Мешканка Вільногірська Світлана Штамбург до початку повномасштабної війни була відома як швачка з великим досвідом. 24 лютого 2022 року внесло багато змін в її життя. За понад два роки вона встигла стати частиною волонтерського руху та відшивати для захисників й захисниць необхідний одяг, навчитися нового ремесла та стати майстринею ювелірної справи.
Жінка поділилася своєю історією з редакцією Вільногірськ.IN.UA, розповіла про свою волонтерську діяльність та про те, як знайшла себе у новій професії.
Навички швачки знадобилися під час повномасштабного вторгнення
Понад 20 років Світлана Штамбургпрофесійно займалася швейною справою. Шила на замовлення клієнтів все, від постільної білизни до весільних суконь. Наближення повномасштабної війни жінка відчувала ще до її початку. Безсонна ніч з 23 по 24 лютого 2022 року, паніка та страх перших днів війни не обійшли її родину стороною. Але вони зберегли бажання та впевненість залишатися вдома у місті.
«23-го напередодні ми з чоловіком дивилися звернення Путіна і тоді ми зрозуміли, що це все, що це починається війна. Вже в ту ніч ми майже не спали, тому що відстежували телеграм-канали: де вибухи, де прильоти. Ну і так пройшло десь місяці два. Не було сну, не знали, що робити. Бігти в підвали, чи ні, йти до сховища, але таких тут немає. Нічого не зрозуміло. Була трошки паніка, трошки трусило. Але продовжували жити, продовжували працювати, тому що розуміли, що звідси ми нікуди не поїдемо. Ми з чоловіком вирішили, якщо прилетить щось, то значить така доля, краще вмерти у власному ліжку. Так, власне, і залишилися», — розповідає Світлана.
Під час повномасштабної війни навички та професія Світлани стали дуже потрібні для Сил оборони. Адже захисники та захисниці потребували різних елементів одягу та оснащення, яке не завжди можна було швидко знайти чи отримати. Так жінка долучилася до волонтерського руху людей, які займалися шиттям балаклав, розгрузок, плитоносок та інших необхідних речей для військових.
«Коли прийшла повномасштабна, з’явилася потреба у балаклавах, розгрузках, плитоносках. Хлопці мені привозили з сусіднього села величезні важезні плити, я обшивали їх. Вони там десь їх вивозили на стрільбище, відстрілювали, тестували. Тільки балаклав десь на пару рулонів пошито було», — згадує жінка.
Світлана розповідає, що волонтерський рух тоді швидко організувався та залучив всіх, хто може допомогти, в тому числі і її. Жінка працювала разом ще з однією волонтеркою, Нелею Фурман. У них в команді швидко налагодилася робота: Неля збирала донації на картку, шукала та закуповувала тканину та разом зі Світланою займалася шиттям. Люди працювали там, де була можливість. Хтось знайшов спільне приміщення у місті, хто робив все вдома. Всі справи робили суто за власної ініціативи та власними силами.
Світлана шила речі для військових/ фото архів Світлана Штамбург
Зміна виду діяльності
Жінка згадує, що тоді у людей був запал, всі дуже швидко об’єдналися задля спільної мети. Але згодом люди почали втомлюватися, у них скоротилися можливості для допомоги. Адже постійно жити в напрузі, стресі та роботі складно морально. Тоді Світлана зрозуміла, що хоче змін у своєму житті.
«Я потім якось заморилася і вирішила, що треба щось в житті міняти. Моя подруга натикалася на таку об’яву у Фейсбуці, що шукають жінку з можливістю навчання на ювеліра. І тоді я вирішила відгукнутися. Зараз я вже вивчилася і тепер працюю ювеліром», — розповідає Світлана Штамбург.
Світлана вже працює у ювелірній майстерні Вільногірська та займається ремонтом прикрас. Жінка дотримується свого рішення залишатися жити вдома і будує своє життя тут. Хоч війна й накладає свої обмеження на створення планів на майбутнє, але Світлана бажає бачити розквіт міста та продовжувати жити чесною працею.
«Хочу просто жити, працювати, робити те, що вмію, те, що приносить задоволення мені та людям. Хочу, щоб місто трошки ожило, трошки розквітло. Грандіозних планів не будую. Війна нас дуже обмежує у мріях про майбутнє, бо ми не впевнені, що з нами буде завтра, через місяць, через пів року», — каже майстриня.
Жінка займається ювелірною справою/ фото архів Світлана Штамбург
Сонце повільно сідає над Вільногірськими Мальдівами. Жінки заплющують очі й завмирають у шавасані після години практики. Хтось прийшов сюди через біль у спині, хтось – щоб на кілька хвилин втекти від тривог війни, а хтось – просто за компанію з подругою.
Для Марини Стріляної це вже давно більше, ніж заняття йогою. За кілька років навколо її практик у Вільногірську сформувалася спільнота жінок, які разом займаються спортом, подорожують, підтримують одна одну та знаходять внутрішню рівновагу.
Більше, ніж асани: як змінився погляд Марини на йогу
Коли у 2024 році Вільногірськ IN.UA вперше розповідали історію Марини Стріляної, вона вже навчала містян хатха-йоги. Відтоді минуло кілька років, і сьогодні Марина говорить про практику зовсім інакше.
Якщо колись йога була для неї переважно фізичним навантаженням та розтяжкою, то зараз вона розглядає її як цілу науку. За цей час жінка поглибила власні знання з анатомії, біомеханіки та м’язової роботи, відвідала численні лекції та семінари.
“Я вже підходжу до практики через анатомію, через розуміння того, як працює тіло людини”, – розповідає Марина.
Та найбільшим викликом для неї залишаються не складні асани, а люди. На заняття приходять учасниці різного віку, фізичної підготовки та з абсолютно різними потребами.
Сьогодні серед її учениць – дівчата від 14 років і жінки віком понад 60 років. Одні прагнуть покращити здоров’я, інші шукають спокою та емоційного відновлення.
Марина з ученицями/ фото з особистого архіву героїні
За словами Марини, більшість людей спершу приходять через проблеми зі спиною, колінами або загальне погіршення самопочуття. Проте згодом знаходять значно більше.
“Кожна знаходить для себе і заспокоєння, і рух, і покращення гнучкості, і силу”, – говорить вона.
Особливо помітним це стало після повномасштабного вторгнення. Серед учениць є жінки, чиї чоловіки служать у війську. Деякі з них приходили на заняття у стані виснаження, апатії чи пригніченості.
“Поступово вони виходили з цього стану. Змінювався емоційний фон, з’являлася енергія”, – пригадує Марина.
Йога, яка стала спільнотою
Останні роки практика вийшла далеко за межі простого захоплення.
Разом із громадською організацією ГО “Бджола” Марина проводить безкоштовні заняття для жінок. Спершу вона не була впевнена, що така ініціатива зацікавить багатьох людей. Проте охочих виявилося настільки багато, що нині частину учасниць доводиться підключати до занять онлайн.
Одним із найвідоміших проєктів стали практики на Вільногірських Мальдівах. Спочатку це була ідея зняти красиве відео до Міжнародного дня йоги, але поступово такі заняття перетворюються на окрему традицію.
Заняття на Вільногірських Мальдівах/ відео ГО “Бджола”
Втім, самі учасниці кажуть, що цінують не лише фізичні вправи.
За кілька років навколо занять сформувалося справжнє коло підтримки. Жінки разом їздять на екскурсії, катаються на велосипедах, відвідують сауну, знайомлять між собою дітей та підтримують одна одну у складні моменти.
“Ми вже дружимо сім’ями. Це більше схоже на велику родину”, – каже Марина.
Йога – не лише про гнучкість
За словами викладачки, одним із найпоширеніших міфів залишається переконання, що йога підходить лише дуже гнучким людям.
Насправді ж практика адаптується під можливості кожної людини.
“Люди працюють у тому діапазоні, в якому їм комфортно. Не через біль і не через надзусилля”, – пояснює вона.
Саме тому в одній групі можуть комфортно займатися і підлітки, і жінки старшого віку.
Кожне заняття завершується медитацією та звукотерапією. Для цього Марина використовує спеціальні музичні інструменти. Деякі жінки приходять навіть не на фізичну практику, а лише на фінальне розслаблення – шавасану та звукову медитацію.
Йога на Вільногірських Мальдівах/ фото з особистого архіву героїні
Мрїї, які ще попереду
Серед майбутніх планів Марини – організація власних ретритів. Вона також мріє відвідати Індію та Балі, щоб ближче познайомитися з культурою йоги та навчанням у спеціалізованих школах.
Втім, головне бажання залишається незмінним – щоб якомога більше людей відкривали для себе практику без страху та упереджень.
“Йога підходить абсолютно всім. Боятися почати точно не потрібно”, — переконана вона.
Коли заняття закінчується, на Вільногірських Мальдівах знову чути лише шум вітру. Але для тих, хто щойно підвівся з килимків, ця тиша вже звучить зовсім інакше.
Вільногірець Олександр Повстень / фото, Олександр Повстень
Він працював на Крайній Півночі, допомагав змінювати систему теплопостачання Вільногірська, розвивав власний бізнес, став фермером і підтримує військових. За освітою Олександр Повстень – енергетик, але його життєвий шлях доводить: іноді найважливіше – не боятися починати з нуля.
Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з Олександром про роботу, випробування, благодійність і майбутнє рідного міста.
“Мене витягли з води, а батько віддав на плавання”
Життя Олександра Повстеня нерозривно пов’язане з Вільногірськом. Тут він народився, ходив до дитячого садка, навчався у третьому ліцеї, тут починалися його перші перемоги й перші випробування.
Одне з таких випробувань сталося ще в дитинстві.
Під час купання хлопчик мало не потонув. Каже, пішов за дорослими у воду й почав захлинатися. На щастя, поруч опинилися люди, які встигли його врятувати.
Після цього батько ухвалив рішення, яке багато в чому вплинуло на майбутнє сина, – віддав його на плавання.
Кілька років спорт займав важливе місце в житті Олександра. Згодом через проблеми зі здоров’ям плавання довелося залишити, але він знайшов себе в греко-римській боротьбі.
Тренери бачили в ньому перспективу й навіть готували до вступу в спортивний інтернат. Проте доля розпорядилася інакше.
Після школи хлопець обрав технічну освіту.
Навчання, 90-ті та боротьба за виживання
До інституту Олександр вступив не одразу. Не вистачило прохідного бала. Тож паралельно з підготовкою до нового вступу пішов працювати на ГМК.
Пізніше вступив до тодішнього Дніпродзержинського (нині Кам’янського) державного технічного університету на спеціальність “Промислова теплоенергетика”.
Студентські роки Олександра / фото, Олександр Повстень
Студентські роки припали на непростий період для країни. Розпад Радянського Союзу, економічна криза, затримки зарплат – молоді сім’ї виживали як могли.
Олександр одружився у 19 років, а вже у 21 став батьком. Щоб утримувати родину, доводилося шукати додаткові заробітки.
Разом із товаришем він торгував м’ясом, поєднуючи роботу з навчанням.
“Треба було за щось жити”, – згадує він.
У той час родина пережила ще одне важке випробування. Під час пологів донька отримала важку травму й залишилася з інвалідністю.
Ця подія назавжди змінила життя молодого батька та стала ще одним стимулом працювати більше.
“Не навчишся – звільнимо”
Після завершення навчання знайти роботу за фахом виявилося непросто.
Тоді Олександр вирушив на Крайню Північ.
Саме там розпочався його справжній професійний шлях.
На одному із підприємств, де запускали нову котельню, молодому спеціалісту запропонували зайнятися тепловими мережами.
Він чесно попередив, що не має практичного досвіду.
У відповідь почув фразу, яку пам’ятає й досі: “Навчимо. Не навчишся – звільнимо”.
Так почалася історія, яка визначила його подальше життя.
Сім років роботи на Півночі стали для нього справжнім університетом практичної енергетики. Там він зрозумів, що знайшов справу, яка йому справді подобається.
“Мене ця стихія затягнула”, – говорить Олександр.
Людина, яка допомагала змінювати Вільногірськ
Повернувшись додому, він прийшов працювати на комбінат.
Спочатку став заступником головного енергетика з питань енергозбереження, а пізніше очолив створений ним відділ енергоменеджменту.
Саме в цей період Олександр Повстень не просто працював енергетиком. Разом із колегами він долучився до розробки рішень, які вплинули на подальший розвиток усього міста.
Олександр з колегами на підприємстві / фото, Олександр Повстень
Одним із найважливіших проєктів стало вивчення майбутнього системи теплопостачання Вільногірська.
На той час теплоелектроцентраль працювала дедалі менш ефективно, а витрати на її утримання постійно зростали.
Фахівці прорахували кілька варіантів розвитку подій. У результаті дійшли висновку, що найбільш економічно доцільним буде перехід на індивідуальне опалення.
Сьогодні це здається звичним рішенням, але тоді воно викликало чимало дискусій.
“Ми зробили всі розрахунки й довели, що це найкращий варіант для міста”, – розповідає Повстень.
Він переконаний, що це дозволило значно скоротити витрати енергоносіїв та уникнути ще більших проблем у майбутньому.
Власна справа як спосіб не залежати від обставин
Навіть працюючи на відповідальних посадах, Олександр розумів: однієї зарплати для утримання сім’ї недостатньо.
У 2003 році він відкрив власну справу.
Поступово з’явилися проєкти у сфері газопостачання, торгівля обладнанням, участь у газифікації Вільногірська.
За роки підприємництва він неодноразово змінював напрямки діяльності, шукаючи ті, які дозволяли розвиватися далі.
“У маленькому місті це непросто. Тут усі бачать, хто чим займається, і конкуренція виникає дуже швидко”, – говорить він.
Олександр за роботою / фото, Олександр Повстень
Втім, звичка працювати більше за інших щоразу допомагала знаходити нові можливості.
Від кількох овець до власного господарства
Ще під час навчання в інституті він навряд чи міг уявити, що одного дня працюватиме на землі. Але життя вкотре змусило шукати нові можливості.
Фермером Олександр став майже випадково.
Спочатку купив кілька овець. Потім разом із партнерами почав вирощувати бичків. Згодом придбав ферму, а ще через деякий час – землю.
Так поступово з’явилося власне господарство.
Були й експерименти зі свинарством, але цей напрямок чоловік називає одним із найскладніших.
“Роботи багато, а результат не завжди відповідає вкладеним силам”, – пояснює він.
Згодом зробив ставку на рослинництво.
Сьогодні його господарство – це поля, техніка та сезонна робота на землі.
А ще – кілька баранів, яких він залишив як згадку про часи, коли активно займався тваринництвом.
Олександр Повстень з технікою / фото, Олександр Повстень
ЗІЛ, який став частиною історії
Попри те, що життя Олександра Повстеня неодноразово змінювалося, є річ, яка залишається поруч із ним уже понад три десятиліття. Це його ЗІЛ.
Знайомство з автомобілем почалося ще під час навчання в автошколі. Тоді майбутнім водіям доводилося освоювати різну техніку, але саме ЗІЛ одразу припав йому до душі.
“Нам давали ще ГАЗ-53, але він мені не сподобався. А ЗІЛ на той час був майже як іномарка – надійний, добре заводився, легко керувався”, – згадує чоловік.
За роки через його руки пройшло чимало техніки – ГАЗони, КАМАЗи, інші вантажівки. Частину машин він продавав, частину замінював на новіші. Але ЗІЛ залишився.
Особливу цінність автомобіль довів під час роботи Олександра. Вантажівка допомагала виконувати роботу навіть у складних умовах.
Олександр Повстень зі своєю вантажівкою / фото, Олександр Повстень
“Він як добрий віслючок. Спочатку трохи впирається, а потім їде і тягне”, – усміхається чоловік.
Каже, найбільше його дивує простота конструкції цієї машини.
“Складного в керуванні нічого немає. Хіба що іноді буває непередбачувана”, – жартує він.
Сьогодні ЗІЛ для нього – не просто автомобіль, а нагадування про пройдений шлях і роки наполегливої праці.
Коли допомога стає звичкою
У Вільногірську Олександра Повстеня знають не лише як підприємця чи енергетика.
Протягом багатьох років він підтримує різні громадські ініціативи, а після початку повномасштабної війни активно допомагає військовим.
Автомобілі, пальне, шини, спорядження – за ці роки було чимало різних прохань і чимало людей, яким вдалося допомогти.
Найбільше запам’ятовуються не витрачені кошти, а емоції.
Олександр згадує, як на початку війни допоміг придбати спеціальні шини для автомобіля військового Сергія Максименка, який служив у десантно-штурмовому підрозділі.
Через бездоріжжя та розмиті дороги автомобіль не міг повноцінно виконувати свої завдання.
“Купив спеціальну резину. Він був дуже радий. Такі моменти запам’ятовуються”, – говорить чоловік.
Саме в таких історіях він бачить справжню цінність допомоги.
“Хочеться, щоб Вільногірськ став містом, якому заздритимуть”
Попри десятки років роботи в різних сферах, головною мотивацією для Олександра залишається бажання бачити Вільногірськ успішним.
“Хочеться, щоб було краще. Щоб хоча б наше місто зробили нормальним. Бо куди не подивишся – є певні проблеми. Хочеться працювати, щоб це змінити”, – говорить він.
На його переконання, місто має всі передумови для розвитку.
“Я бачу його хорошим, квітучим містом. У нас є промисловість, є ресурси, є підприємства. Якщо все робити з розумом, то тут можна створити такий оазис, що інші будуть заздрити”.
На його думку, для цього потрібні не лише інвестиції, а й люди, готові працювати заради розвитку громади.
“Не бійтеся шукати себе”
Свою головну пораду молодим людям Олександр Повстень формулює просто: не боятися пробувати нове.
Він переконаний, що людина не завжди одразу знаходить справу свого життя. Інколи для цього потрібно пройти кілька професій, пережити невдачі й почати все спочатку.
“Треба шукати себе. Пробувати одне, друге, третє. Я ніколи не думав, що буду займатися сільським господарством. Але життя привело мене й до цього”, – говорить він.
На його думку, найгірше – сидіти й чекати, що хтось підкаже правильний шлях.
“Якщо просто чекати, нічого не буде. Треба діяти і не боятися”.
Можливо, саме ця проста формула і пояснює шлях Олександра Повстеня та підтверджує можливість поєднання різних за напрямом професій і не втрачати віри, що зміни починаються з тих, хто готовий діяти.
Сонце повільно сідає над Вільногірськими Мальдівами. Жінки заплющують очі й завмирають у шавасані після години практики. Хтось прийшов сюди через біль у спині, хтось – […]
Він працював на Крайній Півночі, допомагав змінювати систему теплопостачання Вільногірська, розвивав власний бізнес, став фермером і підтримує військових. За освітою Олександр Повстень – енергетик, але […]
На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто […]
На старій вішалці в передпокої вже декілька років немає однієї деталі. Вона зламалася саме в той момент, коли Ганна Цой востаннє обіймала сина перед його […]
Наталія — мешканка Божедарівки, яка вже десять місяців шукає свого брата Володимира, що зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині 13 серпня 2025 […]
