Група жінок, які займаються ритмічною гімнастикою/ фото архів Ольга Мирошниченко
Досягла спортивної кар’єри сама і надихає інших. Себе називає «скульптором тіла та душі» — це все про вільногірську тренерку з ритмічної гімнастики Ольгу Мирошниченко.
Про свій спортивний шлях жінка розповіла журналістам Вільногірськ IN.UA.
Ритмічна гімнастика у Вільногірську
Майже 40 років у Вільногірському спорткомплексі «Авангард» працює Ольга Мирошниченко. Вона тренерка з ритмічної гімнастики. Жінка розповідає, спорт її приваблював з дитинства, у шість років вона вперше пішла у клас бального танцю.
У 1985 році Ольга здобула профільну вищу освіту та почала працювати тренеркою з аеробіки.
«У мене на той час було багато пропозицій від різних закладів всього СНГ, але я вирішила повернутись додому.В кінці 90-х аеробіка стала надзвичайно популярною, велика кількість вільногірок бажали тренуватися. Тому я зрозуміла, що зробила правильний вибір», — розповідає Мирошниченко.
Завдяки тренуванням Ольги, деякі відвідувачки аеробіки обрали для себе спортивну кар’єру. Як-то Марина Стрєляна, яка стала тренеркою з йоги.
«Я тішуся за дівчат, які розпочали власні спортивні тренування. Значить я їм дала хорошу базу для цього», — каже Ольга.
Тренувальний зал «Авангарду» спорожнів на початку повномасштабного вторгнення рф в Україну. На той час, згадує Ольга, багато людей виїхали з міста.
«Це були складні часи як для мене, так і для інших. Але з часом набрались нові групи, дехто повернувся назад у місто. Чоловіки багатьох жінок стали на захист країни й ми почали підтримувати одна одну та працювати. Я стала скульптором тіла та душі», — згадує тренерка.
Ритмічна гімнастика у Вільногірську/ фото архів Ольга Мирошниченко
Займатися ритмічною гімнастикою у групі Ольги можуть жінки різного віку. Для цього необхідно придбати абонемент у спорткомплексі.
«Найстаршій моїй відвідувальниці близько 70 років, вона є прикладом для багатьох. Для кожної групи у мене окремий підхід та розроблені індивідуальні програми навантажень. Я прислухаюся до кожної. В моїй справі головне не нашкодити, а допомогти», — Ольга Мирошниченко.
Сьогодні Вільногірськ відзначає своє 70-річчя. У цей день ми з особливою гордістю звертаємося до людей, чиє життя, праця, талант та невтомна енергія є справжнім надбанням нашого краю.
Звання “Почесний громадянин міста Вільногірськ” – це найвища відзнака вдячності за вагомий особистий внесок у розвиток міста, його економіки, культури, освіти, спорту та активної громадянської позиції. Завдяки їхній самовідданій праці та любові до рідної землі Вільногірськ живе, розвивається і впевнено дивиться в майбутнє.
Нижче представлено офіційний перелік почесних громадян нашого міста, чиї імена назавжди вписані золотими літерами в його історію.
Майже 20 років очолював відділ робітничого постачання Вільногірського ГМК. Сприяв розвитку торговельної мережі міста та створенню підсобного господарства комбінату. Звання “За заслуги перед містом” отримав у 2002 році.
Ашова Галина Петрівна
Багато років працює медичною сестрою КП “Вільногірська центральна міська лікарня”. Активно долучалася до вирішення питання надання Вільногірську статусу міста обласного підпорядкування. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.
Білогай Павло Дмитрович
За фахом інженер-технолог. Працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, де впроваджував інноваційні технології збагачення руд. Очолював підприємство “Кольорові метали”, яке завдяки створеному конусному агрегату не має аналогів у світі. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.
Білякова Валентина Петрівна
Відома лікарка акушер-гінеколог, майже 50 років присвятила медицині. Очолювала акушерсько-гінекологічну службу міської лікарні, понад 10 років була єдиним оперуючим гінекологом міста. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.
Варен Віктор Вікторович
Перший директор Вільногірського ГМК і один із будівничих міста. Під його керівництвом комбінат став одним із провідних підприємств галузі, а Вільногірськ – сучасним містом. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році (посмертно).
Єлізаров Євгеній Павлович
Організатор і перший директор заводу електровакуумного скла (нині – ТОВ “Вільногірське скло”). Зробив вагомий внесок у будівництво та розвиток підприємства, яке прославило Вільногірськ виробництвом кінескопів, кольоророзподільних масок, екранів і кришталю. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно посмертно у 2002 році.
Мамонтов Володимир Демʼянович
З 1959 року очолював будівельне управління №1, а з 1960 – трест “Дніпрометалургбуд”. Під його керівництвом будувалися гірничо-збагачувальний комбінат, житлові квартали та формувався Вільногірськ як місто. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно посмертно у 2002 році.
Семенов Михайло Кирилович
УчасникДругої світової війни. Працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, де обіймав керівні посади в службах постачання, збуту та комерційної діяльності. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.
Соколов Володимир Іннокентійович
Другий директор Вільногірського гірничо-металургійного комбінату. Талановитий інженер, який забезпечив технічне переоснащення підприємства завдяки державним кредитам, що дало тривалий економічний ефект. Звання “За заслуги перед містом” отримав у 2002 році (посмертно).
Соловйов Леонід Кирилович
Заслужений працівник сфери послуг України, директор Дніпропетровської філії Концерну радіомовлення, радіозвʼязку та телебачення, винахідник, автор пʼяти патентів. Брав участь у створенні Вільногірського заводу електровакуумного скла. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.
Тарасенко Іван Дмитрович
Учасник Другої світової війни. Працював топографом у геологорозвідувальній експедиції Самотканського родовища. Нагороджений премією “За першовідкриття”, орденами СРСР, Болгарії та України, зокрема орденом “За мужність”. Звання “За заслуги перед містом” отримав у 2002 році.
Видатний лікар-хірург міста, стаж роботи за фахом – 37 років. З 1980 по 2008 рік очолював хірургічно-травматологічне відділення Вільногірської ЦМЛ. Має значний досвід у невідкладній хірургії, зробив вагомий внесок у розвиток медичної допомоги населенню. У 2002 році удостоєний звання “За заслуги перед містом”.
Чернов Іван Кирилович
Понад 30 років очолював Вільногірський завод залізобетонних виробів, був депутатом міської ради кількох скликань. Нагороджений державними та ювілейними медалями. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.
Бібліотечна працівниця вищої категорії, понад 50 років присвятила бібліотечній справі. Більше 30 років очолювала історико-краєзнавчий музей школи №5, організовувала краєзнавчі експедиції. Редакторка й ведуча рубрик міського радіомовлення “Часопис рідного краю” та “Літопис нашої біди”. Нагороджена відзнаками Міністерства культури, медаллю “Ветеран праці”. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.
Яровий Віктор Давидович
Понад 50 років працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті. Пройшов шлях від дільничного геолога до головного геолога комбінату (з 1999 року). Ветеран праці, занесений до Книги пошани комбінату, нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.
Шевченко Надія Минівна
Засновниця і перша начальниця Вільногірського вузла зв’язку. Під її керівництвом створено перше міське відділення пошти та сучасну структуру вузла зв’язку. Одна з перших депутатів Вільногірської міської ради (1960). Нагороджена багатьма медалями. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2003 році.
Алексенко Олексій Григорович
З 1989 року працював у Вільногірській центральній міській лікарні, пройшовши шлях від лікаря-акушера-гінеколога до головного лікаря. У 2002–2006 роках очолював міський відділ охорони здоров’я. Депутат Вільногірської міської ради двох скликань і Дніпропетровської обласної ради ХХІІІ скликання. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2004 році.
Шуригін Дмитро Андрійович
З 1968 по 1993 рік очолював Вільногірське АТП-21267, з 1994 по 1998 рік був головою Вільногірської міської Ради народних депутатів, у 1999–2011 роках – головою міської організації ветеранів України. Нагороджений орденом “Трудового Червоного Прапора”, медалями, срібною медаллю ВДНГ, грамотами та подяками. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2004 році.
Зєліков Михайло Олексійович
Перший головний геолог Вільногірського гірничо-металургійного комбінату. Брав участь у виборі місця будівництва комбінату й міста у 1956 році. Засновник і керівник школи геологів-експлуатаційників, зробив вагомий внесок у розробку родовища та вдосконалення виробничих рішень. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2006 році.
Касьян Віктор Якович
З 1979 року працював у Вільногірську, пройшовши трудовий шлях на гірничо-металургійному комбінаті. З 1986 року протягом двох скликань очолював виконавчий комітет Вільногірської міської ради. Ініціював створення ради директорів підприємств і надання Вільногірську статусу міста обласного підпорядкування. Депутат Вільногірської міської ради V скликання. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2006 році.
Лигун Петро Максимович
З 1967 по 1985 рік працював у спортивному комплексі Вільногірського гірничо-металургійного комбінату. Виховав першого у Вільногірську майстра спорту СРСР з класичної боротьби, понад десять кандидатів у майстри спорту та багатьох спортсменів-розрядників. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2006 році (посмертно).
Майоров Володимир Васильович
40 років працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, пройшовши шлях від старшого геодезиста до головного маркшейдера. Автор восьми раціоналізаторських пропозицій, одна з яких сприяла захисту міста від затоплення та покращенню водопостачання. Нагороджений “Бронзовою медаллю” ВДНГ і медаллю “Захиснику Вітчизни”. Активний учасник громадського життя міста. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2006 році.
Турченко Іван Федорович
Ветеран Другої світової війни. Нагороджений орденами, медалями за бойові заслуги та за участь у визволенні Берліна. Понад 30 років працював на будівництві житла й об’єктів Вільногірська. Член Ради Вільногірської міської організації ветеранів. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2006 році.
Біленко Віктор Миколайович
Працює на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті з 1973 року. З 1991 по 2002 рік обіймав посаду комерційного директора, згодом став заступником генерального директора з соціальних питань та зв’язків з громадськістю. За його участі збережено соціальну інфраструктуру комбінату. Депутат Вільногірської міської ради трьох скликань. Нагороджений відзнакою Дніпропетровської обласної ради “За розвиток місцевого самоврядування”. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2008 році.
Зеленський Микола Андрійович
Активний громадський діяч у галузі освіти міста. Розпочав трудовий шлях у 1969 році вчителем географії, з 1978 року очолював ЗОШ №3. У 1990–2000 роках був першим завідувачем міського відділу освіти, заклавши основи розвитку освітньої галузі міста. Нагороджений знаками “Відмінник просвіти СРСР” та “Відмінник освіти України”. Після виходу на пенсію продовжував працювати в освітній сфері. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2008 році.
Медведецька Неля Зотівна
Активна діячка у сфері охорони здоров’я. Понад 30 років працює у Вільногірській центральній міській лікарні, з 1978 року очолює інфекційне відділення. Неодноразово нагороджувалася грамотами та подяками за професіоналізм, відданість справі та внесок у розвиток медичної допомоги. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2008 році.
Кривкін Геннадій Федорович
Депутат міської ради чотирьох скликань. Понад 40 років працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, пройшовши шлях від слюсаря до начальника спеціалізованого управління ремонту та монтажу. Активно займався громадською діяльністю. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2009 році.
Зінченко Іван Іванович
Ветеран Другої світової війни, відповідальний управлінець відділу кадрів геолого-розвідницької експедиції, яка відкрила поклади корисних копалин у нашій місцевості. З 1969 по 1987 рік – директор Вільногірської ЗОШ №4. Брав участь у завершенні будівництва школи, під його керівництвом колектив неодноразово відзначався за успіхи у навчально-виховній роботі. Відзнакою “За заслуги перед містом” нагороджений у 2010 році (посмертно).
Баранов Юрій Дмитрович
Генеральний директор філії “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат” у 2002–2011 роках. Під його керівництвом підприємство стало одним із найстабільніших виробництв країни, неодноразово здобувало відзнаки на українських і міжнародних конкурсах. Нагороджений орденом України “За заслуги” ІІІ ступеня, відзнакою “За заслуги перед містом” (2011) та званням “Людина року міста Вільногірськ” у номінації “Гордість міста”.
Русак Тетяна Григорівна
Директорка з питань економіки та фінансів філії “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат”, депутатка міської ради 5-го і 6-го скликань, голова профільної депутатської комісії. За вагомий внесок у розвиток міста удостоєна звання “За заслуги перед містом” у 2012 році.
Самсоненко Василь Омелянович
Ветеран праці Вільногірського гірничо-металургійного комбінату (1964-1997 рр.). Брав участь у будівництві житла, соціальних обʼєктів міста та виробничих підрозділів комбінату. За сумлінну працю й активну громадську діяльність занесений до книги пошани комбінату. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2013 році.
Шакіна Валентина Кузьміна
Понад 30 років працювала у профспілковій сфері заводу “ЕКМА”. Брала активну участь у збереженні підприємства та трудового колективу під час реструктуризації та приватизації. Нагороджена профспілковими відзнаками України. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2015 році.
Волощук Олександр Олександрович
Понад 40 років працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті. Депутат міської ради 4-х скликань, міський голова Вільногірська (2002-2006). Брав участь у реалізації важливих міських проєктів. Звання “За заслуги перед містом” отримав у 2016 році.
Шиян Петро Петрович
Присвятив життя образотворчому мистецтву та педагогіці. Брав активну участь у культурному житті міста, створив низку мистецьких проєктів, що стали частиною історії Вільногірська. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2016 році.
Сокіл Олександр Михайлович
Понад 35 років працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, пройшовши шлях від слюсаря до генерального директора. Міський голова Вільногірська (2006-2008), депутат обласної ради. Доктор технічних наук, лауреат державної премії, нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Звання “За заслуги перед містом” присвячено у 2017 році.
Мельник Анатолій Максимович
Зарекомендував себе як активний громадський діяч Вільногірська, який брав участь у розвитку та суспільному житті міста. Чотири скликання був депутатом Вільногірської міської ради, очолював постійні депутатські комісії з питань охорони здоровʼя та торгівлі. У 2019 році йому присвоєно звання “За заслуги перед містом”.
Москальчук Олександр Герасимович
Очолював виконавчий комітет Вільногірської міської ради трудящих у 1971–1982 роках. За час роботи зробив вагомий внесок у розвиток міста: сприяв відкриттю відділення Держбанку, будівництву першої АЗС, газифікації приватних будинків, створенню посадочної платформи на залізничній станції. У 1990–1999 роках очолював відділ Державної податкової інспекції у місті Вільногірськ. У 2019 році йому присвоєно звання “За заслуги перед містом”.
Примітка. Редакція Вільногірськ IN.UA не додає в цей перелік воїнів, що отримали звання “Почесний громадянин” посмертно. Про полеглих Героїв редакція розповідає в окремих публікаціях.
Вільногірськ святкує своє 70-річчя, і до цієї особливої дати редакція Вільногірськ IN.UA підготувала особливий проєкт. Ми розпочинаємо публікацію унікальної рукописної книги нашої почесної громадянки пані Надії – людини, яка свого часу заснувала у нашій громаді відомий та знаковий історико-краєзнавчий музей у місцевому ліцеї №5.
Коли наші журналісти вперше відвідали пані Надію, вона поділилася своєю заповітною мрією – видати книгу, яку вона власноруч написала. Раніше вона вже зверталася по допомогу до небайдужих через відеозвернення із проханням підтримати оцифрування та публікацію рукопису.
Почувши це прохання, редакція вирішила не залишатися осторонь і дати рукопису нове життя.
Що на нас чекає?
Ми починаємо з публікації першої глави книги на нашому сайті, роблячи її доступною для кожного мешканця громади та всіх, хто цікавиться історією Вільногірська.
Це лише перший крок. Наша головна мета – допомогти перетворити цей рукопис на повноцінне паперове видання. Ми щиро сподіваємося, що спільними зусиллями нашої редакції, небайдужих містян та громадських організацій нам вдасться знайти необхідні кошти на друк.
Глава 1. Батько
Батько мій, Йосип Григорович Кухтіков, народився 25 травня 1906 р. в селі Шапчиці Журавицького району Гомельської області (Білорусь) у великій багатодітній родині. Він був останнім, 13-ю дитиною.
Сім’я жила в величезному просторому дерев’яному будинку, який стояв трошки на відшибі, ближче до Дніпра. За будинком починався справжній ліс з дубовими та березовими гаями, з непрохідними хащами, болотами, з прекрасними галявинами. Тато дуже добре розумівся на грибах і лісових ягодах, знав лісові стежки, добре орієнтувався в лісі. Попереду будинку був величезний заплавний луг і річка Дніпро.
Тато до 17 років жив у цьому чудовому райському куточку природи. Завжди з особливим теплом говорив про своє дитинство, про батьківський дім, про свою сім’ю. Татовий батько був службовцем. Службовець-бакенщик на Дніпрі. Плавав на човні і запалював у бакенах вогні. Бакени на річці — це як дорожні знаки на дорозі. Робота була важлива і дуже відповідальна: щойно настає вечір, усі бакени мають горіти.
Звали дідуся мого Григорієм, а бабусю Ольгою. Коли я народилася, їх уже не було в живих, тож я їх ніколи не бачила, не зазнала їхньої любові та турботи. З такою величезною сім’єю, звісно ж, бабуся не працювала. Тато часто згадував її як вольову і дуже вимогливу жінку (її родове коріння бере початок у Прибалтиці). Вона була добра, але сувора. Якщо хтось із дітей заслужив покарання і сховався де-небудь у лісі — все одно покарання не мине.
Мама часто давала доручення дівчатам, старшим сестрам: перевірити братам голови — чи не з’явилися там залітні комахи. У них ніколи нічого подібного не було, але перевірка була обов’язковою. Тато згадував, що завжди хотілося втекти від цієї процедури. Він залізав на найвище дерево. Сестри вмовляли його злізти, але вмовити його було важко. Він злазив у тому разі, якщо йому давали кілька копійок на бублики. Тато так смішно розповідав про це, що ми завжди слухали його і від душі сміялися.
Він був хорошим оповідачем. Знав напам’ять багато віршів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Сестри були старші, вже ходили до школи, а у тата мого була чудова пам’ять. Поки сестри вивчать, він уже знає. Цікавою була історія одного вірша. Називалося воно “Два друга”. Коли у мене самої з’явилися онуки і правнуки, я вирішила відновити в пам’яті улюблений вірш, але виявилося, що я не все пам’ятаю. Тата уже у той час не було. А коли він був ще живий, він багато разів повторював його дітям. Тато прожив 85 років, з них 68 в Україні. Йому пощастило мати внуків Олега і Маринку — це мої діти. Йому випало щастя понянчитися з правнуком Ігорьошею (це син його внучки Марини).
І як би здивувався дідусь Йосип, коли дізнався б, що його правнук за кілька хвилинок по інтернету дізнався, що автором цього вірша був Михайловський Дмитро Лаврентійович. Він родом із Росії, але жив увесь час за кордоном, був перекладачем літературних творів і писав вірші. Ось одне з них і є “Два друга”:
Ніч. Мороз. Бушує хуртовина,
Буря з даху солому рве,
На печі лежать двоє друзів:
Старий дід і старий кіт.
Обоє дряхлі, ледве дихають,
Ледве живуть,
Погано бачать, погано чують,
Але один до одного льонуть.
Їхня безмовна бесіда
Задушевна і проста,
Житти не може кіт без діда.
Дід пропав би без кота.
Розворот рукопису/ фото Вільногірськ IN.UA
А ще мій тато складав казки. Він розповідав їх нам із мамою, моїм дітям і навіть правнуку своєму Ігорьоші. Кожного разу ми слухали нескінченне продовження казки, і це було подібно до сучасних серіалів. Усім подобалася “Казка про орла”. І як же шкода, що я не здогадалася їх записати. І вірші, і казки він розповідав емоційно та виразно. Його нескінченно хотілося слухати.
Тато вмів плести лапті і плів з лози симпатичні кошики самих різних видів і розмірів.
Тато любив і часто розповідав про своє дитинство. Мені дуже запам’ятався його розповідь про священика. Колись дуже давно батьки мого тата посварилися із священиком, що мешкав поруч. Чиясь свиня зайшла до когось на город. Сварка дійшла до суду, який на щастя закінчився миром.
У тата було багато сестер. Поруч у лісі базувалася військова частина, і вони майже всі повиходили заміж за військових. Вже заміжніми вчилися. Серед них були і вчителі музики, і математики. Роз’їхалися вони по всьому світу. У роки війни брати партизанили в рідних лісах і всі загинули. Безграмотною залишилася найстарша сестра Серафима. Вона жила в кількох кілометрах від батьківського дому.
(…)
Поспішаючи, забув здати зброю. У кобурі залишився пістолет, а на поясі висів кинджал. Додому дістався в день похорону. Тіло батька ще було в будинку, заходить тато в будинок, а там той же самий священик відспівує його батька. Тато без всяких поганих думок за армійською звичаєм поклав руку на кобуру і вимовив:
— Щоб це значило?
Піп настільки розгубився, що пулею вилетів у відкрите вікно і ніде не показувався до тих пір, поки тато вирушав на свою прикордонзаставу.
Мій тато був вище середнього зросту, статний, волосся каштанового кольору, веселий, любив грати в доміно, не пив, не курив. Добре співав, танцював, любив анекдоти, читав багато книг.
Любили всі слухати білоруські частушки в папиному виконанні.
Як то мені не співати,
Як то не гудіти,
Коли в нашій хатиночці
Порядок іде.
***
Я Лявон Лявониху полюбив,
Лявонихі черевички купив,
Лявониха дуже ласкава,
Черевичками поплескувала.
Дуже любив своїх онуків і правнука. Багато часу приділяв їм. Любов була взаємною.
Після армії тато поїхав у м. Кривий Ріг, там зустрів маму. Одружилися. У 1936 р. у них народилася дочка Валя. Прожила два місяці і померла. Щось у неї було з пупком, а крім зеленки ліків не було. Мама дуже переживала цю трагедію. У цей час проходила вербовка в Дніпропетровськ. Вони завербувалися і з 1936 р. стали жити в обласному центрі. Разом вони прожили 46 років.
Я заочно вчилася в Харківському державному інституті культури. Коли діти ходили в садик, я, коли їхала в інститут завозила їх до батьків у Дніпропетровськ. На зворотному шляху забирала. Тато з мамою допомагали постійно. Ваня працював позмінно.
Ми тільки й знали, що їздимо один до одного. То я до них, то вони до мене. Вихід нарешті був знайдений: ми обміняли дніпропетровську квартиру на вільногірську. Квартира була по вул. Гагаріна 6/19.
Мама померла 4 серпня 1978 року, а тато сам ще жив 13 років. Звичайно, було мені дуже важко. Йдучи з роботи треба було побігати по магазинах, приготувати їжу. Двічі на день бігала до тата, носила їжу, прибирала, прала і т. п.
Татові жінки самі пропонували руку і серце, але він усім відповідав: “Мені в моєму домі побічна спідниця не потрібна”.
Тато перед війною закінчив Дніпропетровський індустріальний технікум і отримав направлення на роботу в м. Ленінград на завод “Електросила”. Виїхати ми за місцем призначення не встигли, почалася війна.
Дуже добре, що все склалося саме так. У Дніпропетровську ми вдома. Поруч жили друзі, куми, сусіди. У Ленінграді, в зовсім чужому місті ми або замерзли б, або померли б з голоду, як тисячі ленінградців.
Тато пропрацював на заводі ім. Г. І. Петровського 33 роки в капровому цеху, машиністом прес-пакета. Багато років був членом цехкому. Мав можливість отримати в новому мікрорайоні квартиру (по вул. Гагаріна), але було далеко їздити на роботу, а ми жили в районі заводів ім. Петровського, ДЗМО, коксохіму. Екологія була не з найкращих. Давним-давно на місці наших будинків була болотистий місцина, вічно воняв коксохім. Але ми звикли і нам було добре. Тато прожив 85 років, 2 місяці, 23 дні. Помер, як і мама, в серпні місяці, 23 числа. Не хворів. Просто організм своє віджив.
Поховані вони з мамою в м. Вільногірську, в одній огорожі. Вони були найкращими батьками на землі. Я виросла в їхній любові, турботі і була щасливою. Земля їм пухом!
Сьогодні Вільногірськ відзначає своє 70-річчя. У цей день ми з особливою гордістю звертаємося до людей, чиє життя, праця, талант та невтомна енергія є справжнім надбанням […]
Вільногірськ святкує своє 70-річчя, і до цієї особливої дати редакція Вільногірськ IN.UA підготувала особливий проєкт. Ми розпочинаємо публікацію унікальної рукописної книги нашої почесної громадянки пані […]
Для когось мед – це лише солодощі на столі. Для пасічника Павла з Вільногірська – результат щоденної кропіткої праці, що починається задовго до того, як […]
Гараж за старим ринком навряд чи привернув би увагу випадкового перехожого. Зовні – звичайне приміщення, яких у місті десятки. Але варто лише переступити поріг, і […]
У Вільногірську вперше відбулася Всеукраїнська акція “Дзвони Надії” – символічна подія, яка об’єднала родини військовополонених і безвісти зниклих, волонтерів, ветеранів, військових, представників міської влади та […]
