Від суконь до балаклав та до ювелірної справи: шлях мешканки Вільногірська з 2022 року

Мешканка Вільногірська Світлана Штамбург до початку повномасштабної війни була відома як швачка з великим досвідом. 24 лютого 2022 року внесло багато змін в її життя. За понад два роки вона встигла стати частиною волонтерського руху та відшивати для захисників й захисниць необхідний одяг, навчитися нового ремесла та стати майстринею ювелірної справи.

Жінка поділилася своєю історією з редакцією Вільногірськ.IN.UA, розповіла про свою волонтерську діяльність та про те, як знайшла себе у новій професії. 

Навички швачки знадобилися під час повномасштабного вторгнення

Понад 20 років Світлана Штамбург професійно займалася швейною справою. Шила на замовлення клієнтів все, від постільної білизни до весільних суконь. Наближення повномасштабної війни жінка відчувала ще до її початку. Безсонна ніч з 23 по 24 лютого 2022 року, паніка та страх перших днів війни не обійшли її родину стороною. Але вони зберегли бажання та впевненість залишатися вдома у місті. 

«23-го напередодні ми з чоловіком дивилися звернення Путіна і тоді ми зрозуміли, що це все, що це починається війна. Вже в ту ніч ми майже не спали, тому що відстежували телеграм-канали: де вибухи, де прильоти. Ну і так пройшло десь місяці два. Не було сну, не знали, що робити. Бігти в підвали, чи ні, йти до сховища, але таких тут немає. Нічого не зрозуміло. Була трошки паніка, трошки трусило. Але продовжували жити, продовжували працювати, тому що розуміли, що звідси ми нікуди не поїдемо. Ми з чоловіком вирішили, якщо прилетить щось, то значить така доля, краще вмерти у власному ліжку. Так, власне, і залишилися», — розповідає Світлана.

Під час повномасштабної війни навички та професія Світлани стали дуже потрібні для Сил оборони. Адже захисники та захисниці потребували різних елементів одягу та оснащення, яке не завжди можна було швидко знайти чи отримати. Так жінка долучилася до волонтерського руху людей, які займалися шиттям балаклав, розгрузок, плитоносок та інших необхідних речей для військових. 

«Коли прийшла повномасштабна, з’явилася потреба у балаклавах, розгрузках, плитоносках. Хлопці мені привозили з сусіднього села величезні важезні плити, я обшивали їх. Вони там десь їх вивозили на стрільбище, відстрілювали, тестували. Тільки балаклав десь на пару рулонів пошито було», — згадує жінка.

Світлана розповідає, що волонтерський рух тоді швидко організувався та залучив всіх, хто може допомогти, в тому числі і її. Жінка працювала разом ще з однією волонтеркою, Нелею Фурман. У них в команді швидко налагодилася робота: Неля збирала донації на картку, шукала та закуповувала тканину та разом зі Світланою займалася шиттям. Люди працювали там, де була можливість. Хтось знайшов спільне приміщення у місті, хто робив все вдома. Всі справи робили суто за власної ініціативи та власними силами. 

Зміна виду діяльності

Жінка згадує, що тоді у людей був запал, всі дуже швидко об’єдналися задля спільної мети. Але згодом люди почали втомлюватися, у них скоротилися можливості для допомоги. Адже постійно жити в напрузі, стресі та роботі складно морально. Тоді Світлана зрозуміла, що хоче змін у своєму житті. 

«Я потім якось заморилася і вирішила, що треба щось в житті міняти. Моя подруга натикалася на таку об’яву у Фейсбуці, що шукають жінку з можливістю навчання на ювеліра. І тоді я вирішила відгукнутися. Зараз я вже вивчилася і тепер працюю ювеліром», — розповідає Світлана Штамбург.

Світлана вже працює у ювелірній майстерні Вільногірська та займається ремонтом прикрас. Жінка дотримується свого рішення залишатися жити вдома і будує своє життя тут. Хоч війна й накладає свої обмеження на створення планів на майбутнє, але Світлана бажає бачити розквіт міста та продовжувати жити чесною працею. 

«Хочу просто жити, працювати, робити те, що вмію, те, що приносить задоволення мені та людям. Хочу, щоб місто трошки ожило, трошки розквітло. Грандіозних планів не будую. Війна нас дуже обмежує у мріях про майбутнє, бо ми не впевнені, що з нами буде завтра, через місяць, через пів року», — каже майстриня.

Читайте також:

• «Українській мові мене навчили російські ракети»: як вільногірка Неля Фурман стала волонтеркою
• 60 днів у гуманітарному штабі без вихідних: як освітянка стала волонтеркою
• У Вільногірську небайдужі містяни та волонтери Карітас Камʼянське провели толоку

Фото з фейсбук-сторінки Іванки Зварич

​Історія про людську відданість та мужність під час ворожого обстрілу підірвала українські соцмережі. Мешканка Вільногірська Іванка Зварич розшукує дівчину-музикантку, яка під час евакуації з потяга закривала своїм тілом її маленького сина Юхима.

​Про це жінка написала на своїй сторінці в соцмережах, сподіваючись знайти рятівницю.

Детальніше — в матеріалі Вільногірськ IN.UA.

«До першого прильоту залишалися лічені секунди»

За словами пані Іванки, разом із сином Юхимом вони їхали поїздом у відпустку на захід нашої країни. Однак дорогу перервала повітряна тривога. Потяг зупинили, і пасажири почули команду: «Термінова евакуація!». Попереду на матір із дитиною чекали п’ять нескінченних годин у посадці та сховищі під звуки вибухів і роботи ППО.

​«Перед першим прильотом ми не встигали добігти до сховища. Я з малим на руках бігла пероном між поїздом і локомотивами. Якась працівниця вокзалу просто в останній момент за руку затягнула мене у свою кабінку… За 20 секунд — перший приліт за кілька сотень метрів від нас!», пригадує пані Іванка.

​Другий удар застав людей уже в посадці. Саме там, ховаючись від уламків та ракет, Іванка та її син опинилися поруч із незнайомою дівчиною, вчинок якої розчулив жінку до сліз.

​«Закривала собою дитину і мене»

Незнайомка без вагань почала закривати собою маленького Юхима та його маму, ігноруючи благання Іванки подумати про власну безпеку і сховати хоча б голову.

​«Вона мене “не чула”… Тримала і прикривала мою дитину як рідну. Говорила: “Дитині, яка виживе, потрібна жива мама, аби доправити її в безпечне місце”», ділиться авторка допису.

​Особливі прикмети рятівниці

Евакуація відбувалася на станції П’ятихатки-Стикова. Іванка Зварич прагне особисто подякувати дівчині за цей жертовний вчинок, тому просить усіх небайдужих допомогти в її пошуках.

​Що відомо про дівчину:

• ​Евакуювалася з потяга, який прибув із західного напрямку;
• ​Мешкає у місті Кам’янське;
• ​Носить окуляри;
• ​Мала із собою футляр із музичним інструментом.

«Дівчино, якщо ти себе впізнаєш, будь ласка, відпишись», — звертається пані Іванка.

​Редакція приєднується до пошуків та просить усіх, хто володіє будь-якою інформацією про дівчину, допомогти зв’язатися з авторкою історії.

Ранкове подвір’я ще в напівсні, а під вікном уже збираються коти. Вони приходять з мокрими лапами, шрамами, голодом і тихою довірою. І кожного дня одна людина дає їм шанс на життя.

Більше читайте на Вільногірськ IN.UA.

Ганна щодня оточує турботою тварин, які опинилися на межі виживання. Вона допомагає притулкам, оплачує лікування, термінові операції, корм і перевезення до ветеринарних клінік. Але її волонтерство починається просто під кухонним вікном.

Там щодня збирається “вуличний притулок”: коти, які знають час годування краще за годинник. Постійних “підопічних” – 15-18, але разом із ними приходять і нові – голодні, хворі, покинуті. 

“Я просто всіх годую. Спочатку приходять коти, потім можуть прийти собаки, навіть їжаки чи птахи – уся їжа з’їдається до останнього”, – каже пані Ганна. 

Як допомога тваринам стала щоденною реальністю 

Допомагати тваринам вона почала ще з дитинства – приносила додому котів, підгодовувала безпритульних. 

Але після загибелі сина це переросло в системну волонтерську діяльність в памʼять про нього: підтримку притулків і окремих тварин, які потребують термінової допомоги. Віталій Цой загинув у квітні 2022 року в боротьбі за свободу та суверенітет України. За життя він активно допомагав тваринам. 

“Я продовжую справу свого сина. Він всіх годував, і я продовжую годувати”, – каже жінка. 

Ганна не лише купує корм і ліки, а й закриває рахунки за стаціонарне лікування та операції. Якщо тварину потрібно терміново доставити до клініки, вона оплачує таксі, щоб не втрачати час.

“Буває, що рахунок іде на години. Тоді головне – просто встигнути”, – пояснює вона. 

Окремий світ – це двір під її вікном. Тут коти не просто приходять поїсти, вони живуть поруч, формуючи власну невидиму спільноту. Частина з них прийшла з сусіднього притулку, частина – з вулиці.

Спочатку між тваринами виникали конфлікти, але з часом, каже Ганна, вони “навчилися жити разом”. Тепер їдять спокійно, без бійок, і чекають своєї черги.

Основою харчування є м’ясний фарш, сухий і вологий корм. 

“Сита тварина — це вже наполовину врятована тварина”, — говорить пані Ганна.

Втрати, які не відпускають

У її розповіді поруч із порятунком завжди є втрати. Тварини, яких не вдалося знайти після втечі, ті, кого не вдалося врятувати, і ті, чиї історії залишилися болючими спогадами.

Окремо вона згадує випадок кішки, яка втекла з клініки в іншому місті. Пошуки тривали кілька днів, але результату не дали.

“Я тоді не спала і звинувачувала себе”, – говорить жінка. 

Серед багатьох історій особливо болісною для Ганни залишається доля кота Степки. Після хвороби його господині він залишився без постійного дому й почав приходити до її вікна.

Вона годувала його щодня – він любив борщ, завжди з’їдав усе до останньої ложки.

“Він був великий, білий із чорними плямами, з дуже гарними зеленими очима”, – згадує Ганна.

Згодом Степка загинув від нападу собак. Для пані Ганни це стало ще однією втратою, яка не стирається часом.

“Це була трагедія”, – каже вона коротко.

Допомога як спосіб жити далі 

“Я знаю, що Віталя був би задоволений тим, що я роблю. Він теж дуже любив тварин, годував їх, і мені здається, що я просто продовжую його справу”, — говорить Ганна.

Після загибелі сина біля її будинку залишився безпритульний кіт на ім’я Груздик. Спочатку жінка підгодовувала його, але забирати додому не наважувалася. Каже, усе змінилося після сну, який наснився напередодні дня народження Віталія.

“Мені наснився син і сказав: “Мамо, Груздик же один”. Наступного ранку я одразу забрала його додому. Купила все необхідне, облаштувала місце, і він залишився жити зі мною”, — згадує вона.

Грузик прожив із Ганною кілька років і став для неї особливим нагадуванням про сина. Після смерті кота вона вирішила більше не брати тварин додому, але продовжила допомагати тим, хто залишився на вулиці та в притулках.

Щомісяця на цю допомогу йдуть значні суми: корм, лікування, стаціонарне утримання, стерилізація, а взимку – ще й дрова для опалення притулків. Лише на забезпечення дровами одного сезону вона витратила понад 40 тисяч гривень. 

За словами власниці притулку Вікторії Кукси, коли виникають термінові витрати, саме Ганна часто приходить на допомогу. 

“Екстрені операції, рахунки ветеринарних клінік, корм, наповнення газових балонів, інші невідкладні потреби – коли коштів не вистачає, саме пані Ганна завжди простягає руку допомоги.”, – йдеться в пості подяки Вікторії Кукси на Facebook. 

Ганна не говорить про себе як про людину, яка “рятує світ”. Вона просто щодня годує, лікує і підтримує тих, хто сам цього зробити не може.

І щоранку під її вікном знову збираються коти – ті, хто давно знає – тут на них чекають. Тут пам’ять про одну людину щодня перетворюється на шанс на життя для інших.

Читайте також:

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері