Від хобі до професіоналізму: як зародився у Вільногірську танцювальний колектив «Перлинка»

Майже 20 років танцювальний колектив «Перлинка» виступає на сцені Палацу культури. Початком його заснування керівниця Галина Карпенко вважає перший танок до Дня вчителя у Вільногірському ліцеї №5. 

Більше про колектив у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Танцювальний колектив «Перлинка» підкорив сцену «Металургу»

Танцювальний колектив «Перлинка» виступав не тільки на сценах України. Побували учасники у Болгарії та Угорщині. 

«До карантину та повномасштабного вторгнення ми брали участь у багатьох українських та міжнародних фестивалях. Маємо багато кубків та нагород», — розповідає журналістам Вільногірськ IN.UA Галина Карпенко.

А починалось все з захоплення танцями самої керівниці. У 1994 році Галина придумала танцювальний номер до Дня вчителя у школі, де працювала її мати. Після цього виступу учні захотіли продовжити займатися танцями.

«Я сама танцювала з дитинства. Ходила в колектив «Радість». Потім вступила до вищого навчального закладу за профілем. А у вихідні ходила у школу до мами тренувати дітей», — згадує керівниця колективу.

Колектив займався на базі вільногірського ліцею №5. За декілька років колектив виріс з 20 до 100 дітей. 

«Назву вигадали з батьками і дітьми разом. Для мене кожен учасник мого колективу – перлинка», — каже Галина.

У 2002 році колектив став зразковим, а у 2004 танцюристів запросили у Палац культури «Металург». Наразі у колективі «Перлинка» займається близько 200 дітей, що на 50 менше, ніж до початку повномасштабного вторгнення.

«Багато дітей разом з батьками виїхали за кордон. Але я вірю, що після перемоги ми знову усі будемо разом та почнемо підкорювати нові вершини», — ділиться Карпенко.

Читайте також:

• Вільногірському ансамблю «Акорд» у лютому виповнилося 10 років: історія вокалістів
• Українська душа на сцені Палацу культури: чим особливий ансамбль «Господиня гарная»

Вільногірськ живе тут – Facebook, Telegram, Instagram

Картини, що народжуються з дерева, та життя, сповнене праці, будівництва і творчості – 75-річний житель Вільногірська Василь Клюнда перетворює звичайні фанерні дошки на витончені художні роботи. 

У розмові з журналісткою Вільногірськ IN.UA майстер розповів, як із меблевого виробництва прийшов до мистецтва різьби, чому творчість стала для нього способом відпочинку і що допомагає не втрачати натхнення.

Від Волині до Вільногірська: шлях довжиною в життя

Василь Клюнда народився 8 березня 1951 року у Волинській області, в селі Гречки Ковельського району. Водночас у документах офіційною датою вказано 12 березня – її записали пізніше через те, що народження відбулося вдома. Саме тому пан Василь жартує, що має одразу дві дати народження і відзначає їх обидві.

З усмішкою пан Василь розповідає: “День народження 8 березня завжди святкую вдома, а 12 березня – на роботі, бо зазвичай ця дата припадала на робочі дні”.

Після закінчення школи він здобув професію столяра-мебляра у Ковельському ПТУ та працював на меблевій фабриці близько восьми років. У 1976 році, слідом за молодшою сестрою, яка вступила до Вільногірського коледжу, він наважився переїхати до тодішнього молодого міста Вільногірська, де активно розбудовувалися промисловість і житлова інфраструктура.

“Ми тоді фактично будували половину міста”, – згадує він.

У Вільногірську майстер працював на різних підприємствах – від будівельної сфери до “Укртелекому”, де завершив трудову діяльність у 2011 році.

Як з’явилося захоплення різьбою

До мистецтва різьби Василь Клюнда прийшов ще під час навчання. Його майстер у училищі, Борейшо Григорій Іванович, не лише навчав столярства, а й відкривав учням тонкощі роботи з деревом, включаючи інкрустацію та художню обробку.

Саме тоді з’явилися перші навички, які згодом переросли у справжнє захоплення.

“Я тоді вперше спробував і зрозумів, що це мені до душі”, – пригадує він.

Згодом, працюючи на меблевому виробництві, він мав доступ до матеріалів і технологій, що дозволяло експериментувати та вдосконалювати майстерність.

Гурток для дітей і передача досвіду

У минулі роки майстер також викладав різьбу для дітей. На заняття приходили десятки учнів.

“Було до 28 дітей одночасно. У мене досі залишилися журнали відвідуваності гуртка, де я позначав, скільки маленьких майстрів приходили до мене на навчання. А це було ще у 80-90-х роках”, – згадує він.

Заняття проходили кілька разів на тиждень, і діти власноруч створювали перші роботи – від простих візерунків до складніших композицій.

Як народжується дерев’яна картина

Процес створення різьблених робіт, за словами майстра, потребує точності, терпіння і розуміння структури дерева.

Спочатку підбирається та обробляється фанера: її шліфують, покривають морилкою або фарбниками, а потім лакують. Далі в роботу вступають спеціальні різці та стамески.

“Тут важливо не прорізати зайвого, бо фанера має шари. Треба відчувати матеріал до міліметрів”, – пояснює Василь Клюнда.

Залежно від складності, одна робота може зайняти від кількох годин до дня. Прості сюжети майстер виконував навіть по кілька десятків на місяць, коли працював активно.

“Як зараз пам’ятаю, я міг зробити від 60 до 80 робіт за місяць. Якщо це були прості пейзажі, то міг і по 6 картин на день робити”, – поділився пан Василь.

Від пейзажів до ікон: еволюція творчості

У різні роки тематика робіт змінювалася. Майстер створював пейзажі, портрети, сюжетні композиції, а також масштабні панно.

Окремий напрям – копіювання робіт художників, зокрема гравюр, які він збільшував і переносив у різьбу.

Сьогодні Василь Клюнда більше працює над іконами, які оформлює у дерев’яні рамки та розміщує під склом.

“Зараз часто просять саме ікони. Роблю їх із душею”, – говорить він.

Творчість як відпочинок і спосіб жити

Попри вік, Василь Клюнда не полишає творчості. Хоча працює вже рідше, він продовжує створювати вироби, які для нього – більше ніж просто предмети декору.

“Я забуваю про все, коли працюю. Це мене надихає”, – каже він.

Для майстра різьба стала не лише хобі, а й способом зберігати внутрішню рівновагу та передавати емоції через дерево.

Сенси в кожній роботі

У роботах Василя Клюнди часто закладені сюжети з глибоким змістом – від природи до людських переживань. Це можуть бути сцени материнства, прощання, очікування або символічні образи змін і плину часу.

“Кожна картина має свій зміст і історію”, – зазначає він.

Поради молоді: цікавитися світом і не боятися роботи

Майстер переконаний, що сучасній молоді варто більше відходити від залежності від гаджетів і ширше дивитися на світ.

Він радить бути допитливими, пробувати різні види діяльності, не боятися фізичної праці та шукати справу, яка буде до душі.

“Не можна зациклюватися на одному. Треба цікавитися всім – тоді життя буде повнішим”, – підсумовує Василь Клюнда.

Історія майстра – це приклад того, як професійний шлях, життєвий досвід і творче захоплення можуть переплестися в одне ціле. І як із простого шматка дерева народжується не просто виріб, а історія, що зберігає пам’ять і настрій свого автора.

Читайте також:

“Коли сідаю вишивати — мозок перезавантажується”. Історія Людмили Дігтяр з Вільногірська, яка створює картини з тисячі хрестиків

Марина з Вільногірська перетворила захоплення рукоділлям на справу, яка наповнює її життя сенсом і натхненням. Вона створює авторські сумки зі шнура, вкладаючи в кожну не лише час і зусилля, а й емоції. 

Більше — на Вільногірськ IN.UA. 

Марина дуже полюбляє займатись рукоділлям, тому не дивно, що коли вона побачила в інтернеті зображення сумки з покроковою інструкцією її вироблення, жінці захотілося спробувати себе і в цьому. 

“Все, що я бачу, я хочу повторити. Спробувати зробити самостійно”, — каже Марина. 

Та згодом обставини склалися так, що це стало одним з основних видів діяльності героїні матеріалу. 

Основний матеріал, з якого Марина виготовляє сумки — хлопковий шнур або поліестер з серцевиною. 

“Вони жорсткі, тому тримають форму. На машинці я спочатку шию собі якісь частини з цього, деталі. А потім вручну це все зшиваю. Це, звісно, така важка робота, але мені цікаво”, — ділиться жінка процесом створення сумки. 

За словами Марини, вироби зі шнуру найбільш практичні у використанні. 

“Я їх спробувала на собі. Зі шкіряними, наприклад, цілий день у поїздці, то болять потім плечі. А ось зі шнуру — легкі, ти можеш цілий день ходити, у тебе не будуть боліти плечі. Вона тримає форму, легка, комфортна. Її не хочеться випускати з рук”, — каже майстриня.

На виготовлення одного виробу зазвичай жінка витрачає від двох днів до тижня, в залежності від моделі. Варто зазначити, що окрім свого хобі, жінка має роботу, собаку, дитину та хатні справи. Але для справи, що поруч із серцем, час знаходиться завжди. 

Наразі всі роботи — авторські. В інтернеті Марина ознайомлюється лише з техніками виконання. 

“У мене немає такого, щоб саме копії були десь з інтернету”, — зізнається жінка. 

Таку відданість справі та авторський підхід Марина перейняла від найближчої людини. Мати героїні матеріалу — Любов Коровіко, художниця з Вільногірська, всебічно підтримує доньку в її творчих починаннях. 

“Завдяки її підтримці, у мене зʼявляється ще більше натхнення, — з теплотою розповідає Марина. — Я ось зараз працюю над сумочкою, і коли я почала її робити, я чомусь “побачила” маму з цією сумочкою”. 

Поки що шиття залишається у Марини лише як хобі, але згодом жінка планує розвиватися та створити бізнес на основі улюбленої справи. 

“Я хочу створити свій бренд сумок”, — каже майстриня. 

На запитання про улюблений виріб, Марина відповідає так: 

Окрім сумок, Марина виробляє ляльки, подушки, гномів та багато іншого.

“Залежно від натхнення, виробляє різне”, — каже Марина. 

Майстриня зізнається, були моменти, коли “руки опускалися”. 

“Ось я роблю-роблю, працюю, а кому це потрібно? У нас воно особливо не продається, не цінується ручна праця, — каже Марина. — Я так розумію, що це можливо не актуально. А потім знову на думку спадає якась ідея, та я думаю, що буду робити це для себе, тому що коли я цим займаюсь, я відпочиваю душею. І я така роблюся, як янгол з крилами”. 

Читайте також:

Любов Коровіко: мистецтво, що приносить гармонію