Гурток “Текстильні скарбниці” у Вільногірську: мистецтво ткацтва, що об’єднує покоління

В одному з кабінетів Комунального закладу Центру профільного навчання і дитячої творчості (КЗ “ЦПНДТ”) щовихідних твориться справжня магія. Легкий скрип дерев’яних станків, шелест ниток, дитячі голоси та неповторне натхнення. Це гурток ткацтва, де десятки маленьких рук переплітають нитки, створюючи тканину, яка несе в собі відлуння нашої історії та культури.

Наша журналістка Стася Милославська створила авторський репортаж з одного з суботніх занять гуртка. Вона намагалась передати свої враження й атмосферу, яку відчула серед учасників. Більше на Вільногірськ IN.UA.

Як все починалося: мрія, що стала реальністю

У центрі цієї історії — Олена Шевцова, педагог із теплим голосом, неймовірною харизмою та любов’ю до ремесла. Ткацтво — її покликання. Вже понад 10 років вона створює українські пояси в етностилі, виткані з особливою турботою й увагою до деталей. Її роботи стали відомими в Україні та закордоном.

Все почалося під час війни, коли Олена прийшла до Центру плести маскувальні сітки для фронту.

«Тоді я мріяла, що колись у цьому приміщенні ми будемо створювати не сітки під час війни, а килими», — ділиться вона.

У вересні 2024 року ця мрія стала реальністю. Гурток «Текстильні скарбниці» відкрив свої двері для дітей від 9 років і став місцем, де оживають традиції. Усі заняття — безплатні, а матеріали для творчості Олена закуповує завдяки власним зусиллям. На перші матеріали Олена зібрала кошти через свою сторінку в соціальних мережах.

Як проходять заняття з ткацтва: нитка до нитки, крок за кроком

День у гуртку розпочинається з тиші. Кабінет ще пустий. Майстриня вже готує все необхідне: налаштовує верстати, дістає нитки, розкладає їх за кольорами та текстурами. Це своєрідний ритуал — уважна та кропітка підготовка до творення.

О 12:00 приходять перші учасники. Сьогодні серед них — Ярина і Тихомир, брат і сестра. Ярина сідає за великий станок, обравши рожеві та білі нитки для килимка, який вона робить для свого стільця. Тим часом Тихомир працює за настільною рамою, створюючи свій перший декоративний виріб.
Поруч працює Настя.

Вона в захваті від нової техніки, яку діти між собою називають «витягування нитки». Її робота — ялинка-підставка під гаряче — поступово набуває форми.

«Настя погано почувалася декілька днів, а сьогодні ще і погана погода. Я пропонувала не йти, але вона дуже хотіла», — коментує мама Анастасії.

Ще одна учениця — Варя. Дівчина має власну ткацьку раму, зроблену її дідусем, і працює над декоративною ялинкою в техніці ворсового килимового ткацтва. Але навіть під час роботи Варя допомагає молодшим учням, ділиться порадами та підтримує інших. Дівчинка гордо розповідала про дідуся, який зробив для неї раму, а також про іншого дідуся, з яким співала на сцені ярмарку.

До гуртка також повернулася Люба, яка довго не відвідувала заняття через хворобу та інші справи. Її зустріли з радістю: діти щиро скучили за подругою. Вони ділилися знаннями, які Люба пропустила, та допомагали їй знову освоїтися. Дівчинка зізналася, що їй дуже подобається створювати щось власними руками, хоча найскладнішим вона вважає постійно підіймати руку з ниткою.

«Мене вразили допомога та турбота учнів один про одного, те, як вони розповідають свої історії про родини та їхні традиції. Спілкування між собою та неймовірні теплі відносини учнів з Оленою», — зазначає наша журналістка Стася Милославська.

Традиції та новий погляд на ремесло

«Дітям потрібна мотивація. Ми не просто вчимо технік, а створюємо вироби, які їм цікаві», — пояснює Олена. Заняття педагога — це поєднання творчості та адаптації. “Наприклад, на одному занятті діти можуть ткати жабку чи котика, а на іншому — взяти щось із Pinterest, як-от ялинку, яку сьогодні робить Варя», — коментує майстриня.

Олена також використовує заняття, щоб говорити про важливі речі. В день, коли наша журналістка завітала на заняття, Олена запалила свічку пам’яті на День Голодомору та пояснила дітям, чому важливо пам’ятати своє минуле.

«Ткацтво — це спосіб згадати наших предків, їхню працю та внесок у культуру», — додає вона.

У цей момент Ярина, працюючи над своїм килимком із трикотажної пряжі, починає наспівувати пісню. І тут я ловлю себе на думці: це не просто дитяча забава. Це генетична пам’ять, те, що передається нам із кров’ю. Наші пращури співали під час роботи, і тепер це живе в наших дітях.

Досягнення, що надихають

За час уроку троє дітей завершили свої роботи: Ярина закінчила свій килимок, Настя — підставку під гаряче, а Варя — декоративну ялинку. Всі вироби — унікальні, виконані з натхненням і любов’ю. А Тихомир та Люба продовжать працювати над своїми роботами на наступному уроці. Досягнення гуртка виходять далеко за межі кабінету.

У листопаді діти разом із педагогом взяли участь у благодійному ярмарку, де продавали свої вироби, а виручені кошти передали на підтримку ЗСУ.

Роботи учнів стали відомими за кордоном. На своїй сторінці в соцмережах Олена публікує фото дитячих виробів. Ними зацікавилась жінка з Америки, яка придбала сердечки які робили діти, щоб прикрасити ними свою різдвяну ялинку.

«Уявіть тільки: вироби наших дітей тепер у США, на святковій ялинці. Це доказ того, що наша культура — жива, важлива та цікава у світі», — каже Олена.

А одне сердечко тепер прикрашає стіл нашої редакції — це подарунок, який завжди нестиме тепло, радість і гордість за те, що у нас відроджується культура, та грають новими барвами традиції і ремесла.

Перші кроки за ткацьким станком

Мене теж запросили спробувати себе в ткацтві. Від цієї пропозиції, мені стало ніяково. Спочатку це здавалося складним: правильно натягнути нитки, тримати ритм. Але діти та Олена, прийшли на допомогу. Настя терпляче пояснювала техніку, Тихомир підтримував, а педагог допомагала з першим вузлом.

Через кілька хвилин я вже відчула себе частиною цього процесу. Мій браслет був простим, але у ньому було щось більше: єднання з традиціями, розуміння цінності часу та творчості. Там була моя душа…

Історія ткацтва

Йдучи додому, я думала про те, як змінилося моє уявлення про мистецтво ткацтва. Раніше я вважала це ремесло чимось старовинним, що лишилося в минулому. Але тепер я бачу, як воно оживає в руках дітей, як через творчість вони зберігають наше культурне надбання.

Я йшла до гуртка з упевненістю, що ткацтво — це виключно жіноча справа. Але вже під час заняття я дізналася, що в багатьох культурах саме чоловіки працювали над килимами, гобеленами та іншими великими тканинами. Їхня робота вимагає значної фізичної сили для управління великими верстатами та роботи з важкими матеріалами.

Ці відкриття ще раз довели, що мистецтво ткацтва — це не лише про творчість, а ще про історію, соціальні особливості та глибокий культурний зв’язок із минулим.
Доки ми пам’ятаємо своє коріння і передаємо цю пам’ять наступним поколінням, ми залишаємося собою. І саме це робить нас сильними.

Гурток «Текстильні скарбниці» — це не просто місце для творчості. Це частина великої історії, яку пишуть маленькі руки та великі серця.

«Я мрію, щоб кожна дитина знайшла тут щось своє: любов до ремесла, нових друзів чи навіть майбутню професію. Але найголовніше — щоб вони зрозуміли: традиції — це наша сила», — наголосила майстриня.

Олена Шевцова, запрошує учнів від 9 років, відвідати гурток, заняття відбуваються в суботу та неділю за адресою вулиця Центральна 33, КЗ “ЦПНДТ”. Відвідування безплатне, запис за телефоном +380 (68) 432 4652.

Читайте також:

• Вчить витримки та дисципліни через спорт: Яків Коршок веде гуртки туризму у Вільногірську
• «Дитинство одне, і війна не повинна його забирати»: студенти Вільногірського фахового коледжу долучилися до благодійної акції

Вільногірськ святкує своє 70-річчя, і до цієї особливої дати редакція Вільногірськ IN.UA підготувала особливий проєкт. Ми розпочинаємо публікацію унікальної рукописної книги нашої почесної громадянки пані Надії – людини, яка свого часу заснувала у нашій громаді відомий та знаковий історико-краєзнавчий музей у місцевому ліцеї №5. 

Більше – на Вільногірськ IN.UA.

Передісторія проєкту 

Коли наші журналісти вперше відвідали пані Надію, вона поділилася своєю заповітною мрією – видати книгу, яку вона власноруч написала. Раніше вона вже зверталася по допомогу до небайдужих через відеозвернення із проханням підтримати оцифрування та публікацію рукопису. 

Почувши це прохання, редакція вирішила не залишатися осторонь і дати рукопису нове життя. 

Що на нас чекає? 

Ми починаємо з публікації першої глави книги на нашому сайті, роблячи її доступною для кожного мешканця громади та всіх, хто цікавиться історією Вільногірська. 

Це лише перший крок. Наша головна мета – допомогти перетворити цей рукопис на повноцінне паперове видання. Ми щиро сподіваємося, що спільними зусиллями нашої редакції, небайдужих містян та громадських організацій нам вдасться знайти необхідні кошти на друк. 

Глава 1. Батько 

Батько мій, Йосип Григорович Кухтіков, народився 25 травня 1906 р. в селі Шапчиці Журавицького району Гомельської області (Білорусь) у великій багатодітній родині. Він був останнім, 13-ю дитиною.

Сім’я жила в величезному просторому дерев’яному будинку, який стояв трошки на відшибі, ближче до Дніпра. За будинком починався справжній ліс з дубовими та березовими гаями, з непрохідними хащами, болотами, з прекрасними галявинами. Тато дуже добре розумівся на грибах і лісових ягодах, знав лісові стежки, добре орієнтувався в лісі. Попереду будинку був величезний заплавний луг і річка Дніпро.

Тато до 17 років жив у цьому чудовому райському куточку природи. Завжди з особливим теплом говорив про своє дитинство, про батьківський дім, про свою сім’ю. Татовий батько був службовцем. Службовець-бакенщик на Дніпрі. Плавав на човні і запалював у бакенах вогні. Бакени на річці — це як дорожні знаки на дорозі. Робота була важлива і дуже відповідальна: щойно настає вечір, усі бакени мають горіти.

Звали дідуся мого Григорієм, а бабусю Ольгою. Коли я народилася, їх уже не було в живих, тож я їх ніколи не бачила, не зазнала їхньої любові та турботи. З такою величезною сім’єю, звісно ж, бабуся не працювала. Тато часто згадував її як вольову і дуже вимогливу жінку (її родове коріння бере початок у Прибалтиці). Вона була добра, але сувора. Якщо хтось із дітей заслужив покарання і сховався де-небудь у лісі — все одно покарання не мине.

Мама часто давала доручення дівчатам, старшим сестрам: перевірити братам голови — чи не з’явилися там залітні комахи. У них ніколи нічого подібного не було, але перевірка була обов’язковою. Тато згадував, що завжди хотілося втекти від цієї процедури. Він залізав на найвище дерево. Сестри вмовляли його злізти, але вмовити його було важко. Він злазив у тому разі, якщо йому давали кілька копійок на бублики. Тато так смішно розповідав про це, що ми завжди слухали його і від душі сміялися.

Він був хорошим оповідачем. Знав напам’ять багато віршів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Сестри були старші, вже ходили до школи, а у тата мого  була чудова пам’ять. Поки сестри вивчать, він уже знає. Цікавою була історія одного вірша. Називалося воно “Два друга”. Коли у мене самої з’явилися онуки і правнуки, я вирішила відновити в пам’яті улюблений вірш, але виявилося, що я не все пам’ятаю. Тата уже у той час не було. А коли він був ще живий, він багато разів повторював його дітям. Тато прожив 85 років, з них 68 в Україні. Йому пощастило мати внуків Оленьку і Маринку — це мої діти. Йому випало щастя понянчитися з правнуком Ігорьошею (це син його внучки Марини).

І як би здивувався дідусь Йосип, коли дізнався б, що його правнук за кілька хвилинок по інтернету дізнався, що автором цього вірша був Михайловський Дмитро Лаврентійович. Він родом із Росії, але жив увесь час за кордоном, був перекладачем літературних творів і писав вірші. Ось одне з них і є “Два друга”:

Ніч. Мороз. Бушує хуртовина,

Буря з даху солому рве,

На печі лежать двоє друзів:

Старий дід і старий кіт.

Обоє дряхлі, ледве дихають,

Ледве живуть,

Погано бачать, погано чують,

Але один до одного льонуть.

Їхня безмовна бесіда

Задушевна і проста,

Житти не може кіт без діда.

Дід пропав би без кота.

А ще мій тато складав казки. Він розповідав їх нам із мамою, моїм дітям і навіть правнуку своєму Ігорьоші. Кожного разу ми слухали нескінченне продовження казки, і це було подібно до сучасних серіалів. Усім подобалася “Казка про орла”. І як же шкода, що я не здогадалася їх записати. І вірші, і казки він розповідав емоційно та виразно. Його нескінченно хотілося слухати.

Тато вмів плести лапті і плів з лози симпатичні кошики самих різних видів і розмірів.

Тато любив і часто розповідав про своє дитинство. Мені дуже запам’ятався його розповідь про священика. Колись дуже давно батьки мого тата посварилися із священиком, що мешкав поруч. Чиясь свиня зайшла до когось на город. Сварка дійшла до суду, який на щастя закінчився миром.

У тата було багато сестер. Поруч у лісі базувалася військова частина, і вони майже всі повиходили заміж за військових. Вже заміжніми вчилися. Серед них були і вчителі музики, і математики. Роз’їхалися вони по всьому світу. У роки війни брати партизанили в рідних лісах і всі загинули. Безграмотною залишилася найстарша сестра Серафима. Вона жила в кількох кілометрах від батьківського дому.

(…) 

Поспішаючи, забув здати зброю. У кобурі залишився пістолет, а на поясі висів кинджал. Додому дістався в день похорону. Тіло батька ще було в будинку, заходить тато в будинок, а там той же самий священик відспівує його батька. Тато без всяких поганих думок за армійською звичаєм поклав руку на кобуру і вимовив:

— Щоб це значило?

Піп настільки розгубився, що пулею вилетів у відкрите вікно і ніде не показувався до тих пір, поки тато вирушав на свою прикордонзаставу.

Мій тато був вище середнього зросту, статний, волосся каштанового кольору, веселий, любив грати в доміно, не пив, не курив. Добре співав, танцював, любив анекдоти, читав багато книг.

Любили всі слухати білоруські частушки в папиному виконанні.

Як то мені не співати,

Як то не гудіти,

Коли в нашій хатиночці

Порядок іде. 

***

Я Лявон Лявониху полюбив,

Лявонихі черевички купив,

Лявониха дуже ласкава,

Черевичками поплескувала.

Дуже любив своїх онуків і правнука. Багато часу приділяв їм. Любов була взаємною.

Після армії тато поїхав у м. Кривий Ріг, там зустрів маму. Одружилися. У 1936 р. у них народилася дочка Валя. Прожила два місяці і померла. Щось у неї було з пупком, а крім зеленки ліків не було. Мама дуже переживала цю трагедію. У цей час проходила вербовка в Дніпропетровськ. Вони завербувалися і з 1936 р. стали жити в обласному центрі. Разом вони прожили 46 років.

Я заочно вчилася в Харківському державному інституті культури. Коли діти ходили в садик, я, коли їхала в інститут завозила їх до батьків у Дніпропетровськ. На зворотному шляху забирала. Тато з мамою допомагали постійно. Ваня працював позмінно.

Ми тільки й знали, що їздимо один до одного. То я до них, то вони до мене. Вихід нарешті був знайдений: ми обміняли дніпропетровську квартиру на вільногірську. Квартира була по вул. Гагаріна 6/19.

Мама померла 4 серпня 1978 року, а тато сам ще жив 13 років. Звичайно, було мені дуже важко. Йдучи з роботи треба було побігати по магазинах, приготувати їжу. Двічі на день бігала до тата, носила їжу, прибирала, прала і т. п.

Татові жінки самі пропонували руку і серце, але він усім відповідав: “Мені в моєму домі побічна спідниця не потрібна”.

Тато перед війною закінчив Дніпропетровський індустріальний технікум і отримав направлення на роботу в м. Ленінград на завод “Електросила”. Виїхати ми за місцем призначення не встигли, почалася війна.

Дуже добре, що все склалося саме так. У Дніпропетровську ми вдома. Поруч жили друзі, куми, сусіди. У Ленінграді, в зовсім чужому місті ми або замерзли б, або померли б з голоду, як тисячі ленінградців.

Тато пропрацював на заводі ім. Г. І. Петровського 33 роки в капровому цеху, машиністом прес-пакета. Багато років був членом цехкому. Мав можливість отримати в новому мікрорайоні квартиру (по вул. Гагаріна), але було далеко їздити на роботу, а ми жили в районі заводів ім. Петровського, ДЗМО, коксохіму. Екологія була не з найкращих. Давним-давно на місці наших будинків була болотистий місцина, вічно воняв коксохім. Але ми звикли і нам було добре. Тато прожив 85 років, 2 місяці, 23 дні. Помер, як і мама, в серпні місяці, 23 числа. Не хворів. Просто організм своє віджив.

Поховані вони з мамою в м. Вільногірську, в одній огорожі. Вони були найкращими батьками на землі. Я виросла в їхній любові, турботі і була щасливою. Земля їм пухом!

Читайте також:

«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці

Для когось мед – це лише солодощі на столі. Для пасічника Павла з Вільногірська – результат щоденної кропіткої праці, що починається задовго до того, як готовий продукт потрапить у банку. За кожною ложкою меду стоять сотні бджіл, десятки годин роботи та роки досвіду.

Сімейна справа, що стала покликанням

Бджільництво увійшло в життя чоловіка ще з дитинства. Цією справою займався його батько, тож вибір професії став цілком природним.

“Батько займався бджільництвом. Це завжди було поруч зі мною, тому я просто продовжив сімейну справу”, – розповідає пасічник.

Сьогодні його господарство налічує близько 170 бджолосімей. Більшість роботи чоловік виконує сам, хоча під час найгарячішої пори допомагає дружина. 

Вона підтримує під час відкачування меду, переносить необхідне обладнання та допомагає з повсякденними справами на пасіці. За словами Павла, спільна праця лише згуртовує родину, а суперечок через роботу майже не виникає.

На пасіці отримують ріпаковий, акацієвий, соняшниковий мед і мед із різнотрав’я. У деякі роки вдається зібрати й гречаний, хоча цьогоріч чистого гречаного меду немає.

Пасічник переконаний, що якісний мед народжується не лише завдяки природі, а й завдяки відповідальному ставленню людини.

“Бджоляр має знати, коли все робити вчасно. Треба знайти компроміс, щоб і бджолам було добре, і мед можна було вчасно відкачати”, – пояснює він.

Від вулика до банки 

Перш ніж мед опиниться на столі покупця, він проходить довгий шлях. Спочатку бджоли збирають нектар, після чого пасічник готує вулики до відкачування. Для цього використовує спеціальний бджоловидаляч, який допомагає прибрати бджіл із медових рамок без зайвого стресу для комах. 

Потім мед відкачують, фасують у банки, а бджоли продовжують свою роботу вже на новому медозборі.

Запитання про найулюбленіший мед викликає в чоловіка усмішку. Він каже, що любить усі сорти, але особливе місце займає саме перший весняний.

“Коли навесні відкриваєш банку першого меду, це особливі відчуття. Напевно, він для мене найсмачніший”, – ділиться пасічник.

Втім, життя пасічника – це не лише аромат квітів і солодкий мед. Одним із найбільших викликів залишаються випадки, коли після обробки полів гинуть бджоли. 

Чоловік згадує, як боляче бачити біля вуликів ослаблених або мертвих комах. Через це сім’ї втрачають силу, а разом із нею – і частину майбутнього врожаю меду. На щастя, завдяки досвіду та формуванню нових сімей пасіку вдається відновлювати.

Мрія про тисячу бджолосімей 

Найбільше задоволення чоловікові приносить відкачування меду та перший весняний обліт бджіл після зимівлі – саме тоді він розуміє, що новий сезон розпочався вдало.

Попри всі труднощі, пасічник не планує зупинятися. Його головна мета – збільшити пасіку до тисячі бджолосімей. Він визнає, що зробити це непросто, адже розвиток потребує значних фінансових вкладень, а війна лише ускладнила роботу. Проте бажання розвиватися сильніше за всі перешкоди.

Тим, хто мріє розпочати власну справу, пасічник радить спершу визначитися, чи буде бджільництво хобі, чи повноцінним бізнесом. Якщо йдеться про велику пасіку, необхідно бути готовими до серйозних інвестицій, постійного навчання та великої відповідальності.

Свій мед він описує трьома словами – якісний, корисний і натуральний. Саме ці принципи залишаються основою його роботи й сьогодні.

Читайте також:

Три Спаси 2026 року: коли святкуватимемо Медовий, Яблучний та Горіховий Спаси і що приготувати