Мешканка Вільногірська Світлана Штамбург до початку повномасштабної війни була відома як швачка з великим досвідом. 24 лютого 2022 року внесло багато змін в її життя. За понад два роки вона встигла стати частиною волонтерського руху та відшивати для захисників й захисниць необхідний одяг, навчитися нового ремесла та стати майстринею ювелірної справи.

Жінка поділилася своєю історією з редакцією Вільногірськ.IN.UA, розповіла про свою волонтерську діяльність та про те, як знайшла себе у новій професії. 

Навички швачки знадобилися під час повномасштабного вторгнення

Понад 20 років Світлана Штамбург професійно займалася швейною справою. Шила на замовлення клієнтів все, від постільної білизни до весільних суконь. Наближення повномасштабної війни жінка відчувала ще до її початку. Безсонна ніч з 23 по 24 лютого 2022 року, паніка та страх перших днів війни не обійшли її родину стороною. Але вони зберегли бажання та впевненість залишатися вдома у місті. 

«23-го напередодні ми з чоловіком дивилися звернення Путіна і тоді ми зрозуміли, що це все, що це починається війна. Вже в ту ніч ми майже не спали, тому що відстежували телеграм-канали: де вибухи, де прильоти. Ну і так пройшло десь місяці два. Не було сну, не знали, що робити. Бігти в підвали, чи ні, йти до сховища, але таких тут немає. Нічого не зрозуміло. Була трошки паніка, трошки трусило. Але продовжували жити, продовжували працювати, тому що розуміли, що звідси ми нікуди не поїдемо. Ми з чоловіком вирішили, якщо прилетить щось, то значить така доля, краще вмерти у власному ліжку. Так, власне, і залишилися», — розповідає Світлана.

Під час повномасштабної війни навички та професія Світлани стали дуже потрібні для Сил оборони. Адже захисники та захисниці потребували різних елементів одягу та оснащення, яке не завжди можна було швидко знайти чи отримати. Так жінка долучилася до волонтерського руху людей, які займалися шиттям балаклав, розгрузок, плитоносок та інших необхідних речей для військових. 

«Коли прийшла повномасштабна, з’явилася потреба у балаклавах, розгрузках, плитоносках. Хлопці мені привозили з сусіднього села величезні важезні плити, я обшивали їх. Вони там десь їх вивозили на стрільбище, відстрілювали, тестували. Тільки балаклав десь на пару рулонів пошито було», — згадує жінка.

Світлана розповідає, що волонтерський рух тоді швидко організувався та залучив всіх, хто може допомогти, в тому числі і її. Жінка працювала разом ще з однією волонтеркою, Нелею Фурман. У них в команді швидко налагодилася робота: Неля збирала донації на картку, шукала та закуповувала тканину та разом зі Світланою займалася шиттям. Люди працювали там, де була можливість. Хтось знайшов спільне приміщення у місті, хто робив все вдома. Всі справи робили суто за власної ініціативи та власними силами. 

Зміна виду діяльності

Жінка згадує, що тоді у людей був запал, всі дуже швидко об’єдналися задля спільної мети. Але згодом люди почали втомлюватися, у них скоротилися можливості для допомоги. Адже постійно жити в напрузі, стресі та роботі складно морально. Тоді Світлана зрозуміла, що хоче змін у своєму житті. 

«Я потім якось заморилася і вирішила, що треба щось в житті міняти. Моя подруга натикалася на таку об’яву у Фейсбуці, що шукають жінку з можливістю навчання на ювеліра. І тоді я вирішила відгукнутися. Зараз я вже вивчилася і тепер працюю ювеліром», — розповідає Світлана Штамбург.

Світлана вже працює у ювелірній майстерні Вільногірська та займається ремонтом прикрас. Жінка дотримується свого рішення залишатися жити вдома і будує своє життя тут. Хоч війна й накладає свої обмеження на створення планів на майбутнє, але Світлана бажає бачити розквіт міста та продовжувати жити чесною працею. 

«Хочу просто жити, працювати, робити те, що вмію, те, що приносить задоволення мені та людям. Хочу, щоб місто трошки ожило, трошки розквітло. Грандіозних планів не будую. Війна нас дуже обмежує у мріях про майбутнє, бо ми не впевнені, що з нами буде завтра, через місяць, через пів року», — каже майстриня.

Читайте також:

• «Українській мові мене навчили російські ракети»: як вільногірка Неля Фурман стала волонтеркою
• 60 днів у гуманітарному штабі без вихідних: як освітянка стала волонтеркою
• У Вільногірську небайдужі містяни та волонтери Карітас Камʼянське провели толоку

В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі  та пам’ятає часи, коли вироби з кришталя прикрашали оселі по всьому місту. За її словами робота була не простою, але вона з теплом та гордістю згадує ті часи. 

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалась із пані Надією, детальніше про її історію читайте в матеріалі.

Дитинство у Вільногірську та шлях до заводу

Надії Цуркан 71 рік, вона переїхала до Вільногірська ще у семирічному віці з Кіровоградської області. Тут у 1962 році пішла до новоствореної Вільногірської другої школи, яку успішно завершила. Потім вступила до технікуму у Кам’янському, на той момент Дніпродзержинську, де здобула фах, а після навчання працювала кухарем на поїзді два роки.

Згодом, залишила роботу в дорозі та повернулась до Вільногірська. Певний час вона працювала комірницею на консервному заводі, а після сезону — вирішила спробувати себе на скляному виробництві.

У 1978 році Надія прийшла на Вільногірський скляний завод, вона була однією з перших жінок у кришталевому цеху. 

Робота з кришталем: від ваз до квітів

У скляному цеху пані Надія пропрацювала 17,5 років — до моменту, коли виробництво кришталя закрилося.

Її роботою була нарізка візерунків на кришталевих виробах: вазах, склянках, салатниках, попільничках.

Надія Цуркан згадує, що робота була важкою, адже доводилося постійно мати справу зі скляним пилом, який може бути шкідливим для здоров’я. Втім, вона не відчувала значного впливу на своє самопочуття й каже, що сприймала це просто як частину роботи.

У зміні на нарізці працювало приблизно 12 людей. Поруч — обрубники, шліфувальники, робітники на пресах. Надія тепло згадує колектив: “Ми були дружні, один за одного стояли. У нас не було особливих конфліктів чи пригод — просто гарна робоча атмосфера. Часто разом їздили на суботники, на збирання картоплі та кукурудзи — усе це було з ентузіазмом і по-товариськи”.

Унікальні вироби та майстерність колег

Особливу гордість у Надії викликають вироби, які майстри виготовляли поза планом — для душі.

У скляному цеху робітники, які видували кришталь, власноруч створювали лебедів, троянди, нарциси.

“Це були вироби не на продаж — їх робили для себе, як сувеніри або подарунки”,  — розповідає Надія.

На продаж завод випускав широке різноманіття продукції: квіткові вази різних форм, вази для фруктів, салатники, попільнички, келихи та склянки місткістю від 60 до 300 грамів.

Також завод виготовляв елементи для люстр — кришталеві пелюстки, великі топазові елементи. Сировина для кришталя тоді надходила з різних частин світу: кислоту привозили з Середньої Азії, пісок — із Прибалтики.

Після початку економічних труднощів у країні виробництво стало збитковим — і кришталевий цех закрили.

Після закриття цеху — новий етап

Після зупинки виробництва кришталю Надія ще три роки працювала у виробництві пляшок.

Хоча Надія вже давно не працює на заводі, вона радіє, що виробництво відновилося і розвивається.

“Я рада за людей, що завод піднявся. Є робочі місця — і це головне”.

Вона зізнається, що часу стежити за оновленнями заводу майже немає — живе зараз в іншій країні й приїжджає додому тільки раз на рік. Але з колегами підтримує зв’язок, періодично спілкується.

“Бажання і дисципліна”: порада молодим працівникам

Наостанок Надія Цуркан поділилася тим, що вважає найважливішим для кожного, хто тільки починає працювати на скляному виробництві. За її словами, успіх у цій справі залежить не лише від уміння, а й від ставлення до роботи: “Потрібні бажання і дисципліна. Робота важка, по 12 годин, але якщо хочеш — все вийде. Головне, щоб завод розвивався і підтримував нашу країну”.

Пані Надія каже, що попри всі труднощі та роки, які минули, вона й досі з теплотою згадує час, проведений у кришталевому цеху. Передусім — дружній колектив, майстерність колег, а також ті моменти, коли на її очах зі шматка розпеченої скломаси створювали витончені вироби.

“Приємно все це згадувати і поділитись історією”, — каже вона на завершення.

Читайте також:

У Вільногірську відкрили новий волонтерський центр: місце тепла, світла та незламної підтримки ЗСУ

Волонтер і донор із Франції на ім’я Стефан, який раніше допомогав будувати притулок для котів “Пухнастий батальйон”, уперше особисто приїхав до Вільногірська. Його візит став помітною подією для місцевих зоозахисників, адже іноземний гість не лише наважився відвідати Україну під час війни, а й привіз із собою підтримку, щирість і зацікавленість у спільній справі.

Більше про візит французького гостя читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Візит до притулку відбувся всупереч війні

Це був перший візит Стефана до України. За його словами, відвідати нашу країну він мріяв упродовж останніх восьми років, але раніше не міг залишити дім надовго, бо доглядав велику кількість власних котів — від шести до дев’яти одночасно.

Шлях Стефана до зоозахисту розпочався ще в дитинстві. У його домі завжди жили коти, тож любов до тварин зростала разом із ним. У 2015 році він почав співпрацю з кількома французькими зоозахисними організаціями як прийомна родина для тварин. Тоді Стефан почав брати до себе врятованих котів і доглядати їх, доки ті не знаходили постійних господарів.

Попри війну, війну в Україні Стефан здійснив задумане завдяки наполегливим запрошенням українського друга Олександра Посметухова.

“Він мав сумніви, їхати в Україну чи ні, але я його переконав і дуже тішуся, що так сталося!” — розповідає волонтер притулку ГО “Пухнастий батальйон” Олександр Посметухов.

Подорож Стефана тривала майже два дні: автобусом він доїхав до Вільногірська, щоб особисто побачити притулок і тварин, яким допомагав на відстані.

Першим його зустрів Олександр. Згодом до них приєдналася власниця притулку Ольга Роговенко. Разом із волонтеркою та смм-менеджеркою редакції Вільногірськ IN.UA Анастасією Бондар вони провели для Стефана екскурсію: показали вольєри, приміщення, познайомили з історіями порятунку котів.

Особливо Стефана цікавили умови утримання тварин у притулку “Пухнастий батальйон”. Ознайомившись на місці, він залишився задоволений побаченим.

За його словами, вольєри розділені на відкриту частину та утеплене приміщення, де є обігрів — тож хвостаті мають дах над головою і тепло взимку. Усі коти прилаштовані в групових просторих клітках, нагодовані, доглянуті, стерилізовані та вакциновані.

“Добре видно зусилля Саші ,Олі та їх команди щодо перетворення цього місця на затишний дім для котів” — говорить Стефан про притулок.

За словами Стефана, єдине, чого хотілося б — більше простору. Приміщення замале для понад 120 котів.

“Це не докір, а констатація факту: більшa площа полегшила б життя і тваринам, і вам, волонтерам, яким було б зручніше пересуватися між клітками”, — додав Стефан.

Крім того, гість з Франції щиро захоплюється відданістю вільногірських волонтерів, які рятують тварин. Стефан звернув увагу, що навіть під час війни команда притулку продовжує піклуватися про чотирилапих, шукає можливості розширити територію і покращити умови.

За словами Стефана, це виклик, який йому добре знайомий, адже й у Франції притулкам постійно доводиться шукати ресурси для розширення та утримання своїх підопічних.

Французький погляд на порятунок тварин

За словами Стефана, такі опікуни на волонтерських засадах – звична практика у Франції. Благодійні товариства беруть тварину з вулиці, обстежують її, стерилізують, вакцинують, чипують, а потім передають у прийомну сім’ю до прилаштування.

“Витрати на харчі чи наповнювач інколи компенсує волонтеру організація, але найчастіше люди частково забезпечують підопічних і власним коштом. Ветеринарні послуги (лікування, вакцинація, стерилізація) зазвичай покриваються фондом”, — ділиться Стефан.

Він пояснив, що за французькими законами, якщо на вулиці помітили безпритульну тварину, слід сповістити міські служби, які виловлюють кота чи собаку й перевіряють наявність ідентифікації (мікрочіпу або татуювання). Якщо власника тварини не знаходять, її передають на карантин у притулок, який співпрацює з міською владою. Після кількох тижнів карантину тварину офіційно ставлять на облік, стерилізують, роблять щеплення і віддають на влаштування новим родинам.

“Звісно, на практиці не все виглядає ідеально. Між французькими зоозахисними організаціями інколи існує певне суперництво. Одні наголошують на суворому дотриманні закону і вимагають викликати для відлову лише міські служби, проте самі рідко виходять на вулиці рятувати тварин. Інші організації працюють безпосередньо на місцях і самі відловлюють котів, які потрапили в біду”, — пояснює Стефан.

Стефан ділиться, що притулки у Франції виживають завдяки підтримці небайдужих. Найбільші національні організації – SPA (Товариство захисту тварин) та “30 Millions d’Amis” (30 мільйонів друзів) — допомагають їжею, ліками, домовляються про знижки у ветеринарів.

Зокрема, міські бюджети теж виділяють певні кошти на офіційні притулки, але їх завжди бракує. Тому основою захисту тварин у Франції, як і в Україні, залишається волонтерська праця та приватні пожертви.

Приїхавши до Вільногірська, Стефан зміг порівняти цей досвід з українськими реаліями. Він зауважив, що місцеві волонтери в притулку роблять усе можливе, аби належно опікати тварин – так само віддано, як це роблять його колеги у Франції.