простягає руку допомоги.”, – йдеться в пості подяки Вікторії Кукси на Facebook. 

Ганна не говорить про себе як про людину, яка “рятує світ”. Вона просто щодня годує, лікує і підтримує тих, хто сам цього зробити не може.

І щоранку під її вікном знову збираються коти – ті, хто давно знає – тут на них чекають. Тут пам’ять про одну людину щодня перетворюється на шанс на життя для інших.

Читайте також:

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

У Вільногірську вперше відбулася Всеукраїнська акція “Дзвони Надії” – символічна подія, яка об’єднала родини військовополонених і безвісти зниклих, волонтерів, ветеранів, військових, представників міської влади та небайдужих жителів громади. Кожен удар дзвону цього дня був нагадуванням: тих, хто не повернувся додому, не забули, а їхні родини не залишилися наодинці зі своїм болем.

Детальніше про те, як у Вільногірську пройшла акція “Дзвони Надії”, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Дзвін, що став голосом тих, кого чекають

Всеукраїнську акцію організувала громадська організація “Бджола Вільногірськ” спільно з родинами військовополонених та безвісти зниклих за підтримки Вільногірської міської ради.

На площі зібралися люди, яких об’єднала одна спільна надія – дочекатися своїх рідних. Хтось уже кілька років не має жодної звістки, хтось живе між офіційними повідомленнями та нескінченними зверненнями до державних органів, міжнародних організацій і Червоного Хреста. Але всі вони прийшли сюди, щоб нагадати: за словами “полонений” чи “безвісти зниклий” стоять живі люди та їхні сім’ї.

На заході були присутні представники родин військовополонених і безвісти зниклих, волонтери, ветерани, небайдужі мешканці громади. До акції долучилися й представниці редакції. Одна з них разом із донькою стояла серед учасників із фотографією свого безвісти зниклого батька, розділяючи біль інших родин.

“Поки лунає цей дзвін – живе наша надія”

Під час відкриття заходу ведуча подякувала всім, хто допоміг організувати акцію.

“Ми хочемо щиро подякувати громадській організації “Бджола Вільногірськ”, Вільногірській міській раді, міському голові Володимиру Василенку, волонтерам і кожному, хто сьогодні прийшов підтримати нас. Ваша небайдужість і ваші зусилля дають нам сили триматися. Ви доводите, що ми не наодинці зі своєю бідою. Поки лунає цей дзвін – живе наша надія. Ми боремося, пам’ятаємо і обов’язково дочекаємося”, – пролунало зі сцени.

Для тисяч українських сімей кожен день перетворився на боротьбу з невідомістю, а військовополонені та безвісти зниклі не повинні ставати лише статистикою чи сухими записами в документах.

“Кожен із них – це син, донька, чоловік, дружина, батько чи мати. Це живі люди, які щомиті чекають на порятунок”.

Чотири роки без жодної звістки

Серед присутніх була Лідія Черняк, яка вже понад чотири роки чекає на свого онука. Захисник зник безвісти під час оборони Маріуполя 25 березня 2022 року.

Жінка розповіла, що регулярно звертається до Координаційного штабу та Міжнародного комітету Червоного Хреста, однак досі не отримала жодної інформації про його долю.

За її словами, онук залишився сиротою ще в дитинстві, а вона допомагала його виховувати, підтримувала під час навчання та дорослого життя. Тепер її найбільше бажання – дізнатися хоча б якусь звістку про нього.

“Якщо не ми, то хто про них нагадає?”

На акцію прийшла Ольга Ющенко, її чоловік був мобілізований восени 2025 року, а вже навесні 2026-го зник безвісти на Покровському напрямку.

Жінка розповіла, що постійно звертається до міжнародних організацій, пише листи до Координаційного штабу, Червоного Хреста, Міністерства оборони України, а також до представників інших держав, сподіваючись отримати будь-яку інформацію.

На її переконання, такі акції потрібні насамперед для того, щоб суспільство не забувало про тих, кого досі шукають.

“Якщо не ми, то ніхто про них не нагадає”, – сказала вона.

Родини закликають не мовчати

Ще одна учасниця заходу розповіла про свого чоловіка Романа, який уже майже три роки перебуває у підтвердженому російському полоні.

Вона переконана, що родинам потрібно постійно звертатися до Координаційного штабу, СБУ, Міжнародного комітету Червоного Хреста, ООН та інших міжнародних структур, аби їхніх рідних не переставали шукати.

Інші жінки також ділилися своїми історіями. Хтось уже кілька років живе в очікуванні, хтось продовжує писати десятки звернень і листів, хтось щодня переглядає списки звільнених, сподіваючись побачити знайоме прізвище.

“У нашій громаді про нас майже не говорять”

Одними з найемоційніших стали слова Сніжани Мишко, чоловік якої безвісти зник понад три з половиною роки тому.

Вона зізналася, що довгий час чекала, коли у Вільногірську з’являться подібні заходи підтримки.

За її словами, у багатьох містах України вже існують символічні місця пам’яті, регулярно проходять акції на підтримку полонених і безвісти зниклих. У Вільногірську ж, говорить жінка, родини часто залишаються непоміченими.

“У нашій громаді якось не прийнято згадувати безвісти зниклих і полонених. Наче їх не існує. І нас, їхні родини, теж. Я дуже вдячна організаторам, що вони зробили таку акцію вперше. Можливо, після неї на це звернуть більше уваги”, – сказала Сніжана.

Саме ці слова стали одним із найсильніших нагадувань про те, чому подібні заходи важливі не лише для самих родин, а й для всієї громади.

Дзвіночки з іменами тих, кого чекають

Завершилася акція символічною частиною.

Учасники підійшли до інсталяції й почепили невеликі дзвіночки з іменами своїх рідних – військовополонених та безвісти зниклих захисників.

Кожен дзвіночок став окремою історією. Окремою надією. Окремим нагадуванням, що вдома на них чекають.

Для Вільногірська ця акція стала першою, але її учасники висловлювали сподівання, що “Дзвони Надії” стануть традицією громади. Адже поки звучить дзвін, звучать і голоси тих, хто не дозволяє забути своїх близьких. А значить – живе й надія на їхнє повернення.

Читайте також:

У Вільногірську звання почесного громадянина отримають троє військових (посмертно) 

Ще темно. Маленький хлопчик іде шість кілометрів до магазину в білоруському Поліссі. У руках – дві буханки хліба, справжній скарб у голодному 1947 році. Дорогою назад він міцніше притискається до інших дітей і дорослих, бо всі бояться одного – щоб хтось не перестрів і не забрав хліб.

Сьогодні йому вже за вісімдесят. Він пережив нацистське вивезення до Німеччини, післявоєнний голод, важку працю та втрату дитинства. Але попри все зумів зберегти в собі людяність і доброту.

“Нас загнали у товарні вагони”

Пан Олексій Воробей народився у 1941 році в селі Богушево Брестської області Білорусі. Його батько майже одразу після народження сина пішов на фронт.

“Через рік після початку війни йому осколком вибило пів черепа. Він довго лежав у лікарні, а ми залишилися самі: мама і троє дітей”, — згадує чоловік.

У 1943 році, коли Олексію ще не було двох років, родину забрали до Німеччини.

“Забирали молодих людей на роботи. Маму теж забрали. Нас загнали у товарні вагони. Я пам’ятаю, як було холодно. Мама кутала нас у кожухи, садила на вугілля, щоб хоч трохи зігріти”.

Родину вивезли до Франкфурта-на-Майні.

“Що там давали їсти? Нічого. Хто що мав, те й їв”.

У Німеччині вони жили у бараках. Мати працювала в сільському господарстві, а діти залишалися самі.

“Мама приходила з роботи і просила в італійців жаб. Для них це був делікатес, а вона приносила нам, щоб хоч якось підтримати”.

Повернення додому під бомбардуваннями та післявоєнний голод

У 1945 році родину звільнили.

“Я трохи пам’ятаю, як ми їхали назад. Літали літаки, бомбили. Ми ховалися в якомусь сараї”.

Додому добиралися довго: спочатку поїздом, а потім підводою.

“З нашого села був чоловік, який приїхав за людьми. На возі з конем нас везли додому”.

Коли вони повернулися до Білорусі, на них чекало нове випробування.

1947 рік пан Олексій згадує як один із найважчих у житті. За двома буханками хліба доводилося йти за шість кілометрів.

“Ідеш і боїшся, щоб не перестріли та не забрали”.

Під час голоду люди могли відібрати їжу навіть у дітей.

“Було таке, що забирали. Голод же був”.

Хліб тоді був найбільшою цінністю.

“Мама відрізала по маленькому шматочку і все”.

Іншої їжі майже не було.

“Яке там господарство після війни? Ходили по полях, збирали картоплю, яка залишилася після збору врожаю”.

Після війни матері повідомили, що чоловік, найімовірніше, не повернеться з фронту, і вона вдруге вийшла заміж. Та вітчим не став дітям опорою.

“Сидиш, їси щось не так – уже й по лобі ложкою отримав”.

Згадуючи ті роки, чоловік говорить коротко:

“Дитинства не було”.

Навчатися теж було непросто.

“Збираєшся до школи, а мати каже: “Іди в колгосп, хоч трудодень заробиш””.

За трудодні тоді фактично нічого не платили. Попри все, він закінчив сім класів школи.

Ще в дитинстві відкрив у собі талант до малювання.

“Я любив малювати. І донька така, і син, і внучка теж добре малює”.

Пан Олексій дуже пишається своїми виробами. 

Армія, холодна війна та переїзд до України

Після школи пан Олексій служив у ракетних військах у Семипалатинську. Це були роки холодної війни між СРСР та США.

“Нас переводили на бойову готовність номер один. Це означало, що війна може початися”.

Пізніше він дізнався про експерименти із ядерною зброєю поблизу полігону.

“Казали, що привезли солдатів на навчання, а потім стався вибух. Багато людей тоді загинули”.

Після армії чоловік приїхав у гості до сестри, яка вже жила у Вільногірську. Місто йому сподобалося, і він вирішив переїхати. Однак залишити колгосп у Білорусі було непросто.

“Треба було, щоб збиралося управління і вирішувало, відпускати тебе чи ні”.

Щоб отримати дозвіл, він сказав, що їде навчатися.

“Якщо вчитися, то треба відпустити”, – сказали йому.

Так він остаточно переїхав до України.

Знайомство на все життя 

Саме у Вільногірську пан Олексій зустрів свою майбутню дружину Раїсу.

“Вони йшли втрьох, а ми вдвох. Так і познайомилися”, – згадує він. 

Подружжя разом уже понад шістдесят років.

Дружина працювала на будівництві, а згодом – на теплоелектроцентралі.

Сам пан Олексій усе життя працював слюсарем на комбінаті.

Винахідник без диплома 

За роки роботи чоловік став справжнім раціоналізатором. Він модернізував конструкцію промислового млина, який використовувався на підприємстві. Його розробка працює на комбінаті й досі.

Колеги навіть зараз звертаються до нього за порадами.

“Питають: “Як ти там центрував? Як робив?” А він пам’ятає все до деталей”, – розповідає донька Олена.

За словами рідних, уся трудова книжка пана Олексія списана подяками та заохоченнями.

“Стільки раціоналізаторських пропозицій зробив, стільки всього придумав. Казали, що його трудову книжку можна було везти на виставку”, – згадує Олена. 

Попри відсутність вищої технічної освіти, він створив десятки корисних для підприємства рішень.

“Я не бачив нічого хорошого, але залишився добрим”

На запитання, що хотів би сказати молодому поколінню, пан Олексій відповідає просто:

“Треба бути людяними. Не ставити себе вище за інших. Треба берегти сім’ю, щоб чоловік і жінка доглядали одне одного, підтримували”.

Чоловік і сам дивується, як зміг зберегти доброту після всіх випробувань.

“Я сам думаю: звідки в мене таке взялося? Мене били, ображали, ласки особливо не було”.

І одразу додає:

“Може, через те, що мене ображали, я сам став добрішим до людей. Я люблю дітей, люблю людей”.

Діти у дворі називали його просто дядьком Льонею. Він любив із ними гратися, спілкуватися, щось показувати і пояснювати.

“І жорстокість була, і ласка. Але доброта все одно залишилася”.

Читайте також:

“Двічі підривався на міні, але вижив”: історія ветерана з Вільногірська, який пройшов Афганістан