Гурток “Текстильні скарбниці” у Вільногірську: мистецтво ткацтва, що об’єднує покоління

В одному з кабінетів Комунального закладу Центру профільного навчання і дитячої творчості (КЗ “ЦПНДТ”) щовихідних твориться справжня магія. Легкий скрип дерев’яних станків, шелест ниток, дитячі голоси та неповторне натхнення. Це гурток ткацтва, де десятки маленьких рук переплітають нитки, створюючи тканину, яка несе в собі відлуння нашої історії та культури.

Наша журналістка Стася Милославська створила авторський репортаж з одного з суботніх занять гуртка. Вона намагалась передати свої враження й атмосферу, яку відчула серед учасників. Більше на Вільногірськ IN.UA.

Як все починалося: мрія, що стала реальністю

У центрі цієї історії — Олена Шевцова, педагог із теплим голосом, неймовірною харизмою та любов’ю до ремесла. Ткацтво — її покликання. Вже понад 10 років вона створює українські пояси в етностилі, виткані з особливою турботою й увагою до деталей. Її роботи стали відомими в Україні та закордоном.

Все почалося під час війни, коли Олена прийшла до Центру плести маскувальні сітки для фронту.

«Тоді я мріяла, що колись у цьому приміщенні ми будемо створювати не сітки під час війни, а килими», — ділиться вона.

У вересні 2024 року ця мрія стала реальністю. Гурток «Текстильні скарбниці» відкрив свої двері для дітей від 9 років і став місцем, де оживають традиції. Усі заняття — безплатні, а матеріали для творчості Олена закуповує завдяки власним зусиллям. На перші матеріали Олена зібрала кошти через свою сторінку в соціальних мережах.

Як проходять заняття з ткацтва: нитка до нитки, крок за кроком

День у гуртку розпочинається з тиші. Кабінет ще пустий. Майстриня вже готує все необхідне: налаштовує верстати, дістає нитки, розкладає їх за кольорами та текстурами. Це своєрідний ритуал — уважна та кропітка підготовка до творення.

О 12:00 приходять перші учасники. Сьогодні серед них — Ярина і Тихомир, брат і сестра. Ярина сідає за великий станок, обравши рожеві та білі нитки для килимка, який вона робить для свого стільця. Тим часом Тихомир працює за настільною рамою, створюючи свій перший декоративний виріб.
Поруч працює Настя.

Вона в захваті від нової техніки, яку діти між собою називають «витягування нитки». Її робота — ялинка-підставка під гаряче — поступово набуває форми.

«Настя погано почувалася декілька днів, а сьогодні ще і погана погода. Я пропонувала не йти, але вона дуже хотіла», — коментує мама Анастасії.

Ще одна учениця — Варя. Дівчина має власну ткацьку раму, зроблену її дідусем, і працює над декоративною ялинкою в техніці ворсового килимового ткацтва. Але навіть під час роботи Варя допомагає молодшим учням, ділиться порадами та підтримує інших. Дівчинка гордо розповідала про дідуся, який зробив для неї раму, а також про іншого дідуся, з яким співала на сцені ярмарку.

До гуртка також повернулася Люба, яка довго не відвідувала заняття через хворобу та інші справи. Її зустріли з радістю: діти щиро скучили за подругою. Вони ділилися знаннями, які Люба пропустила, та допомагали їй знову освоїтися. Дівчинка зізналася, що їй дуже подобається створювати щось власними руками, хоча найскладнішим вона вважає постійно підіймати руку з ниткою.

«Мене вразили допомога та турбота учнів один про одного, те, як вони розповідають свої історії про родини та їхні традиції. Спілкування між собою та неймовірні теплі відносини учнів з Оленою», — зазначає наша журналістка Стася Милославська.

Традиції та новий погляд на ремесло

«Дітям потрібна мотивація. Ми не просто вчимо технік, а створюємо вироби, які їм цікаві», — пояснює Олена. Заняття педагога — це поєднання творчості та адаптації. “Наприклад, на одному занятті діти можуть ткати жабку чи котика, а на іншому — взяти щось із Pinterest, як-от ялинку, яку сьогодні робить Варя», — коментує майстриня.

Олена також використовує заняття, щоб говорити про важливі речі. В день, коли наша журналістка завітала на заняття, Олена запалила свічку пам’яті на День Голодомору та пояснила дітям, чому важливо пам’ятати своє минуле.

«Ткацтво — це спосіб згадати наших предків, їхню працю та внесок у культуру», — додає вона.

У цей момент Ярина, працюючи над своїм килимком із трикотажної пряжі, починає наспівувати пісню. І тут я ловлю себе на думці: це не просто дитяча забава. Це генетична пам’ять, те, що передається нам із кров’ю. Наші пращури співали під час роботи, і тепер це живе в наших дітях.

Досягнення, що надихають

За час уроку троє дітей завершили свої роботи: Ярина закінчила свій килимок, Настя — підставку під гаряче, а Варя — декоративну ялинку. Всі вироби — унікальні, виконані з натхненням і любов’ю. А Тихомир та Люба продовжать працювати над своїми роботами на наступному уроці. Досягнення гуртка виходять далеко за межі кабінету.

У листопаді діти разом із педагогом взяли участь у благодійному ярмарку, де продавали свої вироби, а виручені кошти передали на підтримку ЗСУ.

Роботи учнів стали відомими за кордоном. На своїй сторінці в соцмережах Олена публікує фото дитячих виробів. Ними зацікавилась жінка з Америки, яка придбала сердечки які робили діти, щоб прикрасити ними свою різдвяну ялинку.

«Уявіть тільки: вироби наших дітей тепер у США, на святковій ялинці. Це доказ того, що наша культура — жива, важлива та цікава у світі», — каже Олена.

А одне сердечко тепер прикрашає стіл нашої редакції — це подарунок, який завжди нестиме тепло, радість і гордість за те, що у нас відроджується культура, та грають новими барвами традиції і ремесла.

Перші кроки за ткацьким станком

Мене теж запросили спробувати себе в ткацтві. Від цієї пропозиції, мені стало ніяково. Спочатку це здавалося складним: правильно натягнути нитки, тримати ритм. Але діти та Олена, прийшли на допомогу. Настя терпляче пояснювала техніку, Тихомир підтримував, а педагог допомагала з першим вузлом.

Через кілька хвилин я вже відчула себе частиною цього процесу. Мій браслет був простим, але у ньому було щось більше: єднання з традиціями, розуміння цінності часу та творчості. Там була моя душа…

Історія ткацтва

Йдучи додому, я думала про те, як змінилося моє уявлення про мистецтво ткацтва. Раніше я вважала це ремесло чимось старовинним, що лишилося в минулому. Але тепер я бачу, як воно оживає в руках дітей, як через творчість вони зберігають наше культурне надбання.

Я йшла до гуртка з упевненістю, що ткацтво — це виключно жіноча справа. Але вже під час заняття я дізналася, що в багатьох культурах саме чоловіки працювали над килимами, гобеленами та іншими великими тканинами. Їхня робота вимагає значної фізичної сили для управління великими верстатами та роботи з важкими матеріалами.

Ці відкриття ще раз довели, що мистецтво ткацтва — це не лише про творчість, а ще про історію, соціальні особливості та глибокий культурний зв’язок із минулим.
Доки ми пам’ятаємо своє коріння і передаємо цю пам’ять наступним поколінням, ми залишаємося собою. І саме це робить нас сильними.

Гурток «Текстильні скарбниці» — це не просто місце для творчості. Це частина великої історії, яку пишуть маленькі руки та великі серця.

«Я мрію, щоб кожна дитина знайшла тут щось своє: любов до ремесла, нових друзів чи навіть майбутню професію. Але найголовніше — щоб вони зрозуміли: традиції — це наша сила», — наголосила майстриня.

Олена Шевцова, запрошує учнів від 9 років, відвідати гурток, заняття відбуваються в суботу та неділю за адресою вулиця Центральна 33, КЗ “ЦПНДТ”. Відвідування безплатне, запис за телефоном +380 (68) 432 4652.

Читайте також:

• Вчить витримки та дисципліни через спорт: Яків Коршок веде гуртки туризму у Вільногірську
• «Дитинство одне, і війна не повинна його забирати»: студенти Вільногірського фахового коледжу долучилися до благодійної акції

Він працював на Крайній Півночі, допомагав змінювати систему теплопостачання Вільногірська, розвивав власний бізнес, став фермером і підтримує військових. За освітою Олександр Повстень – енергетик, але його життєвий шлях доводить: іноді найважливіше – не боятися починати з нуля. 

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з Олександром про роботу, випробування, благодійність і майбутнє рідного міста.

“Мене витягли з води, а батько віддав на плавання”

Життя Олександра Повстеня нерозривно пов’язане з Вільногірськом. Тут він народився, ходив до дитячого садка, навчався у третьому ліцеї, тут починалися його перші перемоги й перші випробування.

Одне з таких випробувань сталося ще в дитинстві.

Під час купання хлопчик мало не потонув. Каже, пішов за дорослими у воду й почав захлинатися. На щастя, поруч опинилися люди, які встигли його врятувати.

Після цього батько ухвалив рішення, яке багато в чому вплинуло на майбутнє сина, – віддав його на плавання.

Кілька років спорт займав важливе місце в житті Олександра. Згодом через проблеми зі здоров’ям плавання довелося залишити, але він знайшов себе в греко-римській боротьбі.

Тренери бачили в ньому перспективу й навіть готували до вступу в спортивний інтернат. Проте доля розпорядилася інакше.

Після школи хлопець обрав технічну освіту.

Навчання, 90-ті та боротьба за виживання

До інституту Олександр вступив не одразу. Не вистачило прохідного бала. Тож паралельно з підготовкою до нового вступу пішов працювати на ГМК.

Пізніше вступив до тодішнього Дніпродзержинського (нині Кам’янського) державного технічного університету на спеціальність “Промислова теплоенергетика”.

Студентські роки припали на непростий період для країни. Розпад Радянського Союзу, економічна криза, затримки зарплат – молоді сім’ї виживали як могли.

Олександр одружився у 19 років, а вже у 21 став батьком. Щоб утримувати родину, доводилося шукати додаткові заробітки.

Разом із товаришем він торгував м’ясом, поєднуючи роботу з навчанням.

“Треба було за щось жити”, – згадує він.

У той час родина пережила ще одне важке випробування. Під час пологів донька отримала важку травму й залишилася з інвалідністю.

Ця подія назавжди змінила життя молодого батька та стала ще одним стимулом працювати більше.

“Не навчишся – звільнимо”

Після завершення навчання знайти роботу за фахом виявилося непросто.

Тоді Олександр вирушив на Крайню Північ.

Саме там розпочався його справжній професійний шлях.

На одному із підприємств, де запускали нову котельню, молодому спеціалісту запропонували зайнятися тепловими мережами.

Він чесно попередив, що не має практичного досвіду.

У відповідь почув фразу, яку пам’ятає й досі: “Навчимо. Не навчишся – звільнимо”.

Так почалася історія, яка визначила його подальше життя.

Сім років роботи на Півночі стали для нього справжнім університетом практичної енергетики. Там він зрозумів, що знайшов справу, яка йому справді подобається.

“Мене ця стихія затягнула”, – говорить Олександр.

Людина, яка допомагала змінювати Вільногірськ

Повернувшись додому, він прийшов працювати на комбінат.

Спочатку став заступником головного енергетика з питань енергозбереження, а пізніше очолив створений ним відділ енергоменеджменту.

Саме в цей період Олександр Повстень не просто працював енергетиком. Разом із колегами він долучився до розробки рішень, які вплинули на подальший розвиток усього міста.

Одним із найважливіших проєктів стало вивчення майбутнього системи теплопостачання Вільногірська.

На той час теплоелектроцентраль працювала дедалі менш ефективно, а витрати на її утримання постійно зростали.

Фахівці прорахували кілька варіантів розвитку подій. У результаті дійшли висновку, що найбільш економічно доцільним буде перехід на індивідуальне опалення.

Сьогодні це здається звичним рішенням, але тоді воно викликало чимало дискусій.

“Ми зробили всі розрахунки й довели, що це найкращий варіант для міста”, – розповідає Повстень.

Він переконаний, що це дозволило значно скоротити витрати енергоносіїв та уникнути ще більших проблем у майбутньому.

Власна справа як спосіб не залежати від обставин

Навіть працюючи на відповідальних посадах, Олександр розумів: однієї зарплати для утримання сім’ї недостатньо.

У 2003 році він відкрив власну справу.

Поступово з’явилися проєкти у сфері газопостачання, торгівля обладнанням, участь у газифікації Вільногірська.

За роки підприємництва він неодноразово змінював напрямки діяльності, шукаючи ті, які дозволяли розвиватися далі.

“У маленькому місті це непросто. Тут усі бачать, хто чим займається, і конкуренція виникає дуже швидко”, – говорить він.

Втім, звичка працювати більше за інших щоразу допомагала знаходити нові можливості.

Від кількох овець до власного господарства

Ще під час навчання в інституті він навряд чи міг уявити, що одного дня працюватиме на землі. Але життя вкотре змусило шукати нові можливості.

Фермером Олександр став майже випадково.

Спочатку купив кілька овець. Потім разом із партнерами почав вирощувати бичків. Згодом придбав ферму, а ще через деякий час – землю.

Так поступово з’явилося власне господарство.

Були й експерименти зі свинарством, але цей напрямок чоловік називає одним із найскладніших.

“Роботи багато, а результат не завжди відповідає вкладеним силам”, – пояснює він.

Згодом зробив ставку на рослинництво.

Сьогодні його господарство – це поля, техніка та сезонна робота на землі.

А ще – кілька баранів, яких він залишив як згадку про часи, коли активно займався тваринництвом. 

ЗІЛ, який став частиною історії

Попри те, що життя Олександра Повстеня неодноразово змінювалося, є річ, яка залишається поруч із ним уже понад три десятиліття. Це його ЗІЛ.

Знайомство з автомобілем почалося ще під час навчання в автошколі. Тоді майбутнім водіям доводилося освоювати різну техніку, але саме ЗІЛ одразу припав йому до душі.

“Нам давали ще ГАЗ-53, але він мені не сподобався. А ЗІЛ на той час був майже як іномарка – надійний, добре заводився, легко керувався”, – згадує чоловік.

За роки через його руки пройшло чимало техніки – ГАЗони, КАМАЗи, інші вантажівки. Частину машин він продавав, частину замінював на новіші. Але ЗІЛ залишився.

Особливу цінність автомобіль довів під час роботи Олександра. Вантажівка допомагала виконувати роботу навіть у складних умовах.

“Він як добрий віслючок. Спочатку трохи впирається, а потім їде і тягне”, – усміхається чоловік.

Каже, найбільше його дивує простота конструкції цієї машини.

“Складного в керуванні нічого немає. Хіба що іноді буває непередбачувана”, – жартує він.

Сьогодні ЗІЛ для нього – не просто автомобіль, а нагадування про пройдений шлях і роки наполегливої праці.

Коли допомога стає звичкою

У Вільногірську Олександра Повстеня знають не лише як підприємця чи енергетика.

Протягом багатьох років він підтримує різні громадські ініціативи, а після початку повномасштабної війни активно допомагає військовим.

Автомобілі, пальне, шини, спорядження – за ці роки було чимало різних прохань і чимало людей, яким вдалося допомогти.

Найбільше запам’ятовуються не витрачені кошти, а емоції.

Олександр згадує, як на початку війни допоміг придбати спеціальні шини для автомобіля військового Сергія Максименка, який служив у десантно-штурмовому підрозділі.

Через бездоріжжя та розмиті дороги автомобіль не міг повноцінно виконувати свої завдання.

“Купив спеціальну резину. Він був дуже радий. Такі моменти запам’ятовуються”, – говорить чоловік.

Саме в таких історіях він бачить справжню цінність допомоги.

“Хочеться, щоб Вільногірськ став містом, якому заздритимуть”

Попри десятки років роботи в різних сферах, головною мотивацією для Олександра залишається бажання бачити Вільногірськ успішним.

“Хочеться, щоб було краще. Щоб хоча б наше місто зробили нормальним. Бо куди не подивишся – є певні проблеми. Хочеться працювати, щоб це змінити”, – говорить він.

На його переконання, місто має всі передумови для розвитку.

“Я бачу його хорошим, квітучим містом. У нас є промисловість, є ресурси, є підприємства. Якщо все робити з розумом, то тут можна створити такий оазис, що інші будуть заздрити”.

На його думку, для цього потрібні не лише інвестиції, а й люди, готові працювати заради розвитку громади.

“Не бійтеся шукати себе”

Свою головну пораду молодим людям Олександр Повстень формулює просто: не боятися пробувати нове.

Він переконаний, що людина не завжди одразу знаходить справу свого життя. Інколи для цього потрібно пройти кілька професій, пережити невдачі й почати все спочатку.

“Треба шукати себе. Пробувати одне, друге, третє. Я ніколи не думав, що буду займатися сільським господарством. Але життя привело мене й до цього”, – говорить він.

На його думку, найгірше – сидіти й чекати, що хтось підкаже правильний шлях.

“Якщо просто чекати, нічого не буде. Треба діяти і не боятися”.

Можливо, саме ця проста формула і пояснює шлях Олександра Повстеня та підтверджує можливість поєднання різних за напрямом професій і не втрачати  віри, що зміни починаються з тих, хто готовий діяти.

Читайте також:

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто лише заплющити очі, і перед ним знову постає Маріуполь – підвали, де ховалися люди, зруйновані будинки та обличчя тих, кого вже немає.

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA. 

До Маріуполя Владислав переїхав на початку 2014 року після окупації Донецька. Там починав життя заново: працював у сфері торгівлі, а згодом долучився до гуманітарного розмінування. 

Місто, яке розквітало 

До повномасштабного вторгнення Маріуполь був для чоловіка прикладом того, як місто може змінюватися на краще. Після 2014 року сюди почали переїжджати люди з Донецька, надходили інвестиції, оновлювалися лікарні, сквери та громадські простори.

Найбільше Владиславу запам’яталися площа Свободи з відомими ліхтарями-голубами, район драмтеатру з музично-світловим фонтаном, оновлений парк “Веселка” на Лівому березі та міський пірс, який став популярним місцем для прогулянок і фотосесій.

“Маріуполь був великим містом, але після 2014 року він почав розквітати. Його змінювали, благоустроювали, вкладали в нього душу”, – згадує Владислав. 

Було неможливо залишатися осторонь

24 лютого 2022 року не принесло миттєвої паніки. Жителі прифронтового міста звикли до новин про обстріли. Проте вже за кілька днів зникли світло, вода, продукти, а небо над містом заповнила російська авіація.

Коли люди почали масово перебиратися в підвали, він зрозумів, що не зможе просто сидіти й чекати.

“Я не така людина. Не можу сидіти на одному місці й чекати, поки все вирішиться само собою”, – каже чоловік. 

Владислав долучився до Товариства Червоного Хреста України. Разом із волонтерами вони їздили містом, допомагали людям, підтримували лікарів та приймали поранених.

Він бачив те, чого не побажав би нікому – зруйновані квартали, тіла загиблих на вулицях, удари по цивільних об’єктах. Навіть база організації та транспорт неодноразово потрапляли під обстріли.

Коли йому вдалося вирватися з оточеного міста та вивезти родину в безпечне місце, до Вільногірська, рішення вже було прийняте.

“У мене було лише одне бажання – помститися за все те, що я побачив у Маріуполі”. 

Він знайшов найближчий військкомат і добровільно пішов до війська.

Службу проходив у складі 17-ї Полтавської бригади Національної гвардії України. Весь його бойовий шлях минув разом із цим підрозділом.

Спочатку були позиції на Харківщині, потім Донеччина, Луганщина, знову Донеччина та Запорізький напрямок. 

День, що змінив усе

Того дня Владислав не мав виходити на позицію. Однак один із військових через стан здоров’я не зміг виконувати завдання, тому Владислава попросили замінити побратима. Він погодився. 

На той момент чоловік виконував обов’язки заряджаючого FPV-дронів. Під час роботи по позиції вдарив ворожий FPV-дрон. Уламки перебили ногу. 

“Таке буває у військових: інколи відчуваєш, що може статися щось погане. Але тоді просто треба було замінити людину, і я пішов”, – каже Владислав. 

На війні є правило, яке знає кожен боєць – першу допомогу собі потрібно надати самостійно. Саме це він зробив після поранення. Потім до допомоги  долучилися побратими. Через важке ушкодження ноги самостійно пересуватися він уже не міг.

Поранення сталося близько п’ятої ранку. Евакуація вдень означала ризик для інших військових, тому командир запропонував чекати темряви, на що Владислав погодився. 

“Трьохсотим був лише я один. Якби мене почали тягнути вдень, поранених могло стати більше”, – каже військовий.  

Люди, які зустрічають між життям і смертю

Про бойових медиків чоловік говорить із великою повагою. На його переконання, саме від них часто залежить, чи побачить поранений наступний день. Медики не беруть безпосередньої участі в боях, але щодня ризикують життям, щоб дістатися до точки евакуації.

Особливо добре він запам’ятав роботу стабілізаційного пункту. Коли його привезли туди, свідомість уже ніби затягувало туманом. Але одну картину він пам’ятає досі: кілька медиків одночасно взялися за свою роботу. Усі працювали злагоджено. 

“Кожен чітко знав свою роботу. Ніхто нікому не заважав. Усе відбувалося дуже швидко”, – каже Владислав. 

Після стабілізаційного пункту були госпіталі Запоріжжя та Дніпра, евакуаційний потяг до Києва, а потім – сім місяців лікування в Головному медичному центрі МВС. 

Найважчими фізично стали перші місяці. Через характер поранення він міг лежати лише на спині. 

“Найбільше хотілося просто перевернутися хоча б на бік”, – зізнається військовий. 

Не менш складним було й психологічне відновлення. Військовий каже: 

“Дивишся, що молоді хлопці і 30-ти немає, але вони вже ампутанти. Це важко, насправді, морально”. 

Повернення до життя 

Під час реабілітації Владиславу пропонували поїхати до санаторію, але він відмовився. Попри всі переваги такого відновлення, найбільше хотів повернутися до родини.

“Для мене сім’я завжди була на першому місці. Дуже хотілося додому”, – каже чоловік.  

Сьогодні він продовжує проходити реабілітацію та оформлює необхідні документи. Зізнається, що бюрократичні процедури забирають багато сил і часу. 

Чоловік підтримує зв’язок із побратимами, хоча багатьох із тих, із ким воював пліч-о-пліч, уже немає. Одні загинули, інші, як і він, проходять лікування після поранень.

Коли сьогодні згадує фронт, іноді здається, ніби це було в іншому житті. Та пам’ять про війну нікуди не зникає.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського