Танцювальний колектив «Перлинка» з керівницею Галиною Карпенко/ фото архів колективу
Майже 20 років танцювальний колектив «Перлинка» виступає на сцені Палацу культури. Початком його заснування керівниця Галина Карпенко вважає перший танок до Дня вчителя у Вільногірському ліцеї №5.
Більше про колектив у матеріалі Вільногірськ IN.UA
Танцювальний колектив «Перлинка» підкорив сцену «Металургу»
Танцювальний колектив «Перлинка» виступав не тільки на сценах України. Побували учасники у Болгарії та Угорщині.
«До карантину та повномасштабного вторгнення ми брали участь у багатьох українських та міжнародних фестивалях. Маємо багато кубків та нагород», — розповідає журналістам Вільногірськ IN.UA Галина Карпенко.
А починалось все з захоплення танцями самої керівниці. У 1994 році Галина придумала танцювальний номер до Дня вчителя у школі, де працювала її мати. Після цього виступу учні захотіли продовжити займатися танцями.
«Я сама танцювала з дитинства. Ходила в колектив «Радість». Потім вступила до вищого навчального закладу за профілем. А у вихідні ходила у школу до мами тренувати дітей», — згадує керівниця колективу.
Колектив займався на базі вільногірського ліцею №5. За декілька років колектив виріс з 20 до 100 дітей.
«Назву вигадали з батьками і дітьми разом. Для мене кожен учасник мого колективу – перлинка», — каже Галина.
У 2002 році колектив став зразковим, а у 2004 танцюристів запросили у Палац культури «Металург». Наразі у колективі «Перлинка» займається близько 200 дітей, що на 50 менше, ніж до початку повномасштабного вторгнення.
«Багато дітей разом з батьками виїхали за кордон. Але я вірю, що після перемоги ми знову усі будемо разом та почнемо підкорювати нові вершини», — ділиться Карпенко.
Війна змінює свої обличчя, технології та людей. Те, що здавалося найстрашнішим у 2022 році, сьогодні стало буденністю, а на зміну артилерії прийшла роботизована зброя.
Про свій бойовий шлях від Харківського контрнаступу до боїв на Покровському напрямку, еволюцію армії, емоційне вигорання та необхідність підтримки тилу виданню Вільногірськ IN.UA розповів Артем Торопов, місцевий захисник, військовослужбовець 92-ї окремої штурмової бригади.
Ранок 2022 року та повернення до лав ЗСУ
Для нашого земляка повномасштабне вторгнення не стало приводом для роздумів. Маючи за плечима досвід служби за контрактом у розвідувальній роті 92-ї бригади наприкінці 2019 року, він уже мав зібрані речі та військову форму.
“Зателефонував побратим о 7-й ранку, питав: ти вже речі склав? Каже, війна почалася. Далі увімкнув телевізор і побачив у новинах, що ракети вже летять по Києву. Відразу не вірилося, що таке відбувається“, — згадує військовий.
Наступного дня чоловік самостійно поїхав до військкомату. Проте відправити його одразу на фронт, де точилися важкі бої, не змогли. Захисника призвали лише наприкінці травня 2022 року. Після десятиденного навчання у Черкаському він потрапив до піхоти 17-ї окремої танкової бригади, а згодом — до інженерно-саперного підрозділу. Разом із побратимами військовий брав участь у масштабних контрнаступальних операціях: спочатку на Харківщині, а потім на Херсонщині під час звільнення правого берега Дніпра. Вже згодом військовий повернувся до лав своєї рідної 92-ї бригади, де нині служить у розвідувальному батальйоні у підрозділі безпілотних систем.
Війна дронів: нова та невидима загроза
Артем Торопов та його побратим на фронті / фото з особистого архіву героя
За словами військового, характер бойових дій з 2022 до 2026 року кардинально змінився. Війна стала максимально роботизованою, адже головну роль тепер відіграють FPV-дрони, “Мавіки” та інші безпілотні “крила”.
“Якщо у 2022 році ми боялися мінометів та артобстрілів, то зараз найбільший страх — це дрони. Тоді у нас були бліндажі у кілька накатів, і якщо не було прямого влучання, можна було вижити. А зараз з’явилися FPV-дрони, які літають на оптоволокні. Їх нереально засікти засобами РЕБ. Вони з’являються нізвідки“, — пояснює захисник.
Він наводить нещодавній приклад із власного досвіду: близько місяця тому під час виїзду на позиції по їхньому пікапу прилетіли чотири ворожі FPV-дрони, внаслідок чого машина повністю згоріла.
Армія 2022 проти 2026: мотивація та забезпечення
Аналізуючи зміни у війську за чотири роки повномасштабної війни, боєць відверто говорить про втому та падіння мотивації серед військових. У 2022 році люди йшли до військкоматів масово, маючи величезне бажання захищати країну та свої родини.
Сьогодні ситуація інша. Захисник зазначає, що значною проблемою є ставлення деяких командирів до особового складу, коли людей можуть посилати на завдання без належної підготовки чи шансів на успіх. Крім того, дається взнаки фізичне та моральне виснаження.
Щодо базового забезпечення, то держава стабільно надає форму та харчування. Проте специфічні потреби, від яких залежить життя, лягають на плечі самих солдатів та волонтерів. Це, зокрема, РЕБ та інші технічні засоби.
“З технікою, пікапами, антенами чи батареями для дронів доводиться розбиратися самостійно. Близько 30% своєї премії ми витрачаємо на запчастини та обладнання. Зламався міст у машині — ми зібрали 60 тисяч гривень зі своїх зарплат і відремонтували“, — розповідає військовослужбовець Артем Торопов.
Чому гума для пікапів — це питання виживання
Пікап військового / фото з особистого архіву героя
Зараз підрозділ захисника виконує завдання на надзвичайно складному Покровському напрямку. Головна поточна потреба військових — кошти на автомобільну гуму для пікапів.
“Колеса — це просто витратний матеріал. Коли заводиш групу на позиції, там після розривів снарядів усе всіяне уламками, шифером, цвяхами, розкиданими по вулицях. Колеса постійно ріжуться і стираються. У середньому гуми вистачає на сезон, але буває інакше. Нещодавно ми самі скинулися і купили Ford, а через два тижні його спалив дрон“, — зазначає боєць.
Саме тому підрозділ потребує підтримки тилу для закупівлі нових коліс, адже власних коштів військових вже не вистачає на покриття всіх ремонтних витрат.
Якщо ви бажаєте допомогти військовим, то можете долучитися до збору на гуму для роботи 92 РБПАК за посиланням. Ціль — 25 тисяч гривень.
Як не зламатися та плани після перемоги
Рятуватися від емоційного вигорання захиснику допомагає гумор та оптимізм. Він намагається не зациклюватися на негативі, щоб не ускладнювати моральний стан. Найбільшою ж розрадою є відеозв’язок із дружиною через Starlink та рідкісні можливості поїхати додому.
Після закінчення війни чоловік планує повернутися до цивільного життя у рідному Вільногірську. До повномасштабного вторгнення він 13 років пропрацював на місцевому комбінаті (кар’єрі), де за ним зберігається робоче місце. Серед мрій — повноцінна відпустка з родиною. Під час реабілітації після поранення він встиг побувати в Одесі й тепер мріє повернутися туди знову, але вже в мирний час.
Наостанок захисник звернувся до земляків, наголосивши на важливості будь-якої підтримки:”У нашій сфері підтримка — це дуже важливо. Навіть не так фінансова, як просто людська підтримка, коли телефонують. Окремо хочу подякувати нашому земляку, волонтеру Валерію Білоусу, який дуже багато робить для хлопців із різних бригад. Я дуже вдячний усім волонтерам із нашого міста“, — резюмує захисник.
Надія Чирва та її опікуни / фото Вільногірськ IN.UA
У цій квартирі немає зайвого галасу. Тут говорять тихо, уважно слухають і не бояться сліз. Саме тут сьогодні живе почесна громадянка Вільногірська Надія Чирва разом зі своєю доглядальницею Людмилою Нечепуренко — жінкою, яка прийшла допомогти, а залишилася назавжди.
В гості до жінок завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA.
“Я з тими людьми знайшла спільну мову”
Почесна громадянка Вільногірська, багаторічна працівниця культури, засновниця міського музею та людина, яка десятиліттями збирала й берегла історію громади — Надія Чирва сьогодні майже не виходить із дому. Через стан здоров’я вона втратила можливість самостійно пересуватися, тож потребує постійної допомоги й догляду. Саме тому до неї в гості завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA — керівниця проєкту Альона Щекодіна та SMM-менеджерка Анастасія Бондар. Вони прийшли не лише, щоб почути спогади про місто, а й побачити, як живе людина, чий внесок у громаду складно переоцінити. Поруч із Надією Чирвою — Людмила Нечепуренко, жінка, яка з часом стала для неї значно більшою, ніж просто помічницею.
Людмила Нечепуренко — кухарка за фахом, у минулому багато років працювала на скляному заводі.
Вона допомагає не лише Надії Чирві. Є й інші люди, які потребують догляду: комусь треба приготувати їжу, комусь — просто побути поруч.
Її шлях до Надії Чирви почався з простого прохання — приходити раз на тиждень і готувати їжу.
Людмила не називає себе героїнею. Вона говорить просто — так, ніби пояснює очевидне:
“Є такі люди, які мало з ким знаходять спільну мову. То я з ними знайшла спільну мову”, — каже вона.
Життя привело її сюди не за планом, а за обставинами: “Так склалися життєві обставини, що я потрапила сюди”.
І додає: психологічно їй не важко. Бо між ними — обмін.
“Ми обмінюємось енергією. Це правда. Вона мені як рідна мати, а я їй — як дочка”, — говорить Людмила.
Вдячність, яка наповнює
Соціальна працівниця Альона Галушко регулярно допомагає пані Надії та іншим людям, які потребують сторонньої підтримки. Вона часто ходить по інстанціях, вирішує побутові й документальні питання, тому дні бувають виснажливими.
Буває, що після тривалих справ і черг вона приходить втомленою, але завжди намагається залишатися у внутрішньому балансі.
На запитання, за що вона вдячна Надії та іншим людям, яким допомагає, відповідає несподівано:
“Я вдячна їм за те, що вони вдячні мені. Мене це наповнює”.
Для неї важливо чути щирі слова — що допомога потрібна, що все зроблено так, як людині добре.
Руки працюють, голова працює, ноги — ні
Надія Чирва / фото Вільногірськ IN.UA
Надія Чирва говорить повільно, з паузами, але дуже чітко. Вона все пам’ятає. Вона мислить. Вона пише.
Пише — сама. Без перекладачів, без спеціальних програм.
“Яким перекладачем? Просто головою. У мене все в голові. Слух, пам’ять — усе є”, — усміхається вона.
Руки в неї працюють добре. А от ноги — ні.
Після падіння випав диск, і не все вдалося відновити.
“Ноги не роблять. Я не можу десь піти. Мені важко. Але голова робить гарно”, — каже Надія. І в цій фразі — вся вона.
Побут без прикрас
День у них починається з догляду: гігієна, приготування їжі, покупки. Надія Чирва має улюблені страви — капусняк, пюре, голубці. Їсть добре, і це для Людмили — важливий показник.
Найскладніше — ночі. Надія часто спить удень і не спить уночі. Людмила зізнається: іноді вдається поспати лише чотири години. Але скарг майже не звучить — більше турботи й гумору.
У холодні дні вони рятуються духовкою, грілками та кількома ковдрами.
Пані Надія каже прямо: “Я без неї жити не можу”.
Поруч із Людмилою вона почувається спокійніше, захищено. Саме спокій Надія називає головною зміною в житті.
Втім, є і труднощі. Найболючіше питання — засоби догляду. Памперси доводиться купувати власним коштом, підібрати розмір складно, а державна підтримка — мінімальна.
Коли слова не читаються — читають удвох
Людмила Нечепуренко / фото Вільногірськ IN.UA
Надія багато пише від руки. Вірші, спогади, думки. Її почерк — живий, швидкий, інколи важкий для прочитання.
Тоді поруч сідає Людмила. Вони читають разом. Перечитують. Згадують.
“А як же, ми всі читаємо. І вона, і я”, — усміхається Людмила.
Є моменти, коли слова надто особисті. Коли рядки болять. Тоді вони плачуть удвох.
Особливо емоційно було, коли Надія читала вірш, присвячений Людмилі.
У ньому вона назвала її своєю донькою. Цей момент журналістка згадує окремо:
“Під такі особисті, щемкі моменти вони обидві плакали. Я не могла залишитися байдужою”.
Книжка, яка “зайшла”
Попри біль і втому, Надія жартує. Про книжки, які “зайшли”, про пам’ять, яка тримається.
Вона любить читати. І коли говорять про улюблений вірш, зупиняється.
“Я зараз буду плакати…”, — каже вона і просить хвилинку підготуватися.
Світло, яке не вимикають відключення
Коли в домі немає світла, вони запалюють ліхтарик і читають Біблію. Коли холодно — зігріваються разом.
У цій квартирі важко. Але тут дуже тепло.
“Було відчуття такого спокою, наче ми обмінялись енергією. Вони дуже світлі, дуже добрі жінки. Складається враження, що вони знайшли одна одну”, — каже представниця редакції.
Гордість і вдячність
Це не історія про жалість. Це історія про вибір.
Про двох жінок, які не залишилися на самоті — кожна по-своєму.
“Мене вони дуже сильно вразили. Я пишаюсь тим, що змогла познайомитись із ними особисто. І я дуже пишаюсь такою чудовою жінкою, як пані Надія Чирва”, — ділиться журналістка.
І саме це відчуття — гордості й тихої поваги — залишається з нами після цієї історії.
Попри вік і стан здоров’я, Надія Чирва залишається світлою і відкритою людиною. Вона пише вірші, читає, цікавиться людьми. Людмила ж зізнається: турбота про Надію допомогла їй самій пережити непрості моменти в житті.
“Ми як дві самотності, які знайшли одне одного”, — кажуть вони.
І в цій простій фразі — вся суть їхнього спільного життя.
Війна змінює свої обличчя, технології та людей. Те, що здавалося найстрашнішим у 2022 році, сьогодні стало буденністю, а на зміну артилерії прийшла роботизована зброя. Про […]
У цій квартирі немає зайвого галасу. Тут говорять тихо, уважно слухають і не бояться сліз. Саме тут сьогодні живе почесна громадянка Вільногірська Надія Чирва разом […]
В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі та пам’ятає часи, коли […]
Волонтер і донор із Франції на ім’я Стефан, який раніше допомогав будувати притулок для котів “Пухнастий батальйон”, уперше особисто приїхав до Вільногірська. Його візит став […]
11 річний Федір має мрію — стати професійним художником і колись організувати власну виставку. Творчі роботи хлопчика вже можна побачити на шкільних виставках у ліцеї, […]
