Олександр Бобошко: як працює депутат Вільногірської міської ради

У 2020 році Олександр Бобошко став депутатом Вільногірської міської ради. За цей час в країні та місті відбулося багато змін. Втім, незмінним залишається функціонування органів місцевого самоврядування. Редакція Вільногірськ.IN.UA розпитала чоловіка про те, що його спонукало балотуватися у депутати, як змінилося його бачення роботи місцевої ради та які проблеми у Вільногірську депутат вважає найбільш актуальними. 

Більше — у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Депутат Вільногірської міської ради Олександр Бобошко

У минулому Олександр Бобошко був директором спортивного комплексу. Коли він балотувався у депутати місцевої ради, його основним бажанням було працювати над соціальною сферою, зокрема спортом. Але реальність роботи у раді диктувала свої правила. Тож, з часом його погляд на роботу депутата змінився, а список тем, над якими він працює, значно розширився.  

Як повномасштабна війна поставила на паузу проєкти міської ради

Олександр розповів, що війна змінила багато планів та проєктів міської ради, адже змінилися пріоритети та нагальні потреби міста. Багато інфраструктурних проєктів так і залишаються на папері в очікуванні більш вдалого часу для їх реалізації. Серед них були проєкти будівництв та капітальних ремонтів. Олександр надає приклад свердловин у двох селах району із розводкою труб до подвір’їв. До повномасштабної війни були проведені всі підготовчі роботи, але до самих робіт дійти не встигли.  

Основні проблеми Вільногірська

Не зважаючи на те, що через війну зупинили певні проєкти, місто продовжує жити, воно потребує змін та розв’язання нагальних проблем. Серед таких проблем у Вільногірську Олександр виділяє питання водопостачання, яке є болючим моментом для міста та його мешканців.  

Ще одним викликом, з яким стикається Вільногірськ, є нестача коштів у бюджеті через непрацюючі підприємства, які раніше були основними платниками податків. Олександр Бобошко вважає, що розв’язання цієї проблеми може бути залучення інвестицій з міжнародних грантів. Наразі цим питанням займаються спеціалісти міської ради. Втім, Олександр розповів, що конкретних результатів чи планів він поки не бачив.

Ініціативи та здобутки депутата

За час своєї каденції депутат активно долучався до підготовки та прийняття багатьох рішень міської ради. Він був секретарем міської ради. На цій посаді, чоловік був відповідальним за підготовку більшості рішень, що виносилися на розгляд. Нагадаємо, 15 листопада 2023 року депутати Вільногірська одноголосно підтримали звільнення Олександра Бобошко з посади секретаря міської ради, заяву на яке він написав за власним бажанням.

Однією з важливих ініціатив, якими пишається Олександр, є питання декомунізації та рішення надавати звання Почесних громадян міста воїнам, які загинули захищаючи Україну від нападу росіян. 

Співпраця депутата з громадою

Олександр вважає, що співпраця з громадою є ключовою у роботі депутата. Він постійно перебуває на зв’язку з мешканцями міста, колегами-депутатами та керівниками місцевих підприємств.

За його словами, мешканці можуть легко звернутися до нього через телефон або Telegram, який він завжди тримає на зв’язку, і жодне звернення не залишається без уваги. 

Важливість активної участі людей у житті міста

Олександр закликає мешканців Вільногірська бути активнішими у розв’язанні проблем міста. Він вважає, що кожен житель має зрозуміти свою роль у розвитку громади. 

Читайте також:

• Антон Боклаг: як працює депутат Вільногірської міської ради
• Як працює народний депутат від Вільногірська Дмитро Чорний

У Вільногірську провели опитування серед пацієнтів щодо якості медичних послуг у Центральній міській лікарні. Мешканців попросили оцінити роботу закладу, рівень обслуговування, професійність медичного персоналу та умови перебування.

Більше – на Вільногірськ IN.UA.

Частина респондентів позитивно оцінила роботу лікарні та зазначила, що загалом задоволена якістю медичних послуг.

“Звертаюся до ЛОРа, окуліста, дерматолога. Загалом я була у всіх спеціалістів, усі нормальні”, – каже одна з респонденток.

Інша жінка коротко оцінила роботу закладу як “задовільну”.

Водночас не всі опитані висловили однозначно позитивну думку. Деякі зазначили, що якість послуг могла б бути кращою або що їм бракує уваги з боку медичного персоналу.

“П’ятдесят на п’ятдесят. Хочеться більше уваги”, – відповіла одна з пацієнток.

Окремі респонденти також розповіли, що за потреби звертаються до медичних закладів в інших містах.

“Ми переважно їздимо в Дніпро”, – каже одна з жінок.

Поряд із позитивними оцінками учасники опитування висловили й низку зауважень щодо роботи лікарні. Зокрема, вони звернули увагу на відсутність забезпечення пацієнтів необхідними медичними матеріалами та недотримання графіка прийому лікарями.

“Ну стосовно прийому лікарів, я не знаю, він, напевно, всюди однаковий. А стосовно лягати – я б не радила. Це чомусь дуже дорого і немає нічого. Ні шприців, ні систем, ні таблеток, які з бюджету виділяються МОЗ”, – скаржиться пацієнтка.

Інший респондент розповів про свій досвід відвідування лікарів за попереднім записом:

“Я вам скажу чесно, не хотілося б, звичайно, жалітися, але тим не менше. Ось перший доктор – я прийшов, у мене був запис на 12-ту, а її пів години просто не було. Те ж саме і з другим. Прийшов на свій час, його не було 20 хвилин, десь він ходив, потім прийшов”.

Ще одна жителька Вільногірська лаконічно оцінила рівень медичних послуг:

“Чесно? Могли б бути кращими”.

Інша респондентка каже: 

“Абсолютно нічого не влаштовує. Їздимо у Дніпро, Камʼянське”. 

Деякі люди також зазнають, що переважно не звертаються до лікарів Центральної міської лікарні. 

“Все дуже давно не зверталася туди”, – каже жінка. 

Ще одна респондентка відзначає: 

“Давно не було, там вже напевно нікого не залишилось. Їжджу в Дніпро, Камʼянське. Там рівень послуг на високому рівні”. 

Читайте також:

У Вільногірську ЦМЛ закупила протипожежні саморятівники за цінами вище ринкових

На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто лише заплющити очі, і перед ним знову постає Маріуполь – підвали, де ховалися люди, зруйновані будинки та обличчя тих, кого вже немає.

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA. 

До Маріуполя Владислав переїхав на початку 2014 року після окупації Донецька. Там починав життя заново: працював у сфері торгівлі, а згодом долучився до гуманітарного розмінування. 

Місто, яке розквітало 

До повномасштабного вторгнення Маріуполь був для чоловіка прикладом того, як місто може змінюватися на краще. Після 2014 року сюди почали переїжджати люди з Донецька, надходили інвестиції, оновлювалися лікарні, сквери та громадські простори.

Найбільше Владиславу запам’яталися площа Свободи з відомими ліхтарями-голубами, район драмтеатру з музично-світловим фонтаном, оновлений парк “Веселка” на Лівому березі та міський пірс, який став популярним місцем для прогулянок і фотосесій.

“Маріуполь був великим містом, але після 2014 року він почав розквітати. Його змінювали, благоустроювали, вкладали в нього душу”, – згадує Владислав. 

Було неможливо залишатися осторонь

24 лютого 2022 року не принесло миттєвої паніки. Жителі прифронтового міста звикли до новин про обстріли. Проте вже за кілька днів зникли світло, вода, продукти, а небо над містом заповнила російська авіація.

Коли люди почали масово перебиратися в підвали, він зрозумів, що не зможе просто сидіти й чекати.

“Я не така людина. Не можу сидіти на одному місці й чекати, поки все вирішиться само собою”, – каже чоловік. 

Владислав долучився до Товариства Червоного Хреста України. Разом із волонтерами вони їздили містом, допомагали людям, підтримували лікарів та приймали поранених.

Він бачив те, чого не побажав би нікому – зруйновані квартали, тіла загиблих на вулицях, удари по цивільних об’єктах. Навіть база організації та транспорт неодноразово потрапляли під обстріли.

Коли йому вдалося вирватися з оточеного міста та вивезти родину в безпечне місце, до Вільногірська, рішення вже було прийняте.

“У мене було лише одне бажання – помститися за все те, що я побачив у Маріуполі”. 

Він знайшов найближчий військкомат і добровільно пішов до війська.

Службу проходив у складі 17-ї Полтавської бригади Національної гвардії України. Весь його бойовий шлях минув разом із цим підрозділом.

Спочатку були позиції на Харківщині, потім Донеччина, Луганщина, знову Донеччина та Запорізький напрямок. 

День, що змінив усе

Того дня Владислав не мав виходити на позицію. Однак один із військових через стан здоров’я не зміг виконувати завдання, тому Владислава попросили замінити побратима. Він погодився. 

На той момент чоловік виконував обов’язки заряджаючого FPV-дронів. Під час роботи по позиції вдарив ворожий FPV-дрон. Уламки перебили ногу. 

“Таке буває у військових: інколи відчуваєш, що може статися щось погане. Але тоді просто треба було замінити людину, і я пішов”, – каже Владислав. 

На війні є правило, яке знає кожен боєць – першу допомогу собі потрібно надати самостійно. Саме це він зробив після поранення. Потім до допомоги  долучилися побратими. Через важке ушкодження ноги самостійно пересуватися він уже не міг.

Поранення сталося близько п’ятої ранку. Евакуація вдень означала ризик для інших військових, тому командир запропонував чекати темряви, на що Владислав погодився. 

“Трьохсотим був лише я один. Якби мене почали тягнути вдень, поранених могло стати більше”, – каже військовий.  

Люди, які зустрічають між життям і смертю

Про бойових медиків чоловік говорить із великою повагою. На його переконання, саме від них часто залежить, чи побачить поранений наступний день. Медики не беруть безпосередньої участі в боях, але щодня ризикують життям, щоб дістатися до точки евакуації.

Особливо добре він запам’ятав роботу стабілізаційного пункту. Коли його привезли туди, свідомість уже ніби затягувало туманом. Але одну картину він пам’ятає досі: кілька медиків одночасно взялися за свою роботу. Усі працювали злагоджено. 

“Кожен чітко знав свою роботу. Ніхто нікому не заважав. Усе відбувалося дуже швидко”, – каже Владислав. 

Після стабілізаційного пункту були госпіталі Запоріжжя та Дніпра, евакуаційний потяг до Києва, а потім – сім місяців лікування в Головному медичному центрі МВС. 

Найважчими фізично стали перші місяці. Через характер поранення він міг лежати лише на спині. 

“Найбільше хотілося просто перевернутися хоча б на бік”, – зізнається військовий. 

Не менш складним було й психологічне відновлення. Військовий каже: 

“Дивишся, що молоді хлопці і 30-ти немає, але вони вже ампутанти. Це важко, насправді, морально”. 

Повернення до життя 

Під час реабілітації Владиславу пропонували поїхати до санаторію, але він відмовився. Попри всі переваги такого відновлення, найбільше хотів повернутися до родини.

“Для мене сім’я завжди була на першому місці. Дуже хотілося додому”, – каже чоловік.  

Сьогодні він продовжує проходити реабілітацію та оформлює необхідні документи. Зізнається, що бюрократичні процедури забирають багато сил і часу. 

Чоловік підтримує зв’язок із побратимами, хоча багатьох із тих, із ким воював пліч-о-пліч, уже немає. Одні загинули, інші, як і він, проходять лікування після поранень.

Коли сьогодні згадує фронт, іноді здається, ніби це було в іншому житті. Та пам’ять про війну нікуди не зникає.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського