З 4 по 9 грудня 2024 року у Вільногірську відбулась перша персональна художня виставка вільногірської художниці, Ірини Неверовської під назвою “Асинхронія буття”. Мисткиня присвятила її військовим, які захищали та захищають України. У своїх роботах, авторка зобразила важливі аспекти сучасного життя, зокрема війну, героїзм українських військових і їх внесок у боротьбу за свободу.
Ірина Неверовська поділилась з редакцією Вільногірськ IN.UA, що надихнуло її на втілення свої персональної виставки.
Війна очима військових
Сергій Корольков / картина авторства Ірини Неверовської
Головним акцентом Ірини стали саме військові. Як розповіла нам художниця, портрети стали для неї способом увіковічити захисників з Вільногірська в пам’яті міста.
Особливе значення Ірина приділила діючому військовому Сергію Королькову. Саме його портрет став першим кроком до цієї виставки.
“Це був перший військовий, мій однокласник, чий портрет я написала. З нього і почалося така моя внутрішня психологічна потреба писати саме військових, бо я розумію, чим вони жертвують”, — розповіла Ірина Неверовська.
Загалом, на виставці були представлені 11 авторських портретів, серед яких 3 військових, які загинули на війні.
Перший портрет: що надихнуло Ірину Неверовську
До того як намалювати перший у своєму житті портрет, художниця вже мала хист до малювання. Бажання намалювати портрет своїх батьків привело Ірину в художню школу. Там вона познайомилась зі своєю вчителькою пані Ганною. Вона оцінила талант художниці та запропонувала їй зробити власну виставку.
“Ідея виставки виникла не у мене особисто, її запропонувала моя викладачка Ганна Володимирівна, у якої я навчаюся в художній школі. А прийшла я навчатися в художню школу, щоб написати портрет батьків. Звичайно ж, таким чином писати портрети й взагалі малювати я почала не з нуля. Бо я маю здібності і я малюю все життя”, – поділилась Ірина Неверовська.
“Асинхронія буття”
Військові / картини авторства Ірини Неверовської
Асинхронія, або нерівномірність дуже влучно передає основний акцент виставки, адже погляди різних людей на сьогодення значно різняться. За словами мисткині, цивільні повинні розуміти чим жертвують наші захисники, аби ми могли жити під мирним небо. Це не лише власне життя, це значно більше.
“Дивлячись на всі ці події, я розумію як багато роблять військові для нас. Цією виставкою я хотіла подякувати їм за кожен новий день, за кожен світанок який ми, як нація, зустрічаємо”, — розповіла Ірина Неверовська.
Тамара Посунько – головна медична сестра Вільногірської ЦМЛ / фото надала Тамара Посунько
12 травня відзначають Міжнародний день медичної сестри – професії, без якої неможливо уявити жодну лікарню. Саме медсестри першими зустрічають пацієнтів, підтримують їх у найважчі моменти та щодня тримають на собі величезну частину медичної системи.
До Міжнародного свята журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з Тамарою Посунько – головною медичною сестрою Вільногірської центральної міської лікарні, яка вже пів століття працює у медицині. Вона пам’ятає лікарню ще зовсім новою, застала часи без УЗД та сучасної техніки, виховала не одне покоління медсестер і досі не втратила любові до своєї справи.
“Після смерті батька я вирішила: буду медичним працівником”
Для Тамари Іванівни Посунько медицина стала не просто професією, а справою всього життя. 1 серпня 2026 року виповниться рівно 50 років відтоді, як вона вперше прийшла працювати до лікарні.
Шлях у медицину для Тамари Посунько почався з особистої трагедії. Коли вона ще навчалася у старших класах, помер її батько.
“Було в мене таке бажання бути медичним працівником. У мене хворів батько, і коли я ще була в останньому класі навчання, батько мій помер, і в мене тоді стало питання, що хочу бути медичним працівником”, – пригадує вона.
Після школи жінка вступила до Дніпродзержинського (нині Кам’янського) медичного училища, яке закінчила у 1976 році. Саме тоді й розпочалася її професійна історія.
“У хірургію йти було страшно”
Свою практику Тамара Іванівна проходила у Вільногірській центральній міській лікарні. Пригадує, що тоді хірургічне відділення було переповнене – на 60 ліжках перебували близько 70 пацієнтів.
Спочатку молодій медсестрі пропонували роботу в ендокринологічному відділенні. Але керівництво вирішило інакше.
“Начмед подивився на мене й сказав: “У хірургію підеш працювати”. А я думаю: комсомолка, активістка – як я відмовлюсь? Хоча чесно, мені дуже не хотілося і страшно було”, – усміхається жінка.
Початок медичної кар’єри Тамари Посунько / фото надала Тамара Посунько
Втім саме цей досвід вона сьогодні називає одним із найцінніших у своєму житті: “Якщо медична сестра пропрацювала в хірургічному відділенні, то вона буде вже кваліфікованою медсестрою – уміє все”.
Від часу без УЗД – до сучасної медицини
За майже 50 років роботи Тамара Посунько бачила, як кардинально змінювалася медицина.
Коли вона починала працювати, у лікарнях не було багатьох обстежень, які сьогодні здаються звичними.
“Не було ультразвукової діагностики (УЗД) . Перший раз таке обстеження я побачила у 1993 році – і то не в нашій лікарні. У нас УЗД з’явилося вже десь на початку 2000-х років”, – розповідає медикиня.
Робота у Вільногірській центральній міській лікарні / фото надала Тамара Посунько
Водночас вона наголошує: попри всі реформи й технічні зміни, головне в медицині залишається незмінним – люди.
“Медицина – це моє покликання”
Сьогодні Тамара Посунько вже не працює безпосередньо з пацієнтами. Її робота – організація діяльності медичних сестер та молодшого медичного персоналу.
Щодня вона займається графіками роботи, забезпеченням відділень, організацією навчань і конференцій для медсестер, контролює дотримання санітарних норм.
Тамара Іванівна з колегою / фото надала Тамара Посунько
“Кожен день нестандартний. Немає такого, що прийшли на роботу – і все за однією програмою”, – каже вона.
Та навіть після десятків років у професії жінка не втратила любові до роботи.
“Треба любити свою роботу. У мене ніколи навіть у думках не було, щоб я кудись хотіла перейти. У відпустку йду – і з задоволенням повертаюся на роботу”.
Медсестри з Вільногірська – серед найкращих в області
Окремою гордістю Тамари Посунько є медичні сестри Вільногірської лікарні. За її словами, вони неодноразово перемагали в обласних конкурсах професійної майстерності.
Зокрема, медична працівниця Тетяна Овсієнко двічі представляла Дніпропетровщину на всеукраїнському конкурсі після перемог на обласному рівні.
Саме завдяки успіхам вільногірських медсестер обласний конкурс двічі проводили у Вільногірську – у 2003 та 2012 роках.
“Я пишаюся медичними сестрами нашого міста. Вони завжди були на високому рівні”, – говорить Тамара Іванівна.
Нагороди, відзнаки та майже пів століття в одній лікарні
За роки роботи Тамара Посунько отримала десятки нагород. Серед них – грамоти Міністерства охорони здоров’я України, відзнаки обласного департаменту охорони здоров’я та облдержадміністрації.
У 2013 році її нагородили відзнакою “Краща жінка Придніпров’я”.
Грамоти та подяки пані Тамари / фото надала Тамара Посунько
Але найбільшим своїм досягненням вона вважає не нагороди, а людей поруч.
“Молодим треба вчитися у старших відповідальності та досвіду. А старшим у молодих – активності й прогресивності”, – переконана медикиня.
У серпні пані Тамарі виповниться 68 років. І майже всі ці роки її життя нерозривно пов’язані з однією лікарнею, одним містом і однією професією, яку вона називає своїм покликанням.
На завершення розмови Тамара Іванівна Посунько привітала своїх колег із професійним святом:
“Дорогі медичні сестри! Вітаю вас із Міжнародним днем медичної сестри. Бажаю вам здоров’я, витримки, людяності й любові до своєї справи. Нехай у вашій роботі буде більше вдячних пацієнтів і менше важких випробувань. Пам’ятайте: ваша праця – безцінна”, – сказала вона.
Молодший сержант Сергій Комаренко мав позивний “Ювелір”. Для побратимів він був надійним товаришем, для молодих військових — наставником, а для своїх чотирьох доньок — люблячим батьком, який завжди повторював: “Я скоро приїду”.
Він двічі ставав на захист України, мріяв про власний будинок із собакою хаскі у дворі та вірив, що після перемоги зможе повернутися до мирного життя. Але 5 травня 2023 року Сергій загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Про нього журналістам Вільногірськ IN.UA розповіла його донька Анна.
Життя до війни: рибалка, макарони та мрія про дім
Сергій Комаренко народився 6 листопада 1986 року в Рівному. Згодом переїхав до Вільногірська, де навчався та будував своє життя. Закінчив Дніпровський політехнічний фаховий коледж, де здобув фах механіка.
Працював водієм, зокрема на ГМК та склозаводі. За словами доньки, у повсякденному житті він був доброю, щирою та працьовитою людиною, яка завжди приходила на допомогу іншим.
“Мій батько був людиною, яку поважали за доброту, силу характеру та ставлення до людей”, — каже донька.
Сергій мав чотирьох доньок і дуже їх любив.
“Все, що я пам’ятаю: “Донечко, я тебе дуже сильно люблю, і я скоро приїду, ми скоро з тобою побачимось””, — згадує його Анна.
Найбільше він цінував прості радощі: макарони, автомобілі, подорожі та час із близькими.
“Він дуже сильно любив рибалку. Для нього це було все, він був готовий їздити туди хоч кожен день”, — згадує донька.
Також Сергій любив українську музику, детективні серіали й мріяв про затишний дім.
“Він хотів купити приватний будинок, сам його облаштувати, щоб там стояла його машина і була собака хаскі. Але найбільше мріяв, щоб закінчилася війна”.
“Я краще сам піду добровільно”
Уперше Сергій став до лав Збройних сил України у липні 2015 року і служив до листопада 2016-го. Після початку повномасштабного вторгнення Росії він знову добровільно повернувся до війська 26 лютого 2022 року.
“Мама казала йому: “Серьожа, тобі це не треба”. А він відповів: “У мене є мої донечки, я їх усіх люблю. Я краще сам піду добровільно, буду захищати свою країну””, — згадує донька.
Сергій служив у складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” на посаді водія відділення підвозу засобів інженерного озброєння взводу інженерних загороджень інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення. Мав звання молодшого сержанта.
Сергій у лавах ЗСУ/ фото з особистого архіву доньки
Зважаючи на те, що Сергій мав чотирьох доньок, побратими знали його за позивним “Ювелір”. За словами доньки, молоді військові 19–20 років називали Сергія батьком.
“Він постійно допомагав їм, забирав поранених. Краще сам постраждає, але хлопці будуть живі”, — розповідає вона.
Батько часто заспокоював доньку перед від’їздами на фронт.
“Він завжди говорив: “Я повернуся, все буде добре”. А ще казав: “Якщо я загину, то віддаю життя за своїх донечок і за свою країну””.
Сергій/ фото з особистого архіву доньки
“Хочу, щоб його запамʼятали не лише героєм”
5 травня 2023 року Сергій Комаренко виконував бойове завдання з відновлення залізничного мосту поблизу Часового Яру Бахмутського району. У період між 16:00 та 16:30 російські війська здійснили артилерійський обстріл території мосту. Внаслідок атаки молодший сержант отримав поранення, несумісні з життям.
Про загибель батька донька дізналася від сестри.
“Мені стало дуже погано. Після цього я довго не могла відійти”, — згадує вона.
Сьогодні її найбільше бажання — щоб люди пам’ятали Сергія Комаренка не лише як військового, а як людину з великим серцем.
“Хочу, щоб його запам’ятали не тільки героєм, а й людиною, яка дуже любила свою країну, завжди захищала людей і була дуже доброю”.
І додає:
“Навіть люди, які його не знали, думаю, зрозуміли б, що він був щирою людиною з добрим серцем. Він любив свою сім’ю, багато працював і завжди намагався допомогти іншим”.
Для України Сергій Комаренко назавжди залишиться Героєм. Для своїх доньок — татом, який до останнього вірив, що обов’язково повернеться додому.
12 травня відзначають Міжнародний день медичної сестри – професії, без якої неможливо уявити жодну лікарню. Саме медсестри першими зустрічають пацієнтів, підтримують їх у найважчі моменти […]
Молодший сержант Сергій Комаренко мав позивний “Ювелір”. Для побратимів він був надійним товаришем, для молодих військових — наставником, а для своїх чотирьох доньок — люблячим […]
Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші […]
У Вільногірську з’явилося місце, де тиша говорить гучніше за слова. Тут згадують дітей, чиї життя обірвала війна. Цього дня поруч із містянами були військові – […]
У невеликій кімнаті, де вже не вистачає місця для верстатів, ниток і готових виробів, народжується не просто ремесло – тут оживає традиція. Ткаля Олена Шевцова […]
