Від суконь до балаклав та до ювелірної справи: шлях мешканки Вільногірська з 2022 року

Мешканка Вільногірська Світлана Штамбург до початку повномасштабної війни була відома як швачка з великим досвідом. 24 лютого 2022 року внесло багато змін в її життя. За понад два роки вона встигла стати частиною волонтерського руху та відшивати для захисників й захисниць необхідний одяг, навчитися нового ремесла та стати майстринею ювелірної справи.

Жінка поділилася своєю історією з редакцією Вільногірськ.IN.UA, розповіла про свою волонтерську діяльність та про те, як знайшла себе у новій професії. 

Навички швачки знадобилися під час повномасштабного вторгнення

Понад 20 років Світлана Штамбург професійно займалася швейною справою. Шила на замовлення клієнтів все, від постільної білизни до весільних суконь. Наближення повномасштабної війни жінка відчувала ще до її початку. Безсонна ніч з 23 по 24 лютого 2022 року, паніка та страх перших днів війни не обійшли її родину стороною. Але вони зберегли бажання та впевненість залишатися вдома у місті. 

«23-го напередодні ми з чоловіком дивилися звернення Путіна і тоді ми зрозуміли, що це все, що це починається війна. Вже в ту ніч ми майже не спали, тому що відстежували телеграм-канали: де вибухи, де прильоти. Ну і так пройшло десь місяці два. Не було сну, не знали, що робити. Бігти в підвали, чи ні, йти до сховища, але таких тут немає. Нічого не зрозуміло. Була трошки паніка, трошки трусило. Але продовжували жити, продовжували працювати, тому що розуміли, що звідси ми нікуди не поїдемо. Ми з чоловіком вирішили, якщо прилетить щось, то значить така доля, краще вмерти у власному ліжку. Так, власне, і залишилися», — розповідає Світлана.

Під час повномасштабної війни навички та професія Світлани стали дуже потрібні для Сил оборони. Адже захисники та захисниці потребували різних елементів одягу та оснащення, яке не завжди можна було швидко знайти чи отримати. Так жінка долучилася до волонтерського руху людей, які займалися шиттям балаклав, розгрузок, плитоносок та інших необхідних речей для військових. 

«Коли прийшла повномасштабна, з’явилася потреба у балаклавах, розгрузках, плитоносках. Хлопці мені привозили з сусіднього села величезні важезні плити, я обшивали їх. Вони там десь їх вивозили на стрільбище, відстрілювали, тестували. Тільки балаклав десь на пару рулонів пошито було», — згадує жінка.

Світлана розповідає, що волонтерський рух тоді швидко організувався та залучив всіх, хто може допомогти, в тому числі і її. Жінка працювала разом ще з однією волонтеркою, Нелею Фурман. У них в команді швидко налагодилася робота: Неля збирала донації на картку, шукала та закуповувала тканину та разом зі Світланою займалася шиттям. Люди працювали там, де була можливість. Хтось знайшов спільне приміщення у місті, хто робив все вдома. Всі справи робили суто за власної ініціативи та власними силами. 

Зміна виду діяльності

Жінка згадує, що тоді у людей був запал, всі дуже швидко об’єдналися задля спільної мети. Але згодом люди почали втомлюватися, у них скоротилися можливості для допомоги. Адже постійно жити в напрузі, стресі та роботі складно морально. Тоді Світлана зрозуміла, що хоче змін у своєму житті. 

«Я потім якось заморилася і вирішила, що треба щось в житті міняти. Моя подруга натикалася на таку об’яву у Фейсбуці, що шукають жінку з можливістю навчання на ювеліра. І тоді я вирішила відгукнутися. Зараз я вже вивчилася і тепер працюю ювеліром», — розповідає Світлана Штамбург.

Світлана вже працює у ювелірній майстерні Вільногірська та займається ремонтом прикрас. Жінка дотримується свого рішення залишатися жити вдома і будує своє життя тут. Хоч війна й накладає свої обмеження на створення планів на майбутнє, але Світлана бажає бачити розквіт міста та продовжувати жити чесною працею. 

«Хочу просто жити, працювати, робити те, що вмію, те, що приносить задоволення мені та людям. Хочу, щоб місто трошки ожило, трошки розквітло. Грандіозних планів не будую. Війна нас дуже обмежує у мріях про майбутнє, бо ми не впевнені, що з нами буде завтра, через місяць, через пів року», — каже майстриня.

Читайте також:

• «Українській мові мене навчили російські ракети»: як вільногірка Неля Фурман стала волонтеркою
• 60 днів у гуманітарному штабі без вихідних: як освітянка стала волонтеркою
• У Вільногірську небайдужі містяни та волонтери Карітас Камʼянське провели толоку

Він ішов на фронт добровольцем, пройшов підготовку тактичного медика, рятував побратимів і сам зазнав поранення. Після лікування Олександр Сохов повернувся до цивільного життя, де тепер зосередився на здоров’ї, читає книжки, ходить на риболовлю та пече домашні торти. Водночас чоловік продовжує боротися за належні йому права.

Детальніше про шлях Олександра, його життя після служби та заняття, які допомагають триматися, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Пішов добровольцем і став тактичним медиком

Олександр Сохов долучився до війська у 2022 році. За його словами, через стан здоров’я спочатку його не хотіли брати на службу. Чоловік уже мав проблеми зі здоров’ям, однак вирішив піти добровольцем, щоб допомогти країні.

Перед відправленням на фронт він пройшов військову підготовку в Десні. Там Олександр опанував тактичну медицину. Медичної освіти до цього він не мав, тому необхідних навичок навчався вже під час підготовки.

На вибір між посадою водія та тактичного медика чоловік, за його словами, отримав пропозицію від військових. Урешті він став тим, хто мав надавати побратимам допомогу в умовах бойових дій.

Після навчання Олександра Сохова направили до 72-ї окремої механізованої бригади. Він потрапив на Донеччину, де разом з іншими військовими виконував бойові завдання.

Робота медика на передовій не обмежувалася перев’язками чи наданням першої допомоги. В умовах обстрілів потрібно було зберігати зосередженість, швидко реагувати на небезпеку та діяти попри страх.

“Руки трусяться, це буває. Але голова вже працює, і руки працюють”, – розповідає Олександр про те, як доводилося діяти в критичних ситуаціях.

За його словами, на позиціях було настільки важко, що через втому та постійні обстріли він іноді буквально втрачав сили. Чоловік пригадує, що тоді думав насамперед про те, як вижити.

Поранення, лікування та повернення до служби

Під час перебування на передовій Олександр зазнав травми. Через ушкодження ноги він уже не міг нормально ходити, тому його евакуювали з позиції.

Після цього чоловік проходив лікування в госпіталях, зокрема в Хмельницькому. За його словами, травма потребувала тривалого медичного супроводу, а перед операцією необхідно було спочатку зайнятися іншими ушкодженнями.

Олександр розповідає, що лікування затягнулося на місяці. Навіть після повернення до військової частини він не міг знову виконувати завдання на передовій і продовжував відновлюватися.

Попри пережите, чоловік згадує службу передусім через людей, яким намагався допомогти. Деяких побратимів, які були поруч із ним на позиціях, згодом уже не стало.

“Я не сподівався повернутися сюди”, – зізнається Олександр Сохов, пригадуючи той період.

Після поранення та тривалого лікування його життя поступово змінилося. Замість військових завдань на перший план вийшли медичні обстеження, лікування та спроби повернутися до звичного ритму.

Як ветеран шукає себе в цивільному житті

Нині Олександр зосереджений передусім на здоров’ї. Він пояснює, що через фізичні обмеження не може дозволити собі будь-яку роботу: тривале стояння, сидіння та значні навантаження даються йому важко.

Водночас чоловік не хоче замикатися вдома. Він шукає заняття, які допомагають залишатися активним і відчувати, що життя триває.

Одне з них – читання. Олександр часто відвідує бібліотеку й цікавиться різною літературою: від художніх книжок до юридичних енциклопедій. Каже, що вивчає законодавство, адже зараз йому доводиться розбиратися у власних правах та процедурах оформлення документів.

Серед художніх книжок чоловік читає твори Карла Мая. Його зацікавила історія про корінних жителів Америки, які захищали свою землю. Олександр проводить паралелі з подіями в Україні та розмірковує про те, як війни впливають на людей.

Ще одне захоплення – риболовля. Чоловік розповідає, що намагається час від часу вибиратися на водойми неподалік Вільногірська. Для нього це можливість побути на природі, заспокоїтися та відволіктися від повсякденних турбот.

“Дихаєш, там природа хороша і все, я краще себе почуваю. Більше гармонії з природою”, – ділиться Олександр.

За його словами, довго перебувати на одному місці йому не можна, однак навіть кілька годин на природі допомагають відчути полегшення.

Домашня випічка, гітара та мрії про роботу

Олександр Сохов уже багато років живе сам, тому звик самостійно дбати про побут. Він готує їжу, пече печиво й торти, а також робить домашні цукерки.

Чоловік зізнається, що готувати йому подобається. Навчився цього завдяки життєвому досвіду та спілкуванню з другом-кулінаром, який працював у ресторанах.

Своєю випічкою Олександр пригощає друзів. За його словами, знайомі вже знають про його захоплення й чекають, коли він принесе щось до чаю.

Ще одна частина його життя – музика. У юності чоловік грав на гітарі в місцевому гурті. Разом з іншими учасниками виступав на фестивалях, зокрема в Криму, де колектив отримував дипломи та призові місця.

Зараз музика залишається радше домашнім захопленням. Олександр іноді бере до рук гітару, а з колишніми учасниками гурту підтримує спілкування.

Водночас чоловік замислюється і про роботу. З огляду на фізичний стан він розглядає можливість працювати у сфері фізичної культури. Ще зі шкільних років займався спортом і представляв свою школу на змаганнях.

Проте для працевлаштування потрібно враховувати стан здоров’я та можливості роботодавців. Тому поки що Олександр продовжує лікування й придивляється до варіантів, які могли б йому підійти.

Що допомагає не опускати руки

Коли йдеться про життя після війни, Олександр Сохов радить не шукати розради в алкоголі. На його думку, це не розв’язує проблем, а може лише погіршити психологічний стан.

Натомість він радить знаходити справи, які допомагають триматися, розвиватися та відчувати зв’язок із близькими.

Для самого чоловіка такими заняттями стали читання, риболовля, приготування їжі та спілкування з друзями. Важливою частиною життя залишається і син, якому 21 рік. Олександр розповідає, що той навчається та здобуває професію.

Серед своїх цілей чоловік називає бажання підтримувати сина та допомогти йому в майбутньому облаштувати власне життя.

Водночас повністю відволіктися від наслідків війни Олександру поки не вдається. Він продовжує лікуватися та розв’язувати питання, пов’язані з військовою службою, оформленням інвалідності й належними виплатами.

Для нього повернення до цивільного життя – це не одна велика перемога, а щоденна робота над собою. Знайти заняття, подбати про здоров’я, залишатися поруч із близькими та не припиняти шукати можливості – саме так Олександр намагається рухатися далі.

Читайте також:

Оновлено. “Я втратив повністю все”: історія рятувальника з Донеччини, який знайшов новий дім у Вільногірську 

Анна Білоус поєднує б’юті-справу, материнство та нове захоплення — створення зефірних квітів. За її історією — роки роботи в Польщі, повернення додому та любов, яка стала підтримкою у непростий час.

Детальніше про професійний шлях Анни, роботу в Польщі, історію кохання, яка допомогла їй повернутися до Вільногірська, та захоплення зефірною флористикою читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Від аграрної освіти до б’юті-сфери

Анна Білоус родом із села Комунар, яке нині має назву Райдужне та розташоване неподалік Вільногірська. Там вона виросла й закінчила школу. Після цього вступила до Вишнівського коледжу, де здобула освіту за аграрним напрямком, а згодом продовжила навчання в Харківському аграрному університеті, який закінчила зі ступенем бакалавра.

Попри успіхи в навчанні, Анна зрозуміла, що аграрна професія — не те, чим вона хоче займатися надалі. Тож вирішила спробувати себе в іншій сфері й пройшла навчання на майстриню манікюру.

Так розпочався її шлях у б’юті-індустрії, який триває вже близько десяти років.

З часом до манікюру додалися ламінування вій, оформлення брів, а згодом — перманентний макіяж і татуювання. Анна не лише опановувала нові процедури, а й сама почала навчати інших: викладала ламінування, зокрема й у Польщі, проводячи навчання польською мовою.

“Мені завжди хочеться навчитися ще чогось, іще чогось”, — розповідає Анна.

Це прагнення пробувати нове супроводжувало її протягом усієї професійної історії. Навіть коли певний напрям уже був добре освоєний, вона шукала можливості розвиватися далі.

Війна, переїзд до Польщі та новий професійний досвід

На початку повномасштабного вторгнення Анна разом із маленькою донькою та сестрою, яка також виховувала дітей, виїхала до Польщі. Родина вирушила самостійно, без попередньо оформлених виплат, тож потрібно було якомога швидше знайти роботу й забезпечити себе.

Спочатку Анна спробувала працювати на заводі, однак швидко зрозуміла, що фізичне навантаження їй не підходить. Через проблеми зі спиною та перенесену операцію вона не могла продовжувати таку роботу.

Тоді жінка вирішила повернутися до того, що вже вміла найкраще, — б’юті-послуг.

Анна опублікувала в місцевих польських групах фотографії своїх робіт і написала, що шукає роботу майстринею. Реакція перевершила її очікування: вже того вечора їй написали представники кількох салонів і запросили на співбесіди.

Зрештою вона обрала салон у місті Томашув-Мазовецький, неподалік Лодзі. Вирішальними стали не лише умови роботи, а й людське ставлення керівниці, яка допомогла їй адаптуватися в новій країні.

Між ними склалися добрі стосунки, які збереглися навіть після повернення Анни в Україну. Протягом наступних років вона ще певний час працювала між двома країнами: поверталася до Польщі перед святами, коли попит на б’юті-послуги зростав.

Чому українських майстринь цінують за кордоном

За словами Анни, робота в Польщі дала їй змогу побачити відмінності в підходах до б’юті-послуг. Вона вважає, що українські майстрині вирізняються прагненням постійно вдосконалюватися, опановувати нові техніки й оновлювати професійні знання.

Працюючи в польському салоні, Анна не лише виконувала процедури для клієнтів, а й ділилася досвідом із колегами. Зокрема, розповідала про обладнання та матеріали, які допомагають організувати робоче місце й покращити умови праці.

За час її роботи салон змінився: побільшало клієнтів, зріс прайс, оновилися робочі підходи. А одна з українських майстринь, яка працювала там, згодом відкрила власний салон у Томашуві-Мазовецькому. Анна знає й інших українок, які розвивають власну справу в цьому місті.

Водночас польський досвід навчив її працювати швидше. Якщо раніше головним орієнтиром була якість, то за кордоном довелося навчитися поєднувати її з високим темпом роботи.

“Там мене навчили працювати швидко. Коли я приїхала сюди, то могла приймати навіть десять клієнтів на день”, — пригадує майстриня.

Однак згодом вона зрозуміла, що такий ритм виснажує. Робота в б’юті-сфері не обмежується годинами прийому: потрібно вести соціальні мережі, публікувати фотографії результатів, відповідати клієнтам, планувати записи й замовляти матеріали.

Тому Анна почала шукати формат, який дозволив би зберегти дохід, але водночас мати більше часу для себе та родини.

Чому Анна вирішила повернутися до Вільногірська

Рішення повернутися в Україну не було простим. Анна вже мала напрацьовану клієнтську базу в Польщі, професійні контакти та можливість працювати в салоні, де на неї чекали.

Два роки тому вона навіть вирішила остаточно переїхати до Польщі. На той момент жінка розлучилася з чоловіком і вважала, що в Україні її вже мало що тримає. За кордоном вона бачила більше фінансових і професійних можливостей.

Анна підписала договір оренди квартири на рік, переїхала з донькою та почала облаштовувати життя заново. Проте вже за два місяці зрозуміла, що не готова залишатися там надовго.

Найважчим виявилося життя далеко від рідних. Коли донька або сама Анна хворіли, не було кому допомогти з дитиною, а отже, ставало складно й працювати. До цього додалися побутові труднощі та відчуття самотності.

У Вільногірську ж залишалися сестра, тітки, бабуся та інші близькі люди, на підтримку яких Анна звикла розраховувати.

Саме тоді вона почала переосмислювати свої плани. Фінансові можливості за кордоном залишалися важливими, але близькість до рідних виявилася не менш цінною.

Давній друг, який став чоловіком

Важливу роль у рішенні Анни повернутися відіграла людина, з якою її пов’язувало знайомство ще з часів навчання в коледжі.

Колись вони разом навчалися, а згодом продовжували підтримувати зв’язок. З часом давня дружба переросла в стосунки.

Коли Анні було складно за кордоном, чоловік підтримував її. Він не тиснув на неї, а допоміг побачити, що повернення додому не означає відмову від професійного розвитку чи власних планів.

“Він сказав: якщо ти хочеш, то вертайся, все буде добре, я підтримаю. Давай спробуємо”, — пригадує Анна.

Жінка наважилася повернутися. Згодом вони одружилися.

Для Анни ця історія стала не лише про кохання, а й про відчуття опори в період, коли доводилося ухвалювати непрості рішення та знову починати життя з нуля.

Повернення до Вільногірська та робота на себе

Після повернення Анна продовжила працювати самостійно. Вона й раніше працювала на себе, тому цей формат був для неї звичним. Водночас потрібно було знову нагадати про себе клієнтам і відновити записи.

У цьому допомогли соціальні мережі. Анна повідомила про повернення в Instagram і Facebook, почала активніше публікувати свої роботи — і багато колишніх клієнтів знову записалися до неї. З’явилися й нові.

Сьогодні вона приймає клієнтів на перманентний макіяж, ламінування та оформлення брів, а також пропонує татуювання. Залежно від складності процедури робочий день може бути присвячений кільком невеликим послугам або одному великому татуюванню.

Серед напрямків, які Анна опанувала за останні роки, особливе місце посідає перманентний макіяж. Ним вона займається близько чотирьох років.

Майстриня зізнається, що найбільше в роботі з бровами її захоплює те, як процедура змінює обличчя та настрій людини.

Для неї важливо не просто виконати послугу, а побачити задоволення клієнтки результатом.

Ще один принцип Анни — щирість у спілкуванні. Вона переконана, що люди повертаються не лише через якість роботи, а й через атмосферу та ставлення майстрині.

“Я така, як є, і нічого з себе не видумую”, — пояснює вона.

За словами Анни, значна частина нових клієнтів приходить за рекомендаціями. Хтось радить її знайомим, хтось передає контакти колегам, а хтось повертається після тривалої перерви.

Такі відгуки для неї — додаткова мотивація розвиватися, навчатися й удосконалювати свої навички.

Самостійна робота також дає змогу гнучко планувати день. В один день на процедури може піти лише кілька годин, а в інший Анна працює впродовж усього дня. Решту часу вона присвячує родині, особистим справам і новому захопленню.

Зефірні квіти: хобі, яке перетворилося на ще одну справу

Окрім б’юті-послуг, у житті Анни з’явився ще один напрямок — зефірна флористика. Вона створює їстівні букети із зефіру, які зовні нагадують справжні квіткові композиції.

Цим захопленням Анна займається близько чотирьох місяців. Ідея виникла не як пошук додаткового заробітку, а як давнє бажання навчитися створювати красу власноруч.

Жінка тривалий час спостерігала за майстринями, які виготовляють зефірні букети, зберігала їхні роботи й думала про навчання. Зрештою придбала курс і почала практикуватися для себе.

Спочатку вона не планувала продавати вироби. Їй хотілося опанувати техніку, навчитися працювати з формами та створювати квіти, які подобалися їй візуально.

Під час перших спроб з’ясувалося, що для роботи потрібне й відповідне обладнання. Анна придбала міксер, продовжила навчатися та поступово вдосконалювала результат.

Коли почала показувати свої роботи в соціальних мережах, отримала перші повідомлення від охочих замовити букети. Спочатку відмовляла, бо вважала, що ще не досягла бажаного рівня майстерності.

Однак потенційні клієнтки переконували її спробувати: їм уже подобалися квіти, і вони хотіли скуштувати їх, навіть якщо ті ще не були ідеальними.

Так захоплення поступово перетворилося на ще одну справу.

Кожна пелюстка — вручну

Створення зефірних квітів потребує часу й терпіння. Кожну пелюстку майстриня формує вручну, а потім складає окремі елементи в композицію.

За словами Анни, на один заміс може піти близько двох годин роботи — залежно від того, які саме квіти вона виготовляє. Наприклад, із нього можна зробити приблизно 15 квіток, хоча кількість залежить від виду та розміру виробів.

Після цього потрібно ще вимити обладнання, прибрати робоче місце й підготуватися до наступного замовлення.

Часто Анна займається зефірною флористикою вночі, коли діти вже сплять. Якщо ж чоловік може побути з дітьми, вона планує роботу інакше: наприклад, готує зефір уранці, а вдень вирушає на б’юті-процедури.

Так у її розкладі поєднуються кілька справ, кожна з яких потребує уваги, часу та практики.

“Не боятися і пробувати”: що Анна радить тим, хто мріє про власну справу

Попри багаторічний досвід, Анна не вважає, що розвиток у професії має завершуватися після опанування однієї спеціальності. Навпаки, вона переконана: нові навички відкривають можливості, про які людина раніше могла навіть не замислюватися.

Тому тим, хто хоче спробувати себе в б’юті-сфері або започаткувати власну справу, але сумнівається у своїх силах, вона радить не чекати ідеального моменту.

“Не боятися і пробувати”, — говорить Анна.

Вона визнає, що на початку можуть бути помилки, невдалі спроби або критика. Проте саме практика допомагає зрозуміти, що потрібно вдосконалити, а навчання — рухатися далі.

Сама вона за десять років у б’юті-індустрії неодноразово змінювала напрямки, переїжджала, відновлювала клієнтську базу й починала спочатку. А тепер поряд із професійною роботою розвиває нове захоплення.

Читайте також:

Вільногірка виготовляє оригінальні десерти та збирає незвичні букети