Він працював на Крайній Півночі, допомагав змінювати систему теплопостачання Вільногірська, розвивав власний бізнес, став фермером і підтримує військових. За освітою Олександр Повстень – енергетик, але його життєвий шлях доводить: іноді найважливіше – не боятися починати з нуля.
Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з Олександром про роботу, випробування, благодійність і майбутнє рідного міста.
“Мене витягли з води, а батько віддав на плавання”
Життя Олександра Повстеня нерозривно пов’язане з Вільногірськом. Тут він народився, ходив до дитячого садка, навчався у третьому ліцеї, тут починалися його перші перемоги й перші випробування.
Одне з таких випробувань сталося ще в дитинстві.
Під час купання хлопчик мало не потонув. Каже, пішов за дорослими у воду й почав захлинатися. На щастя, поруч опинилися люди, які встигли його врятувати.
Після цього батько ухвалив рішення, яке багато в чому вплинуло на майбутнє сина, – віддав його на плавання.
Кілька років спорт займав важливе місце в житті Олександра. Згодом через проблеми зі здоров’ям плавання довелося залишити, але він знайшов себе в греко-римській боротьбі.
Тренери бачили в ньому перспективу й навіть готували до вступу в спортивний інтернат. Проте доля розпорядилася інакше.
Після школи хлопець обрав технічну освіту.
Навчання, 90-ті та боротьба за виживання
До інституту Олександр вступив не одразу. Не вистачило прохідного бала. Тож паралельно з підготовкою до нового вступу пішов працювати на ГМК.
Пізніше вступив до тодішнього Дніпродзержинського (нині Кам’янського) державного технічного університету на спеціальність “Промислова теплоенергетика”.
Студентські роки припали на непростий період для країни. Розпад Радянського Союзу, економічна криза, затримки зарплат – молоді сім’ї виживали як могли.
Олександр одружився у 19 років, а вже у 21 став батьком. Щоб утримувати родину, доводилося шукати додаткові заробітки.
Разом із товаришем він торгував м’ясом, поєднуючи роботу з навчанням.
“Треба було за щось жити”, – згадує він.
У той час родина пережила ще одне важке випробування. Під час пологів донька отримала важку травму й залишилася з інвалідністю.
Ця подія назавжди змінила життя молодого батька та стала ще одним стимулом працювати більше.
“Не навчишся – звільнимо”
Після завершення навчання знайти роботу за фахом виявилося непросто.
Тоді Олександр вирушив на Крайню Північ.
Саме там розпочався його справжній професійний шлях.
На одному із підприємств, де запускали нову котельню, молодому спеціалісту запропонували зайнятися тепловими мережами.
Він чесно попередив, що не має практичного досвіду.
У відповідь почув фразу, яку пам’ятає й досі: “Навчимо. Не навчишся – звільнимо”.
Так почалася історія, яка визначила його подальше життя.
Сім років роботи на Півночі стали для нього справжнім університетом практичної енергетики. Там він зрозумів, що знайшов справу, яка йому справді подобається.
“Мене ця стихія затягнула”, – говорить Олександр.
Людина, яка допомагала змінювати Вільногірськ
Повернувшись додому, він прийшов працювати на комбінат.
Спочатку став заступником головного енергетика з питань енергозбереження, а пізніше очолив створений ним відділ енергоменеджменту.
Саме в цей період Олександр Повстень не просто працював енергетиком. Разом із колегами він долучився до розробки рішень, які вплинули на подальший розвиток усього міста.
Одним із найважливіших проєктів стало вивчення майбутнього системи теплопостачання Вільногірська.
На той час теплоелектроцентраль працювала дедалі менш ефективно, а витрати на її утримання постійно зростали.
Фахівці прорахували кілька варіантів розвитку подій. У результаті дійшли висновку, що найбільш економічно доцільним буде перехід на індивідуальне опалення.
Сьогодні це здається звичним рішенням, але тоді воно викликало чимало дискусій.
“Ми зробили всі розрахунки й довели, що це найкращий варіант для міста”, – розповідає Повстень.
Він переконаний, що це дозволило значно скоротити витрати енергоносіїв та уникнути ще більших проблем у майбутньому.
Власна справа як спосіб не залежати від обставин
Навіть працюючи на відповідальних посадах, Олександр розумів: однієї зарплати для утримання сім’ї недостатньо.
У 2003 році він відкрив власну справу.
Поступово з’явилися проєкти у сфері газопостачання, торгівля обладнанням, участь у газифікації Вільногірська.
За роки підприємництва він неодноразово змінював напрямки діяльності, шукаючи ті, які дозволяли розвиватися далі.
“У маленькому місті це непросто. Тут усі бачать, хто чим займається, і конкуренція виникає дуже швидко”, – говорить він.
Втім, звичка працювати більше за інших щоразу допомагала знаходити нові можливості.
Від кількох овець до власного господарства
Ще під час навчання в інституті він навряд чи міг уявити, що одного дня працюватиме на землі. Але життя вкотре змусило шукати нові можливості.
Фермером Олександр став майже випадково.
Спочатку купив кілька овець. Потім разом із партнерами почав вирощувати бичків. Згодом придбав ферму, а ще через деякий час – землю.
Так поступово з’явилося власне господарство.
Були й експерименти зі свинарством, але цей напрямок чоловік називає одним із найскладніших.
“Роботи багато, а результат не завжди відповідає вкладеним силам”, – пояснює він.
Згодом зробив ставку на рослинництво.
Сьогодні його господарство – це поля, техніка та сезонна робота на землі.
А ще – кілька баранів, яких він залишив як згадку про часи, коли активно займався тваринництвом.
ЗІЛ, який став частиною історії
Попри те, що життя Олександра Повстеня неодноразово змінювалося, є річ, яка залишається поруч із ним уже понад три десятиліття. Це його ЗІЛ.
Знайомство з автомобілем почалося ще під час навчання в автошколі. Тоді майбутнім водіям доводилося освоювати різну техніку, але саме ЗІЛ одразу припав йому до душі.
“Нам давали ще ГАЗ-53, але він мені не сподобався. А ЗІЛ на той час був майже як іномарка – надійний, добре заводився, легко керувався”, – згадує чоловік.
За роки через його руки пройшло чимало техніки – ГАЗони, КАМАЗи, інші вантажівки. Частину машин він продавав, частину замінював на новіші. Але ЗІЛ залишився.
Особливу цінність автомобіль довів під час роботи Олександра. Вантажівка допомагала виконувати роботу навіть у складних умовах.
“Він як добрий віслючок. Спочатку трохи впирається, а потім їде і тягне”, – усміхається чоловік.
Каже, найбільше його дивує простота конструкції цієї машини.
“Складного в керуванні нічого немає. Хіба що іноді буває непередбачувана”, – жартує він.
Сьогодні ЗІЛ для нього – не просто автомобіль, а нагадування про пройдений шлях і роки наполегливої праці.
Коли допомога стає звичкою
У Вільногірську Олександра Повстеня знають не лише як підприємця чи енергетика.
Протягом багатьох років він підтримує різні громадські ініціативи, а після початку повномасштабної війни активно допомагає військовим.
Автомобілі, пальне, шини, спорядження – за ці роки було чимало різних прохань і чимало людей, яким вдалося допомогти.
Найбільше запам’ятовуються не витрачені кошти, а емоції.
Олександр згадує, як на початку війни допоміг придбати спеціальні шини для автомобіля військового Сергія Максименка, який служив у десантно-штурмовому підрозділі.
Через бездоріжжя та розмиті дороги автомобіль не міг повноцінно виконувати свої завдання.
“Купив спеціальну резину. Він був дуже радий. Такі моменти запам’ятовуються”, – говорить чоловік.
Саме в таких історіях він бачить справжню цінність допомоги.
“Хочеться, щоб Вільногірськ став містом, якому заздритимуть”
Попри десятки років роботи в різних сферах, головною мотивацією для Олександра залишається бажання бачити Вільногірськ успішним.
“Хочеться, щоб було краще. Щоб хоча б наше місто зробили нормальним. Бо куди не подивишся – є певні проблеми. Хочеться працювати, щоб це змінити”, – говорить він.
На його переконання, місто має всі передумови для розвитку.
“Я бачу його хорошим, квітучим містом. У нас є промисловість, є ресурси, є підприємства. Якщо все робити з розумом, то тут можна створити такий оазис, що інші будуть заздрити”.
На його думку, для цього потрібні не лише інвестиції, а й люди, готові працювати заради розвитку громади.
“Не бійтеся шукати себе”
Свою головну пораду молодим людям Олександр Повстень формулює просто: не боятися пробувати нове.
Він переконаний, що людина не завжди одразу знаходить справу свого життя. Інколи для цього потрібно пройти кілька професій, пережити невдачі й почати все спочатку.
“Треба шукати себе. Пробувати одне, друге, третє. Я ніколи не думав, що буду займатися сільським господарством. Але життя привело мене й до цього”, – говорить він.
На його думку, найгірше – сидіти й чекати, що хтось підкаже правильний шлях.
“Якщо просто чекати, нічого не буде. Треба діяти і не боятися”.
Можливо, саме ця проста формула і пояснює шлях Олександра Повстеня та підтверджує можливість поєднання різних за напрямом професій і не втрачати віри, що зміни починаються з тих, хто готовий діяти.
Читайте також:
Підписуйтесь
