Гурток “Текстильні скарбниці” у Вільногірську: мистецтво ткацтва, що об’єднує покоління

В одному з кабінетів Комунального закладу Центру профільного навчання і дитячої творчості (КЗ “ЦПНДТ”) щовихідних твориться справжня магія. Легкий скрип дерев’яних станків, шелест ниток, дитячі голоси та неповторне натхнення. Це гурток ткацтва, де десятки маленьких рук переплітають нитки, створюючи тканину, яка несе в собі відлуння нашої історії та культури.

Наша журналістка Стася Милославська створила авторський репортаж з одного з суботніх занять гуртка. Вона намагалась передати свої враження й атмосферу, яку відчула серед учасників. Більше на Вільногірськ IN.UA.

Як все починалося: мрія, що стала реальністю

У центрі цієї історії — Олена Шевцова, педагог із теплим голосом, неймовірною харизмою та любов’ю до ремесла. Ткацтво — її покликання. Вже понад 10 років вона створює українські пояси в етностилі, виткані з особливою турботою й увагою до деталей. Її роботи стали відомими в Україні та закордоном.

Все почалося під час війни, коли Олена прийшла до Центру плести маскувальні сітки для фронту.

«Тоді я мріяла, що колись у цьому приміщенні ми будемо створювати не сітки під час війни, а килими», — ділиться вона.

У вересні 2024 року ця мрія стала реальністю. Гурток «Текстильні скарбниці» відкрив свої двері для дітей від 9 років і став місцем, де оживають традиції. Усі заняття — безплатні, а матеріали для творчості Олена закуповує завдяки власним зусиллям. На перші матеріали Олена зібрала кошти через свою сторінку в соціальних мережах.

Як проходять заняття з ткацтва: нитка до нитки, крок за кроком

День у гуртку розпочинається з тиші. Кабінет ще пустий. Майстриня вже готує все необхідне: налаштовує верстати, дістає нитки, розкладає їх за кольорами та текстурами. Це своєрідний ритуал — уважна та кропітка підготовка до творення.

О 12:00 приходять перші учасники. Сьогодні серед них — Ярина і Тихомир, брат і сестра. Ярина сідає за великий станок, обравши рожеві та білі нитки для килимка, який вона робить для свого стільця. Тим часом Тихомир працює за настільною рамою, створюючи свій перший декоративний виріб.
Поруч працює Настя.

Вона в захваті від нової техніки, яку діти між собою називають «витягування нитки». Її робота — ялинка-підставка під гаряче — поступово набуває форми.

«Настя погано почувалася декілька днів, а сьогодні ще і погана погода. Я пропонувала не йти, але вона дуже хотіла», — коментує мама Анастасії.

Ще одна учениця — Варя. Дівчина має власну ткацьку раму, зроблену її дідусем, і працює над декоративною ялинкою в техніці ворсового килимового ткацтва. Але навіть під час роботи Варя допомагає молодшим учням, ділиться порадами та підтримує інших. Дівчинка гордо розповідала про дідуся, який зробив для неї раму, а також про іншого дідуся, з яким співала на сцені ярмарку.

До гуртка також повернулася Люба, яка довго не відвідувала заняття через хворобу та інші справи. Її зустріли з радістю: діти щиро скучили за подругою. Вони ділилися знаннями, які Люба пропустила, та допомагали їй знову освоїтися. Дівчинка зізналася, що їй дуже подобається створювати щось власними руками, хоча найскладнішим вона вважає постійно підіймати руку з ниткою.

«Мене вразили допомога та турбота учнів один про одного, те, як вони розповідають свої історії про родини та їхні традиції. Спілкування між собою та неймовірні теплі відносини учнів з Оленою», — зазначає наша журналістка Стася Милославська.

Традиції та новий погляд на ремесло

«Дітям потрібна мотивація. Ми не просто вчимо технік, а створюємо вироби, які їм цікаві», — пояснює Олена. Заняття педагога — це поєднання творчості та адаптації. “Наприклад, на одному занятті діти можуть ткати жабку чи котика, а на іншому — взяти щось із Pinterest, як-от ялинку, яку сьогодні робить Варя», — коментує майстриня.

Олена також використовує заняття, щоб говорити про важливі речі. В день, коли наша журналістка завітала на заняття, Олена запалила свічку пам’яті на День Голодомору та пояснила дітям, чому важливо пам’ятати своє минуле.

«Ткацтво — це спосіб згадати наших предків, їхню працю та внесок у культуру», — додає вона.

У цей момент Ярина, працюючи над своїм килимком із трикотажної пряжі, починає наспівувати пісню. І тут я ловлю себе на думці: це не просто дитяча забава. Це генетична пам’ять, те, що передається нам із кров’ю. Наші пращури співали під час роботи, і тепер це живе в наших дітях.

Досягнення, що надихають

За час уроку троє дітей завершили свої роботи: Ярина закінчила свій килимок, Настя — підставку під гаряче, а Варя — декоративну ялинку. Всі вироби — унікальні, виконані з натхненням і любов’ю. А Тихомир та Люба продовжать працювати над своїми роботами на наступному уроці. Досягнення гуртка виходять далеко за межі кабінету.

У листопаді діти разом із педагогом взяли участь у благодійному ярмарку, де продавали свої вироби, а виручені кошти передали на підтримку ЗСУ.

Роботи учнів стали відомими за кордоном. На своїй сторінці в соцмережах Олена публікує фото дитячих виробів. Ними зацікавилась жінка з Америки, яка придбала сердечки які робили діти, щоб прикрасити ними свою різдвяну ялинку.

«Уявіть тільки: вироби наших дітей тепер у США, на святковій ялинці. Це доказ того, що наша культура — жива, важлива та цікава у світі», — каже Олена.

А одне сердечко тепер прикрашає стіл нашої редакції — це подарунок, який завжди нестиме тепло, радість і гордість за те, що у нас відроджується культура, та грають новими барвами традиції і ремесла.

Перші кроки за ткацьким станком

Мене теж запросили спробувати себе в ткацтві. Від цієї пропозиції, мені стало ніяково. Спочатку це здавалося складним: правильно натягнути нитки, тримати ритм. Але діти та Олена, прийшли на допомогу. Настя терпляче пояснювала техніку, Тихомир підтримував, а педагог допомагала з першим вузлом.

Через кілька хвилин я вже відчула себе частиною цього процесу. Мій браслет був простим, але у ньому було щось більше: єднання з традиціями, розуміння цінності часу та творчості. Там була моя душа…

Історія ткацтва

Йдучи додому, я думала про те, як змінилося моє уявлення про мистецтво ткацтва. Раніше я вважала це ремесло чимось старовинним, що лишилося в минулому. Але тепер я бачу, як воно оживає в руках дітей, як через творчість вони зберігають наше культурне надбання.

Я йшла до гуртка з упевненістю, що ткацтво — це виключно жіноча справа. Але вже під час заняття я дізналася, що в багатьох культурах саме чоловіки працювали над килимами, гобеленами та іншими великими тканинами. Їхня робота вимагає значної фізичної сили для управління великими верстатами та роботи з важкими матеріалами.

Ці відкриття ще раз довели, що мистецтво ткацтва — це не лише про творчість, а ще про історію, соціальні особливості та глибокий культурний зв’язок із минулим.
Доки ми пам’ятаємо своє коріння і передаємо цю пам’ять наступним поколінням, ми залишаємося собою. І саме це робить нас сильними.

Гурток «Текстильні скарбниці» — це не просто місце для творчості. Це частина великої історії, яку пишуть маленькі руки та великі серця.

«Я мрію, щоб кожна дитина знайшла тут щось своє: любов до ремесла, нових друзів чи навіть майбутню професію. Але найголовніше — щоб вони зрозуміли: традиції — це наша сила», — наголосила майстриня.

Олена Шевцова, запрошує учнів від 9 років, відвідати гурток, заняття відбуваються в суботу та неділю за адресою вулиця Центральна 33, КЗ “ЦПНДТ”. Відвідування безплатне, запис за телефоном +380 (68) 432 4652.

Читайте також:

• Вчить витримки та дисципліни через спорт: Яків Коршок веде гуртки туризму у Вільногірську
• «Дитинство одне, і війна не повинна його забирати»: студенти Вільногірського фахового коледжу долучилися до благодійної акції

У Вільногірську вперше відбулася Всеукраїнська акція “Дзвони Надії” – символічна подія, яка об’єднала родини військовополонених і безвісти зниклих, волонтерів, ветеранів, військових, представників міської влади та небайдужих жителів громади. Кожен удар дзвону цього дня був нагадуванням: тих, хто не повернувся додому, не забули, а їхні родини не залишилися наодинці зі своїм болем.

Детальніше про те, як у Вільногірську пройшла акція “Дзвони Надії”, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Дзвін, що став голосом тих, кого чекають

Всеукраїнську акцію організувала громадська організація “Бджола Вільногірськ” спільно з родинами військовополонених та безвісти зниклих за підтримки Вільногірської міської ради.

На площі зібралися люди, яких об’єднала одна спільна надія – дочекатися своїх рідних. Хтось уже кілька років не має жодної звістки, хтось живе між офіційними повідомленнями та нескінченними зверненнями до державних органів, міжнародних організацій і Червоного Хреста. Але всі вони прийшли сюди, щоб нагадати: за словами “полонений” чи “безвісти зниклий” стоять живі люди та їхні сім’ї.

На заході були присутні представники родин військовополонених і безвісти зниклих, волонтери, ветерани, небайдужі мешканці громади. До акції долучилися й представниці редакції. Одна з них разом із донькою стояла серед учасників із фотографією свого безвісти зниклого батька, розділяючи біль інших родин.

“Поки лунає цей дзвін – живе наша надія”

Під час відкриття заходу ведуча подякувала всім, хто допоміг організувати акцію.

“Ми хочемо щиро подякувати громадській організації “Бджола Вільногірськ”, Вільногірській міській раді, міському голові Володимиру Василенку, волонтерам і кожному, хто сьогодні прийшов підтримати нас. Ваша небайдужість і ваші зусилля дають нам сили триматися. Ви доводите, що ми не наодинці зі своєю бідою. Поки лунає цей дзвін – живе наша надія. Ми боремося, пам’ятаємо і обов’язково дочекаємося”, – пролунало зі сцени.

Для тисяч українських сімей кожен день перетворився на боротьбу з невідомістю, а військовополонені та безвісти зниклі не повинні ставати лише статистикою чи сухими записами в документах.

“Кожен із них – це син, донька, чоловік, дружина, батько чи мати. Це живі люди, які щомиті чекають на порятунок”.

Чотири роки без жодної звістки

Серед присутніх була Лідія Черняк, яка вже понад чотири роки чекає на свого онука. Захисник зник безвісти під час оборони Маріуполя 25 березня 2022 року.

Жінка розповіла, що регулярно звертається до Координаційного штабу та Міжнародного комітету Червоного Хреста, однак досі не отримала жодної інформації про його долю.

За її словами, онук залишився сиротою ще в дитинстві, а вона допомагала його виховувати, підтримувала під час навчання та дорослого життя. Тепер її найбільше бажання – дізнатися хоча б якусь звістку про нього.

“Якщо не ми, то хто про них нагадає?”

На акцію прийшла Ольга Ющенко, її чоловік був мобілізований восени 2025 року, а вже навесні 2026-го зник безвісти на Покровському напрямку.

Жінка розповіла, що постійно звертається до міжнародних організацій, пише листи до Координаційного штабу, Червоного Хреста, Міністерства оборони України, а також до представників інших держав, сподіваючись отримати будь-яку інформацію.

На її переконання, такі акції потрібні насамперед для того, щоб суспільство не забувало про тих, кого досі шукають.

“Якщо не ми, то ніхто про них не нагадає”, – сказала вона.

Родини закликають не мовчати

Ще одна учасниця заходу розповіла про свого чоловіка Романа, який уже майже три роки перебуває у підтвердженому російському полоні.

Вона переконана, що родинам потрібно постійно звертатися до Координаційного штабу, СБУ, Міжнародного комітету Червоного Хреста, ООН та інших міжнародних структур, аби їхніх рідних не переставали шукати.

Інші жінки також ділилися своїми історіями. Хтось уже кілька років живе в очікуванні, хтось продовжує писати десятки звернень і листів, хтось щодня переглядає списки звільнених, сподіваючись побачити знайоме прізвище.

“У нашій громаді про нас майже не говорять”

Одними з найемоційніших стали слова Сніжани Мишко, чоловік якої безвісти зник понад три з половиною роки тому.

Вона зізналася, що довгий час чекала, коли у Вільногірську з’являться подібні заходи підтримки.

За її словами, у багатьох містах України вже існують символічні місця пам’яті, регулярно проходять акції на підтримку полонених і безвісти зниклих. У Вільногірську ж, говорить жінка, родини часто залишаються непоміченими.

“У нашій громаді якось не прийнято згадувати безвісти зниклих і полонених. Наче їх не існує. І нас, їхні родини, теж. Я дуже вдячна організаторам, що вони зробили таку акцію вперше. Можливо, після неї на це звернуть більше уваги”, – сказала Сніжана.

Саме ці слова стали одним із найсильніших нагадувань про те, чому подібні заходи важливі не лише для самих родин, а й для всієї громади.

Дзвіночки з іменами тих, кого чекають

Завершилася акція символічною частиною.

Учасники підійшли до інсталяції й почепили невеликі дзвіночки з іменами своїх рідних – військовополонених та безвісти зниклих захисників.

Кожен дзвіночок став окремою історією. Окремою надією. Окремим нагадуванням, що вдома на них чекають.

Для Вільногірська ця акція стала першою, але її учасники висловлювали сподівання, що “Дзвони Надії” стануть традицією громади. Адже поки звучить дзвін, звучать і голоси тих, хто не дозволяє забути своїх близьких. А значить – живе й надія на їхнє повернення.

Читайте також:

У Вільногірську звання почесного громадянина отримають троє військових (посмертно) 

Ще темно. Маленький хлопчик іде шість кілометрів до магазину в білоруському Поліссі. У руках – дві буханки хліба, справжній скарб у голодному 1947 році. Дорогою назад він міцніше притискається до інших дітей і дорослих, бо всі бояться одного – щоб хтось не перестрів і не забрав хліб.

Сьогодні йому вже за вісімдесят. Він пережив нацистське вивезення до Німеччини, післявоєнний голод, важку працю та втрату дитинства. Але попри все зумів зберегти в собі людяність і доброту.

“Нас загнали у товарні вагони”

Пан Олексій Воробей народився у 1941 році в селі Богушево Брестської області Білорусі. Його батько майже одразу після народження сина пішов на фронт.

“Через рік після початку війни йому осколком вибило пів черепа. Він довго лежав у лікарні, а ми залишилися самі: мама і троє дітей”, — згадує чоловік.

У 1943 році, коли Олексію ще не було двох років, родину забрали до Німеччини.

“Забирали молодих людей на роботи. Маму теж забрали. Нас загнали у товарні вагони. Я пам’ятаю, як було холодно. Мама кутала нас у кожухи, садила на вугілля, щоб хоч трохи зігріти”.

Родину вивезли до Франкфурта-на-Майні.

“Що там давали їсти? Нічого. Хто що мав, те й їв”.

У Німеччині вони жили у бараках. Мати працювала в сільському господарстві, а діти залишалися самі.

“Мама приходила з роботи і просила в італійців жаб. Для них це був делікатес, а вона приносила нам, щоб хоч якось підтримати”.

Повернення додому під бомбардуваннями та післявоєнний голод

У 1945 році родину звільнили.

“Я трохи пам’ятаю, як ми їхали назад. Літали літаки, бомбили. Ми ховалися в якомусь сараї”.

Додому добиралися довго: спочатку поїздом, а потім підводою.

“З нашого села був чоловік, який приїхав за людьми. На возі з конем нас везли додому”.

Коли вони повернулися до Білорусі, на них чекало нове випробування.

1947 рік пан Олексій згадує як один із найважчих у житті. За двома буханками хліба доводилося йти за шість кілометрів.

“Ідеш і боїшся, щоб не перестріли та не забрали”.

Під час голоду люди могли відібрати їжу навіть у дітей.

“Було таке, що забирали. Голод же був”.

Хліб тоді був найбільшою цінністю.

“Мама відрізала по маленькому шматочку і все”.

Іншої їжі майже не було.

“Яке там господарство після війни? Ходили по полях, збирали картоплю, яка залишилася після збору врожаю”.

Після війни матері повідомили, що чоловік, найімовірніше, не повернеться з фронту, і вона вдруге вийшла заміж. Та вітчим не став дітям опорою.

“Сидиш, їси щось не так – уже й по лобі ложкою отримав”.

Згадуючи ті роки, чоловік говорить коротко:

“Дитинства не було”.

Навчатися теж було непросто.

“Збираєшся до школи, а мати каже: “Іди в колгосп, хоч трудодень заробиш””.

За трудодні тоді фактично нічого не платили. Попри все, він закінчив сім класів школи.

Ще в дитинстві відкрив у собі талант до малювання.

“Я любив малювати. І донька така, і син, і внучка теж добре малює”.

Пан Олексій дуже пишається своїми виробами. 

Армія, холодна війна та переїзд до України

Після школи пан Олексій служив у ракетних військах у Семипалатинську. Це були роки холодної війни між СРСР та США.

“Нас переводили на бойову готовність номер один. Це означало, що війна може початися”.

Пізніше він дізнався про експерименти із ядерною зброєю поблизу полігону.

“Казали, що привезли солдатів на навчання, а потім стався вибух. Багато людей тоді загинули”.

Після армії чоловік приїхав у гості до сестри, яка вже жила у Вільногірську. Місто йому сподобалося, і він вирішив переїхати. Однак залишити колгосп у Білорусі було непросто.

“Треба було, щоб збиралося управління і вирішувало, відпускати тебе чи ні”.

Щоб отримати дозвіл, він сказав, що їде навчатися.

“Якщо вчитися, то треба відпустити”, – сказали йому.

Так він остаточно переїхав до України.

Знайомство на все життя 

Саме у Вільногірську пан Олексій зустрів свою майбутню дружину Раїсу.

“Вони йшли втрьох, а ми вдвох. Так і познайомилися”, – згадує він. 

Подружжя разом уже понад шістдесят років.

Дружина працювала на будівництві, а згодом – на теплоелектроцентралі.

Сам пан Олексій усе життя працював слюсарем на комбінаті.

Винахідник без диплома 

За роки роботи чоловік став справжнім раціоналізатором. Він модернізував конструкцію промислового млина, який використовувався на підприємстві. Його розробка працює на комбінаті й досі.

Колеги навіть зараз звертаються до нього за порадами.

“Питають: “Як ти там центрував? Як робив?” А він пам’ятає все до деталей”, – розповідає донька Олена.

За словами рідних, уся трудова книжка пана Олексія списана подяками та заохоченнями.

“Стільки раціоналізаторських пропозицій зробив, стільки всього придумав. Казали, що його трудову книжку можна було везти на виставку”, – згадує Олена. 

Попри відсутність вищої технічної освіти, він створив десятки корисних для підприємства рішень.

“Я не бачив нічого хорошого, але залишився добрим”

На запитання, що хотів би сказати молодому поколінню, пан Олексій відповідає просто:

“Треба бути людяними. Не ставити себе вище за інших. Треба берегти сім’ю, щоб чоловік і жінка доглядали одне одного, підтримували”.

Чоловік і сам дивується, як зміг зберегти доброту після всіх випробувань.

“Я сам думаю: звідки в мене таке взялося? Мене били, ображали, ласки особливо не було”.

І одразу додає:

“Може, через те, що мене ображали, я сам став добрішим до людей. Я люблю дітей, люблю людей”.

Діти у дворі називали його просто дядьком Льонею. Він любив із ними гратися, спілкуватися, щось показувати і пояснювати.

“І жорстокість була, і ласка. Але доброта все одно залишилася”.

Читайте також:

“Двічі підривався на міні, але вижив”: історія ветерана з Вільногірська, який пройшов Афганістан