Від хобі до професіоналізму: як зародився у Вільногірську танцювальний колектив «Перлинка»

Майже 20 років танцювальний колектив «Перлинка» виступає на сцені Палацу культури. Початком його заснування керівниця Галина Карпенко вважає перший танок до Дня вчителя у Вільногірському ліцеї №5. 

Більше про колектив у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Танцювальний колектив «Перлинка» підкорив сцену «Металургу»

Танцювальний колектив «Перлинка» виступав не тільки на сценах України. Побували учасники у Болгарії та Угорщині. 

«До карантину та повномасштабного вторгнення ми брали участь у багатьох українських та міжнародних фестивалях. Маємо багато кубків та нагород», — розповідає журналістам Вільногірськ IN.UA Галина Карпенко.

А починалось все з захоплення танцями самої керівниці. У 1994 році Галина придумала танцювальний номер до Дня вчителя у школі, де працювала її мати. Після цього виступу учні захотіли продовжити займатися танцями.

«Я сама танцювала з дитинства. Ходила в колектив «Радість». Потім вступила до вищого навчального закладу за профілем. А у вихідні ходила у школу до мами тренувати дітей», — згадує керівниця колективу.

Колектив займався на базі вільногірського ліцею №5. За декілька років колектив виріс з 20 до 100 дітей. 

«Назву вигадали з батьками і дітьми разом. Для мене кожен учасник мого колективу – перлинка», — каже Галина.

У 2002 році колектив став зразковим, а у 2004 танцюристів запросили у Палац культури «Металург». Наразі у колективі «Перлинка» займається близько 200 дітей, що на 50 менше, ніж до початку повномасштабного вторгнення.

«Багато дітей разом з батьками виїхали за кордон. Але я вірю, що після перемоги ми знову усі будемо разом та почнемо підкорювати нові вершини», — ділиться Карпенко.

Читайте також:

• Вільногірському ансамблю «Акорд» у лютому виповнилося 10 років: історія вокалістів
• Українська душа на сцені Палацу культури: чим особливий ансамбль «Господиня гарная»

Вільногірськ живе тут – Facebook, Telegram, Instagram

Він пережив війну в Афганістані, ліквідовував наслідки Чорнобильської катастрофи, отримав бойову нагороду і вже у незалежній Україні знову взявся за службу. Ветеран Олександр Колєснік із Вільногірська – людина, чия біографія охоплює одразу кілька епох і трагедій.

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з ним про життя, війну, справедливість і те, чому ветерани сьогодні змушені справлятися самі.

Дитинство, армія і дорога в Афганістан

Олександр Колєснік народився у селі Комісарівка П’ятихатського району. Після школи навчався у Дніпрі, але довго цивільним життям пожити не встиг – його призвали до армії.

Жодного вибору тоді не було.

“Раніше не питали – хочеш чи не хочеш. Куди попав, туди й попав”, – замислившись згадує він.

Після військового навчання його направили до Афганістану, у провінцію Газні. Там він провів два роки служби.

Підриви, бій і нагорода за відвагу

Найбільше у пам’яті ветерана – бойові епізоди 1986 року. Двічі він підривався на міні, і ці моменти, каже, не стираються з пам’яті. Під час одного з таких випадків підрозділ потрапив у засідку.

“Був підрив, потім одразу бій. Загинув наш старший лейтенант. Ми залишилися удвох, обидва поранені”, – розповідає Колєснік.

Попри поранення і контузію, він зумів зорієнтуватися та викликати підмогу. Евакуація врятувала життя.

За цей бій він отримав орден Червоної Зірки.

Примітка. Орден Червоної Зірки – це одна з найперших і найпоширеніших радянських військових нагород, заснована 6 квітня 1930 року. Він вручався за визначні заслуги в обороні СРСР, зміцненні державної безпеки, а також за відвагу у воєнний та мирний час.

“Мене нагородили за той випадок, коли ми потрапили в засаду”, – каже він.

Як війна змінює людину

За словами ветерана, війна не минає безслідно – вона змінює не лише обставини, а й саму людину.

“Після війни зовсім інакше дивишся на життя. Розумієш, що воно таке насправді”, – пояснює він.

Те, що раніше здавалося буденним, після фронту набуває іншого значення. Армія, каже чоловік, навчила його головному принципу – жити по справедливості і по совісті.

Чорнобиль: страх, про який не говорили

Повернувшись із Афганістану, Олександр працював водієм. У 1988 році його відправили до Чорнобильської зони.

Він не був безпосередньо на реакторі, але займався перевезенням зараженого ґрунту.

“Страх був – через радіацію. Але тоді багато чого не розповідали. Ми не знали всієї правди”, – згадує він.

У той час уже тривало будівництво Славутича – нового міста для переселенців із зони відчуження. Його зводили унікальним способом: до роботи долучилися різні республіки тодішнього СРСР, і кожна будувала свій окремий мікрорайон.

Так з’явилися квартали, створені будівельниками з Литви, Грузії, Латвії, Вірменії, України та інших республік. Кожен із них мав свої архітектурні особливості – від планування вулиць до стилю будинків і навіть озеленення.

“Кожна республіка будувала свій квартал. Дуже гарне місто вийшло”, – згадує ветеран.

Знову у строю: служба в ДФТГ

Після початку повномасштабної війни він не залишився осторонь – вступив до добровольчого формування територіальної громади.

Рішення пояснює просто: “Поступив по совісті. Я знаю, що таке війна”.

Водночас підкреслює: сучасна війна зовсім інша.

“Зараз – це війна дронів. У нас такого не було”, – говорить він.

Голова Ради ветеранів: проблеми без прикрас

Сьогодні Олександр Колєснік очолює Раду ветеранів у Вільногірську.

Однак каже: ветеранська спільнота нині стикається з серйозними труднощами.

Найбільша проблема – відсутність навіть базових ресурсів.

“У нас немає навіть техніки – ні комп’ютера, ні принтера. Все робимо своїми силами”, – розповідає ветеран.

Частково допомогу обіцяють, але системної підтримки, за його словами, бракує.Держава виплачує пенсії та разову щорічну допомогу.

“Хочеться, щоб нас не забували”, – каже Олександр.

Раніше ветеранів підтримували й організації, але через війну ці програми практично зникли.

Звернення до молоді: “Краще спорт, ніж вулиця”

Олександр Колєснік переконаний: багато залежить від молодого покоління. І саме зараз важливо, куди воно спрямовує свою енергію.

Він закликає підлітків не марнувати час безцільно.

“Краще займатися спортом, ніж просто тинятися по дворах”, – каже він.

На його думку, молоді бракує організованого дозвілля – гуртків, секцій, можливостей для розвитку.

Принцип життя – справедливість

Попри пережите, ветеран залишається вірним простому правилу:

“Я люблю, щоб було все по справедливості і по совісті”.

Саме цей принцип, за його словами, допоміг пройти війну, Чорнобиль і всі випробування життя.

Історія Олександра Колєсніка – це не лише про минуле. Це про відповідальність, пам’ять і те, як люди, які вже пережили війну, знову стають до строю. І водночас – про те, що навіть сьогодні вони часто залишаються сам на сам зі своїми проблемами.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

Поки частина продавців торгує молочною продукцією без перевірок і витрат, фермерка Ольга з села Мотронівка Вільногірської громади доводить якість своєї продукції щодня — лабораторіями, ветеринарним контролем і роками селекції. 

Історію фермерки Ольги читайте на Вільногірськ IN.UA.

За словами Ольги, у регіоні залишилося фактично одне фермерське господарство, яке працює за всіма правилами: з ветеринарним контролем, лабораторними аналізами та сучасними технологіями. Проте навіть це не гарантує стабільності: головною проблемою для фермерки Ольги стала не якість продукції, а нерівні умови продажу.

“Більшість молочної продукції продається поза межами ринку — без жодних перевірок. І на це просто не звертають уваги”, — каже Ольга. 

За правилами, і корови, і вся молочна продукція мають проходити ветеринарний контроль. Це означає додаткові витрати і, відповідно, вищу ціну на продукцію.

“Наше господарство тримається з останніх сил”, — зізнається фермерка Ольга. 

Тим часом продавці на стихійних ринках працюють без цих витрат і можуть дозволити собі продаж товару за зниженими цінами. 

Однак, за даними редакції Вільногірськ IN.UA, ціни на таких “точках” навіть дорожчі. Зокрема, на “стихійному” ринку “біля берізок” ціни на домашній сир коливаються від 60 гривень за нежирний до 80 гривень за пів кіло жирного продукту. Сметана там коштує близько 140–150 гривень, вершки – 180 гривень.

Така сама продукція у пані Ольги – дешевше. Кисломолочний сир – 50 гривень за пів кіло, сметана – 140 гривень. 

Цікаво, що самі торговці зі “стихійного” ринку не проти перейти на офіційний ринок, де денна оплата становить близько 100 гривень, проте наразі вони продовжують створювати цінову конкуренцію легальним виробникам.

Як розповіла нашій журналістці одна з продавчинь молочної продукції “під берізками”, –  вона одна з останніх продавала на офіційному ринку, однак люди туди майже не заходять: всі йдуть на прохідне місце. Тому і їй довелося перебратися туди. 

Якість продукції

Господарство Ольги — не просто ферма, а результат багаторічної селекційної роботи. Тут утримують породистих корів, молоко яких має жирність понад 6%.

“Це племінне господарство. Ми самостійно займаємося осіменінням, використовуємо канадську селекцію. Усе, від корму до ветеринарії, контролюється”, — каже вона. 

На фермі застосовують апаратне доїння, що дозволяє уникнути забруднення молока.

“Молоко одразу потрапляє в закриту систему, що гарантує чистоту, відсутність сторонніх запахів і довший термін придатності”, — пояснює героїня матеріалу. 

Усі тварини проходять регулярні перевірки. У господарстві ведеться повна ветеринарна документація.

Основа справи — любов до тварин

Попри труднощі, Ольга говорить про свою роботу з теплом. Окремо згадує своїх улюбленець — корів Мілку, Сметанку та Серафиму. Фермерка каже: 

“Люблю тих, які найлагідніші. Вони можуть облизувати тебе, поки працюєш. Це дуже особливий зв’язок”. 

Окрім корів, фермерка доглядає ще й за покинутими тваринами — нині у неї 31(!!!) кіт. 

Інші проблеми фермерів

Окрім реалізації продукції, фермери стикаються і з іншими викликами. Один із них — зміни клімату та проблеми з випасом худоби.

“Поля розорюють, проходи перекривають. Балки заростають чагарниками. Раніше там випасали сотні голів худоби, а зараз — одиниці”, — розповідає Ольга.

Вона додає, що ситуацію могли б частково вирішити ферми з вівцями чи козами, які природно очищують територію, але через ветеринарні вимоги тримати різні види тварин разом не можна.

“Це справа життя”

Фермерством Ольга займається з дитинства — її батьки присвятили цьому все життя.

“Ми зберегли ферму, яку тут побудували ще у 1954 році. Не дали їй зруйнуватися, відновили, як могли”, — говорить вона.

Сьогодні це не просто бізнес, а справа, яку намагаються втримати попри всі труднощі. Аби ще краще дбати про господарство та професійно підходити до здоровʼя тварин, наразі пані Ольга навчається на ветеринара. Більше того, у майбутньому вона планує відкрити власну ветеринарну клініку у Вільногірську, щоб допомагати не лише своїм тваринам. 

Читайте також:

Марина, що створює сумки з душею: “Мрію про свій бренд”