Все життя вільногірка Світлана Бебешко займається туризмом. Любов до цього виду спорту жінці прищепив її батько, з яким вона у трирічному віці вперше підкорила Карпати.

Як дитяче захоплення переросло у професію, Світлана Бебешко розповіла журналістам Вільногірськ IN.UA.

Туризм – дитяче хобі, яке стало професією

Активний спосіб життя Світлана розпочала завдяки своєму батькові, який і досі очолює туристичний гурток у Вільногірську.

«Мої перші кроки в цьому напрямку були скромні, але важливі. Перша подорож — у Карпати. Той похід став початком моїх туристичних пригод. Звичайно, разом із батьком», — згадує жінка.

Вперше на висоту понад 2 тисячі метрів Світлана піднялась на Говерлу. У 2022 році жінка з колегами по спорту повернулась туди ще раз, де на висоті розгорнули український прапор розміром 12 на 6 метрів. Його пошили у Вільногірську на знак підтримки ЗСУ. 

«Я неодноразово підіймалася на Говерлу, але це лише початок. Кожна подорож надихає на нові досягнення та розкриває нові можливості. І я прагну рухатись вперед, завоювати нові висоти. Моя мрія – Монблан», — каже Бебешко.

Світлана родом з Вільногірська, але вже 11 років мешкає у Запоріжжі. Захоплення спортом допомогло їй і на початку повномасштабного вторгнення рф в Україну. Тривожну валізу жінка зібрала за лічені хвилини та повернулася у рідне місто, де почала допомагати військовослужбовцям.  

«Відразу по приїзду у Вільногірськ об’єднались з однодумцями та почали допомагати фронту. Возили їжу, спорядження, посилки від рідних нашим військовим на Херсонському напрямку. Переганяли автівки», — розповідає Світлана.

Наразі Світлана Бебешко знову повернулась у Запоріжжя, там з 2012 року жінка працює в обласному центрі туризму. Волонтерську роботу не полишає, продовжує допомагати фронту.

Читайте також:

• Вчить витримки та дисципліни через спорт: Яків Коршок веде гуртки туризму у Вільногірську
• Не тільки на Водохреща: занурення у крижану воду стало частиною життя вільногірця

Вільногірськ живе тут – Facebook, Telegram, Instagram

В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі  та пам’ятає часи, коли вироби з кришталя прикрашали оселі по всьому місту. За її словами робота була не простою, але вона з теплом та гордістю згадує ті часи. 

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалась із пані Надією, детальніше про її історію читайте в матеріалі.

Дитинство у Вільногірську та шлях до заводу

Надії Цуркан 71 рік, вона переїхала до Вільногірська ще у семирічному віці з Кіровоградської області. Тут у 1962 році пішла до новоствореної Вільногірської другої школи, яку успішно завершила. Потім вступила до технікуму у Кам’янському, на той момент Дніпродзержинську, де здобула фах, а після навчання працювала кухарем на поїзді два роки.

Згодом, залишила роботу в дорозі та повернулась до Вільногірська. Певний час вона працювала комірницею на консервному заводі, а після сезону — вирішила спробувати себе на скляному виробництві.

У 1978 році Надія прийшла на Вільногірський скляний завод, вона була однією з перших жінок у кришталевому цеху. 

Робота з кришталем: від ваз до квітів

У скляному цеху пані Надія пропрацювала 17,5 років — до моменту, коли виробництво кришталя закрилося.

Її роботою була нарізка візерунків на кришталевих виробах: вазах, склянках, салатниках, попільничках.

Надія Цуркан згадує, що робота була важкою, адже доводилося постійно мати справу зі скляним пилом, який може бути шкідливим для здоров’я. Втім, вона не відчувала значного впливу на своє самопочуття й каже, що сприймала це просто як частину роботи.

У зміні на нарізці працювало приблизно 12 людей. Поруч — обрубники, шліфувальники, робітники на пресах. Надія тепло згадує колектив: “Ми були дружні, один за одного стояли. У нас не було особливих конфліктів чи пригод — просто гарна робоча атмосфера. Часто разом їздили на суботники, на збирання картоплі та кукурудзи — усе це було з ентузіазмом і по-товариськи”.

Унікальні вироби та майстерність колег

Особливу гордість у Надії викликають вироби, які майстри виготовляли поза планом — для душі.

У скляному цеху робітники, які видували кришталь, власноруч створювали лебедів, троянди, нарциси.

“Це були вироби не на продаж — їх робили для себе, як сувеніри або подарунки”,  — розповідає Надія.

На продаж завод випускав широке різноманіття продукції: квіткові вази різних форм, вази для фруктів, салатники, попільнички, келихи та склянки місткістю від 60 до 300 грамів.

Також завод виготовляв елементи для люстр — кришталеві пелюстки, великі топазові елементи. Сировина для кришталя тоді надходила з різних частин світу: кислоту привозили з Середньої Азії, пісок — із Прибалтики.

Після початку економічних труднощів у країні виробництво стало збитковим — і кришталевий цех закрили.

Після закриття цеху — новий етап

Після зупинки виробництва кришталю Надія ще три роки працювала у виробництві пляшок.

Хоча Надія вже давно не працює на заводі, вона радіє, що виробництво відновилося і розвивається.

“Я рада за людей, що завод піднявся. Є робочі місця — і це головне”.

Вона зізнається, що часу стежити за оновленнями заводу майже немає — живе зараз в іншій країні й приїжджає додому тільки раз на рік. Але з колегами підтримує зв’язок, періодично спілкується.

“Бажання і дисципліна”: порада молодим працівникам

Наостанок Надія Цуркан поділилася тим, що вважає найважливішим для кожного, хто тільки починає працювати на скляному виробництві. За її словами, успіх у цій справі залежить не лише від уміння, а й від ставлення до роботи: “Потрібні бажання і дисципліна. Робота важка, по 12 годин, але якщо хочеш — все вийде. Головне, щоб завод розвивався і підтримував нашу країну”.

Пані Надія каже, що попри всі труднощі та роки, які минули, вона й досі з теплотою згадує час, проведений у кришталевому цеху. Передусім — дружній колектив, майстерність колег, а також ті моменти, коли на її очах зі шматка розпеченої скломаси створювали витончені вироби.

“Приємно все це згадувати і поділитись історією”, — каже вона на завершення.

Читайте також:

У Вільногірську відкрили новий волонтерський центр: місце тепла, світла та незламної підтримки ЗСУ

Волонтер і донор із Франції на ім’я Стефан, який раніше допомогав будувати притулок для котів “Пухнастий батальйон”, уперше особисто приїхав до Вільногірська. Його візит став помітною подією для місцевих зоозахисників, адже іноземний гість не лише наважився відвідати Україну під час війни, а й привіз із собою підтримку, щирість і зацікавленість у спільній справі.

Більше про візит французького гостя читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Візит до притулку відбувся всупереч війні

Це був перший візит Стефана до України. За його словами, відвідати нашу країну він мріяв упродовж останніх восьми років, але раніше не міг залишити дім надовго, бо доглядав велику кількість власних котів — від шести до дев’яти одночасно.

Шлях Стефана до зоозахисту розпочався ще в дитинстві. У його домі завжди жили коти, тож любов до тварин зростала разом із ним. У 2015 році він почав співпрацю з кількома французькими зоозахисними організаціями як прийомна родина для тварин. Тоді Стефан почав брати до себе врятованих котів і доглядати їх, доки ті не знаходили постійних господарів.

Попри війну, війну в Україні Стефан здійснив задумане завдяки наполегливим запрошенням українського друга Олександра Посметухова.

“Він мав сумніви, їхати в Україну чи ні, але я його переконав і дуже тішуся, що так сталося!” — розповідає волонтер притулку ГО “Пухнастий батальйон” Олександр Посметухов.

Подорож Стефана тривала майже два дні: автобусом він доїхав до Вільногірська, щоб особисто побачити притулок і тварин, яким допомагав на відстані.

Першим його зустрів Олександр. Згодом до них приєдналася власниця притулку Ольга Роговенко. Разом із волонтеркою та смм-менеджеркою редакції Вільногірськ IN.UA Анастасією Бондар вони провели для Стефана екскурсію: показали вольєри, приміщення, познайомили з історіями порятунку котів.

Особливо Стефана цікавили умови утримання тварин у притулку “Пухнастий батальйон”. Ознайомившись на місці, він залишився задоволений побаченим.

За його словами, вольєри розділені на відкриту частину та утеплене приміщення, де є обігрів — тож хвостаті мають дах над головою і тепло взимку. Усі коти прилаштовані в групових просторих клітках, нагодовані, доглянуті, стерилізовані та вакциновані.

“Добре видно зусилля Саші ,Олі та їх команди щодо перетворення цього місця на затишний дім для котів” — говорить Стефан про притулок.

За словами Стефана, єдине, чого хотілося б — більше простору. Приміщення замале для понад 120 котів.

“Це не докір, а констатація факту: більшa площа полегшила б життя і тваринам, і вам, волонтерам, яким було б зручніше пересуватися між клітками”, — додав Стефан.

Крім того, гість з Франції щиро захоплюється відданістю вільногірських волонтерів, які рятують тварин. Стефан звернув увагу, що навіть під час війни команда притулку продовжує піклуватися про чотирилапих, шукає можливості розширити територію і покращити умови.

За словами Стефана, це виклик, який йому добре знайомий, адже й у Франції притулкам постійно доводиться шукати ресурси для розширення та утримання своїх підопічних.

Французький погляд на порятунок тварин

За словами Стефана, такі опікуни на волонтерських засадах – звична практика у Франції. Благодійні товариства беруть тварину з вулиці, обстежують її, стерилізують, вакцинують, чипують, а потім передають у прийомну сім’ю до прилаштування.

“Витрати на харчі чи наповнювач інколи компенсує волонтеру організація, але найчастіше люди частково забезпечують підопічних і власним коштом. Ветеринарні послуги (лікування, вакцинація, стерилізація) зазвичай покриваються фондом”, — ділиться Стефан.

Він пояснив, що за французькими законами, якщо на вулиці помітили безпритульну тварину, слід сповістити міські служби, які виловлюють кота чи собаку й перевіряють наявність ідентифікації (мікрочіпу або татуювання). Якщо власника тварини не знаходять, її передають на карантин у притулок, який співпрацює з міською владою. Після кількох тижнів карантину тварину офіційно ставлять на облік, стерилізують, роблять щеплення і віддають на влаштування новим родинам.

“Звісно, на практиці не все виглядає ідеально. Між французькими зоозахисними організаціями інколи існує певне суперництво. Одні наголошують на суворому дотриманні закону і вимагають викликати для відлову лише міські служби, проте самі рідко виходять на вулиці рятувати тварин. Інші організації працюють безпосередньо на місцях і самі відловлюють котів, які потрапили в біду”, — пояснює Стефан.

Стефан ділиться, що притулки у Франції виживають завдяки підтримці небайдужих. Найбільші національні організації – SPA (Товариство захисту тварин) та “30 Millions d’Amis” (30 мільйонів друзів) — допомагають їжею, ліками, домовляються про знижки у ветеринарів.

Зокрема, міські бюджети теж виділяють певні кошти на офіційні притулки, але їх завжди бракує. Тому основою захисту тварин у Франції, як і в Україні, залишається волонтерська праця та приватні пожертви.

Приїхавши до Вільногірська, Стефан зміг порівняти цей досвід з українськими реаліями. Він зауважив, що місцеві волонтери в притулку роблять усе можливе, аби належно опікати тварин – так само віддано, як це роблять його колеги у Франції.