Як Марина Стріляна обʼєднала десятки жінок у Вільногірську задля занять йогою 

Сонце повільно сідає над Вільногірськими Мальдівами. Жінки заплющують очі й завмирають у шавасані після години практики. Хтось прийшов сюди через біль у спині, хтось – щоб на кілька хвилин втекти від тривог війни, а хтось – просто за компанію з подругою. 

Для Марини Стріляної це вже давно більше, ніж заняття йогою. За кілька років навколо її практик у Вільногірську сформувалася спільнота жінок, які разом займаються спортом, подорожують, підтримують одна одну та знаходять внутрішню рівновагу.

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA 

Більше, ніж асани: як змінився погляд Марини на йогу

Коли у 2024 році Вільногірськ IN.UA вперше розповідали історію Марини Стріляної, вона вже навчала містян хатха-йоги. Відтоді минуло кілька років, і сьогодні Марина говорить про практику зовсім інакше.

Якщо колись йога була для неї переважно фізичним навантаженням та розтяжкою, то зараз вона розглядає її як цілу науку. За цей час жінка поглибила власні знання з анатомії, біомеханіки та м’язової роботи, відвідала численні лекції та семінари.

“Я вже підходжу до практики через анатомію, через розуміння того, як працює тіло людини”, – розповідає Марина. 

Та найбільшим викликом для неї залишаються не складні асани, а люди. На заняття приходять учасниці різного віку, фізичної підготовки та з абсолютно різними потребами.

Сьогодні серед її учениць – дівчата від 14 років і жінки віком понад 60 років. Одні прагнуть покращити здоров’я, інші шукають спокою та емоційного відновлення.

За словами Марини, більшість людей спершу приходять через проблеми зі спиною, колінами або загальне погіршення самопочуття. Проте згодом знаходять значно більше.

“Кожна знаходить для себе і заспокоєння, і рух, і покращення гнучкості, і силу”, – говорить вона.

Особливо помітним це стало після повномасштабного вторгнення. Серед учениць є жінки, чиї чоловіки служать у війську. Деякі з них приходили на заняття у стані виснаження, апатії чи пригніченості.

“Поступово вони виходили з цього стану. Змінювався емоційний фон, з’являлася енергія”, – пригадує Марина.

Йога, яка стала спільнотою

Останні роки практика вийшла далеко за межі простого захоплення.

Разом із громадською організацією ГО “Бджола” Марина проводить безкоштовні заняття для жінок. Спершу вона не була впевнена, що така ініціатива зацікавить багатьох людей. Проте охочих виявилося настільки багато, що нині частину учасниць доводиться підключати до занять онлайн.

Одним із найвідоміших проєктів стали практики на Вільногірських Мальдівах. Спочатку це була ідея зняти красиве відео до Міжнародного дня йоги, але поступово такі заняття перетворюються на окрему традицію.

Втім, самі учасниці кажуть, що цінують не лише фізичні вправи.

За кілька років навколо занять сформувалося справжнє коло підтримки. Жінки разом їздять на екскурсії, катаються на велосипедах, відвідують сауну, знайомлять між собою дітей та підтримують одна одну у складні моменти.

“Ми вже дружимо сім’ями. Це більше схоже на велику родину”, – каже Марина.

Йога – не лише про гнучкість

За словами викладачки, одним із найпоширеніших міфів залишається переконання, що йога підходить лише дуже гнучким людям.

Насправді ж практика адаптується під можливості кожної людини.

“Люди працюють у тому діапазоні, в якому їм комфортно. Не через біль і не через надзусилля”, – пояснює вона.

Саме тому в одній групі можуть комфортно займатися і підлітки, і жінки старшого віку.

Кожне заняття завершується медитацією та звукотерапією. Для цього Марина використовує спеціальні музичні інструменти. Деякі жінки приходять навіть не на фізичну практику, а лише на фінальне розслаблення – шавасану та звукову медитацію.

Мрїї, які ще попереду 

Серед майбутніх планів Марини – організація власних ретритів. Вона також мріє відвідати Індію та Балі, щоб ближче познайомитися з культурою йоги та навчанням у спеціалізованих школах.

Втім, головне бажання залишається незмінним – щоб якомога більше людей відкривали для себе практику без страху та упереджень.

“Йога підходить абсолютно всім. Боятися почати точно не потрібно”, — переконана вона.

Коли заняття закінчується, на Вільногірських Мальдівах знову чути лише шум вітру. Але для тих, хто щойно підвівся з килимків, ця тиша вже звучить зовсім інакше.

Читайте також:

Як інженерка стала йогинею: Марина Стрєляна вчить асанам

Сьогодні День рятівника України — це не просто професійне свято. В умовах повномасштабної війни, коли щодня доводиться ліквідовувати наслідки ворожих обстрілів, витягати людей із-под завалів та гасити масштабні пожежі під загрозою повторних ударів, ваша праця стала справжнім символом надії, милосердя та незламності. Ви — ті, хто іде у вогонь і небезпеку заради збереження найціннішого — людського життя.

Напередодні свята ми поспілкувалися з начальником 52 державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області, підполковником служби цивільного захисту Денисом Сіленком, щоб дізнатися, чим живе підрозділ у ці важкі часи.

У 52-й пожежно-рятувальній частині, що опікується нашою громадою, щодня несуть службу 33 співробітники. Хтось із них безпосередньо виїжджає на виклики та ризикує життям у зоні небезпеки, хтось чергує на телефоні, керуючи діями та координуючи виклики, а хтось забезпечує щоденну організацію роботи підрозділу. Але кожен із них є важливою ланкою єдиної команди.

Денис Сіленко переконаний, що поняття «рятівник» сьогодні виходить далеко за межі одного відомства:

«До рятівників відносяться не тільки співробітники ДСНС, а й інші служби, які займаються допомогою населенню. Тому кожен, хто долучений до справи допомоги, до справи рятування, може вважатися рятівником».

Для багатьох надзвичайників війна стала не тільки професійним, а й особистим випробуванням:

«Хочу побажати своїм колегам міцного здоров’я, добробуту, миру в сім’ях, любові, скорішої перемоги нашої держави над агресором.

Скорішого відновлення наших домівок, повернення додому тих, хто був вимушений, як і я, покинути свої рідні місця на Луганщині і Донеччині».

І звичайно, хороший керівник має дбати і про добробут свого колективу:

«Бажаю також підвищення грошового забезпечення, яку нам обіцяли з нового року, і покращення матеріально-технічного забезпечення».

Наша редакція щиро приєднується до кожного з цих слів. Дякуємо за вашу мужність!

Дякуємо співробітникам 52-ї частини та всім рятівникам України за цілодобову готовність прийти на допомогу, за витримку та гарячі серця. 

Нехай кожен виїзд завершується успішним поверненням на базу, а вдома завжди чекають з теплотою та любов’ю.

Низький вам уклін, якнайшвидшого мирного неба та нашої спільної Перемоги!

На кухні лунає українська музика. Григорій щось готує, жартує, наводить порядок – навіть у короткі хвилини відпочинку він не звик сидіти без діла. Для побратимів його кухня була місцем, де можна було хоч ненадовго відчути себе вдома. Він добре готував, допомагав іншим і ніколи не відмовляв у підтримці. А ще любив коней і чекав дня, коли закінчиться війна, щоб повернутися до своїх справ. Цього дня він так і не дочекався.

6 серпня під час виконання бойового завдання загинув 55-річний військовослужбовець Григорій Громов. Разом із побратимами він ніс бойову службу поблизу Вільногірська. Ті, хто служив поруч із ним, згадують його як відповідальну, добру й веселу людину, яка завжди підтримувала інших і ніколи не відмовляла у допомозі.

Більше – на Вільногірськ IN.UA. 

Познайомилися під час формування підрозділу

З побратимом Михайлом Касюком Григорій познайомився наприкінці 2023 року, коли військовослужбовців із різних підрозділів зібрали під час формування 646-го окремого зенітно-кулеметного батальйону.

Разом вони проходили навчання, бойове злагодження, а згодом потрапили до однієї мобільної вогневої групи. На початку 2024 року військові поїхали на Запорізький напрямок, де провели близько двох місяців. Після цього їх перекинули на Дніпропетровщину – до Вільногірська.

“Ми разом вчилися, разом росли”, – згадує Михайло Касюк.

Спочатку Григорій був номером обслуги, а наприкінці 2024 року став кулеметником. За словами побратима, свою роботу він виконував дуже добре та відповідально.

Кухня, жарти та українська музика

Поза бойовою роботою Григорій був людиною порядку. За словами Михайла, у нього завжди було чисто й організовано.

За цивільною спеціальністю та попереднім досвідом служби Григорій був кухарем. Тому саме він часто відповідав за харчування екіпажу.

“Він дуже смачно готував, на ньому весь екіпаж тримався”, – розповідає побратим.

Попри бойові умови, Григорій залишався веселою людиною. Побратим пригадує, що військовий багато жартував і любив слухати музику. Особливо – українську. На кухні чи просто на вулиці поруч із Григорієм часто звучали українські пісні: народні, сучасні, естрадні.

Загинув під час бойового чергування

6 серпня військові з самого ранку перебували під загрозою обстрілів. За словами Михайла Касюка, тоді лунали повітряні тривоги та були атаки ударними безпілотниками.

Екіпаж, у якому служив Григорій, командування направило на підсилення до населеного пункту Вишневе. Там спочатку стався приліт ударного безпілотника, а згодом – балістичної ракети.

Військовий автомобіль опинився під ракетним обстрілом. Машина була неподалік від місця удару, через що військові потрапили під дію уламків.

Григорій загинув. Водій автомобіля отримав контузію та баротравму й наразі проходить лікування.

Як і багато військових, Григорій хотів одного – щоб війна закінчилася і він зміг повернутися додому. Він мріяв знову займатися своїми справами та повернутися до звичного життя. 

Григорію було 55 років. У нього залишилися дружина Світлана, син, донька та онука.

Читайте також:

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини