Від суконь до балаклав та до ювелірної справи: шлях мешканки Вільногірська з 2022 року

Мешканка Вільногірська Світлана Штамбург до початку повномасштабної війни була відома як швачка з великим досвідом. 24 лютого 2022 року внесло багато змін в її життя. За понад два роки вона встигла стати частиною волонтерського руху та відшивати для захисників й захисниць необхідний одяг, навчитися нового ремесла та стати майстринею ювелірної справи.

Жінка поділилася своєю історією з редакцією Вільногірськ.IN.UA, розповіла про свою волонтерську діяльність та про те, як знайшла себе у новій професії. 

Навички швачки знадобилися під час повномасштабного вторгнення

Понад 20 років Світлана Штамбург професійно займалася швейною справою. Шила на замовлення клієнтів все, від постільної білизни до весільних суконь. Наближення повномасштабної війни жінка відчувала ще до її початку. Безсонна ніч з 23 по 24 лютого 2022 року, паніка та страх перших днів війни не обійшли її родину стороною. Але вони зберегли бажання та впевненість залишатися вдома у місті. 

«23-го напередодні ми з чоловіком дивилися звернення Путіна і тоді ми зрозуміли, що це все, що це починається війна. Вже в ту ніч ми майже не спали, тому що відстежували телеграм-канали: де вибухи, де прильоти. Ну і так пройшло десь місяці два. Не було сну, не знали, що робити. Бігти в підвали, чи ні, йти до сховища, але таких тут немає. Нічого не зрозуміло. Була трошки паніка, трошки трусило. Але продовжували жити, продовжували працювати, тому що розуміли, що звідси ми нікуди не поїдемо. Ми з чоловіком вирішили, якщо прилетить щось, то значить така доля, краще вмерти у власному ліжку. Так, власне, і залишилися», — розповідає Світлана.

Під час повномасштабної війни навички та професія Світлани стали дуже потрібні для Сил оборони. Адже захисники та захисниці потребували різних елементів одягу та оснащення, яке не завжди можна було швидко знайти чи отримати. Так жінка долучилася до волонтерського руху людей, які займалися шиттям балаклав, розгрузок, плитоносок та інших необхідних речей для військових. 

«Коли прийшла повномасштабна, з’явилася потреба у балаклавах, розгрузках, плитоносках. Хлопці мені привозили з сусіднього села величезні важезні плити, я обшивали їх. Вони там десь їх вивозили на стрільбище, відстрілювали, тестували. Тільки балаклав десь на пару рулонів пошито було», — згадує жінка.

Світлана розповідає, що волонтерський рух тоді швидко організувався та залучив всіх, хто може допомогти, в тому числі і її. Жінка працювала разом ще з однією волонтеркою, Нелею Фурман. У них в команді швидко налагодилася робота: Неля збирала донації на картку, шукала та закуповувала тканину та разом зі Світланою займалася шиттям. Люди працювали там, де була можливість. Хтось знайшов спільне приміщення у місті, хто робив все вдома. Всі справи робили суто за власної ініціативи та власними силами. 

Зміна виду діяльності

Жінка згадує, що тоді у людей був запал, всі дуже швидко об’єдналися задля спільної мети. Але згодом люди почали втомлюватися, у них скоротилися можливості для допомоги. Адже постійно жити в напрузі, стресі та роботі складно морально. Тоді Світлана зрозуміла, що хоче змін у своєму житті. 

«Я потім якось заморилася і вирішила, що треба щось в житті міняти. Моя подруга натикалася на таку об’яву у Фейсбуці, що шукають жінку з можливістю навчання на ювеліра. І тоді я вирішила відгукнутися. Зараз я вже вивчилася і тепер працюю ювеліром», — розповідає Світлана Штамбург.

Світлана вже працює у ювелірній майстерні Вільногірська та займається ремонтом прикрас. Жінка дотримується свого рішення залишатися жити вдома і будує своє життя тут. Хоч війна й накладає свої обмеження на створення планів на майбутнє, але Світлана бажає бачити розквіт міста та продовжувати жити чесною працею. 

«Хочу просто жити, працювати, робити те, що вмію, те, що приносить задоволення мені та людям. Хочу, щоб місто трошки ожило, трошки розквітло. Грандіозних планів не будую. Війна нас дуже обмежує у мріях про майбутнє, бо ми не впевнені, що з нами буде завтра, через місяць, через пів року», — каже майстриня.

Читайте також:

• «Українській мові мене навчили російські ракети»: як вільногірка Неля Фурман стала волонтеркою
• 60 днів у гуманітарному штабі без вихідних: як освітянка стала волонтеркою
• У Вільногірську небайдужі містяни та волонтери Карітас Камʼянське провели толоку

Сьогодні Діані Попович 26 роки, вона викладає українську мову та літературу в Західно-Дніпровському центрі професійно-технічної освіти (ДПТНЗ “Західно-Дніпровський ЦПТО”) у Вільногірську. Дівчина почала викладати у 22 роки і вже має п’ятирічний стаж роботи. Її шлях до цього був несподіваним, але зараз вона успішно ламає стереотипи про “нудні уроки”. Діана використовує штучний інтелект та інтерактивні формати, які допомагають студентам легко опановувати навіть складні освітні теми.

Про перший день на роботі, пошук спільної мови з підлітками та зміну ролі вчителя під час війни Діана розповіла в інтерв’ю для Вільногірськ IN.UA.

Випадковий вибір професії та повернення додому

Діана народилася в Кам’янському, але все життя мешкала у Вільногірську, де навчалася у місцевому ліцеї №5. З дитинства її тягнуло до текстів: у шкільні роки вона писала вірші, брала участь в олімпіадах з філології та посідала призові місця. Після школи дівчина вступила до Сумського державного педагогічного університету на спеціальність “Редагування текстів і видань”. Однак доля розпорядилася інакше.

“Так трапилось, що в групі, в якій я навчалася, було багато іноземців. І ректорат вирішив перевести мене на українську філологію. Мені просто сказали, що я можу обрати будь-яку спеціальність, або піти на контракт, або ж залишатись на філологічному факультеті і продовжувати навчатися на бюджеті“, — згадує Діана.

Вона обрала бюджет і у 2021 році закінчила університет із дипломом викладача української мови. Проте перший рік за фахом дівчина не працювала, змінивши кілька міст проживання — від Сум до Дніпра та Харкова. Повномасштабне вторгнення змусило її повернутися до рідного Вільногірська.

“Коли я була в пошуках роботи, батьки запропонували просто з цікавості дізнатися, чи потрібні викладачі у наш Західно-Дніпровський центр. Ось як я туди зайшла у серпні 2022 року, так досі там і працюю“, — розповідає вчителька.

“Ти що, наша нова студентка?”

Перший робочий день для 22-річної Діани став справжнім викликом. Їй відразу дали класне керівництво на другому курсі, де навчалися 15-17-річні підлітки.

“Я не знала, що мені робити. У мене була невпевненість, чи будуть вони мене сприймати, чи будуть взагалі вивчати ту літературу. Перший урок запам’ятався тим, що я зайшла до аудиторії, і перше питання до мене було: ‘Ти що, наша нова студентка?’. Коли я сказала, що я їхня викладачка, почула: ‘Ого, нічого собі‘”, — ділиться спогадами Діана

Від самого початку вона обрала стратегію чесності та відкритості. Дівчина відмовилася від авторитарного стилю викладання та тиску на студентів, поставивши на перше місце взаємоповагу та дисципліну.

Сучасний підхід: від рольових ігор до оголошень через ШІ

Зрозумівши, що стандартний підхід із сухими конспектами не спрацює, викладачка почала впроваджувати інтерактивні методи. Вона поєднує вивчення української мови з професійними навичками студентів.

Один із найяскравіших уроків був присвячений повісті Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.

“Я розуміла, що повністю повість ніхто читати не буде. Тому ми розбились за ролями головних героїв. Вони мали охарактеризувати себе так, ніби цей герой живе в сучасності — що б він змінив. Їм це так зайшло! Вони хотіли залишитись на дев’ятий урок і наступного дня ходили по корпусу, просячи зробити щось подібне ще раз“, — розповідає Діана.

Викладачка також згадує, що на уроках української мови під час вивчення теми написання оголошень вона запропонувала студентам створити рекламні макети для продажу тракторів.

“Я дала завдання: оберіть модель трактора і за допомогою штучного інтелекту створіть таке оголошення, щоб я захотіла його купити. Вони з таким запалом це робили! Ілюстрували, створювали картинки, навіть робили комікс-оголошення“, — згадує викладачка.

Примітка. Окрім викладацької діяльності, Діана Попович вже понад рік займається журналістикою у місцевому виданні Вільногірськ IN.UA. Дівчина зазначає, що поєднання двох професій дозволяє їй розвиватися різнобічно: викладання допомагає краще розуміти людей та знаходити до них підхід, тоді як журналістика вчить критичного мислення, ефективної роботи з інформацією та вміння помічати цікаві історії у житті рідної громади.

Зміна ролі вчителя під час війни

За словами Діани, сьогодні роль вчителя значно трансформувалася. Після ковідних обмежень, дистанційного навчання та початку повномасштабної війни діти стали більш закритими. Особливо це стосується студентів, чиї батьки захищають країну, або тих, хто втратив рідних.

“Зараз викладач для студента — це наставник. Порівнюючи зі своїми студентами, я бачу, що вони деяким викладачам можуть розповісти більше, що їм болить, ніж вдома. Важливо допомагати їм розкриватися, щоб вони не боялися висловлювати свою думку. Якщо є проблема, я ніколи не обговорюю її при всій аудиторії, а спілкуюся наодинці“, — наголошує Діана.

Колегам-освітянам молода викладачка бажає терпіння та натхнення:

“Не опускайте руки. Ми не просто навчаємо дітей свого предмета, у першу чергу ми навчаємо їх бути людьми. Твій студент — це твоє обличчя в майбутньому. Як ти його навчиш, так він і поводитиметься в суспільстві“.

Читайте також:

Оновлено. “Я втратив повністю все”: історія рятувальника з Донеччини, який знайшов новий дім у Вільногірську 

Віктор Котенко родом із Великої Новосілки на Донеччині. Там він починав службу в ДСНС, там залишив дім, роботу та звичне життя. Через війну його підрозділ довелося переводити, а самому Віктору — шукати нове місце для роботи й життя. Так він опинився у Вільногірську. Рятувальник говорить про свою роботу без пафосу. Жартує, згадує курйозні випадки, розповідає про професійні забобони та друзів, яких знайшов у новому місті. Але за цією легкістю — досвід людини та нелегка праця.

Як Віктор Котенко був змушений залишити свій дім, але продовжив службу в ДСНС та почав будувати нове життя у Вільногірську — читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Від Великої Новосілки — до служби в ДСНС

Віктору Котенку 26 років. Він народився та жив у Великій Новосілці Донецької області. Після дев’ятого класу вступив на навчання за професіями тракториста та автослюсаря.

Із пожежно-рятувальною справою Віктор уперше познайомився ще в дитинстві. Коли йому було близько чотирьох років, батько посадив його у пожежну машину, увімкнув сирену та проблискові маячки. Для маленького хлопчика це стало яскравим враженням, хоча згодом спогад відійшов на другий план.

Після завершення навчання Віктор знову згадав про той епізод і зрозумів, що хоче пов’язати своє життя з рятувальною службою. Тож вступив до Вінницького професійного навчального закладу за напрямом, пов’язаним із пожежно-рятувальною справою. Навчання завершив у 2021 році й одразу розпочав службу в ДСНС.

Паралельно з роботою Віктор продовжував навчатися. У 2026 році він закінчив магістратуру.

Нині Віктор має спеціальне звання головного майстер-сержанта служби цивільного захисту та працює пожежним-рятувальником 52-ї державної пожежно-рятувальної частини у Вільногірську.

За даними подання на відомчу відзнаку, станом на 6 серпня 2026 року календарна вислуга Віктора становила 7 років 11 місяців 21 день. У 2024 році він також був нагороджений відзнакою Президента України “За оборону України”.

Свою професію Віктор сьогодні пояснює просто: люди завжди потребуватимуть допомоги, а надзвичайні ситуації нікуди не зникнуть.

Війна змінила не лише місце роботи

До повномасштабної війни Віктор жив і працював у рідному місті. Після загострення бойових дій Велика Новосілка опинилася під обстрілами, а звичне життя зруйнувалося. Спочатку Віктор продовжував виконувати службові завдання неподалік від рідних місць. За його словами, підрозділ працював фактично у зоні бойових дій. Згодом частину розформували, і рятувальникам запропонували обирати, куди переводитися.

Спершу Віктор опинився у Краматорську. Там провів близько півтора місяця. А коли у Вільногірську з’явилася вакансія, перевівся сюди.

До цього місто йому вже було знайоме. Після евакуації Віктор певний час жив із родиною у селі Вишневе, що неподалік міста, а згодом вони переїхали до Вільногірська. Робочий графік дозволяв йому приїжджати сюди ще до остаточного переведення.

На вибір також вплинуло саме місто. Віктор розглядав Вільногірськ і П’ятихатки, але обрав Вільногірськ. Йому сподобалося, що місто невелике та компактне: тут усе поруч і не потрібно витрачати багато часу на дорогу.

“Я до сих пір не адаптувався”

Попри те, що Віктор живе у Вільногірську вже близько року, назвати себе повністю адаптованим він не готовий. Причина не лише в новому місті.

“Я втратив будинок, я втратив повністю все, що в мене було”, — розповідає він.

Для людини, яка переїжджає через війну, зміна адреси: це далеко не вся історія. Потрібно звикати до нового оточення, знайомитися з людьми, шукати своє місце та водночас приймати думку, що повернутися до колишнього життя може бути неможливо.

Саме це Віктор називає одним із найважчих переживань. Але поступово у Вільногірську з’явилися люди, які стали для нього друзями.

Один із них допоміг Віктору розібратися з автомобілями: навчив тому, чого він раніше не знав, хоча загальне уявлення про техніку мав ще з навчання на автослюсаря. Так нове місто почало ставати трохи більш своїм.

За фільмами — одне, насправді — зовсім інше

Роботу рятувальника часто уявляють через кадри з фільмів: сирена, пожежна машина, кілька хвилин дороги — і боротьба з вогнем.

Віктор каже, що реальність набагато складніша. Зміна починається не з ранкової кави. Рятувальники одягають спеціальний одяг і спорядження, перевіряють готовність до служби, приймають автомобілі та обладнання.

У караулі кожен має свою роль: начальник караулу, командир відділення, пожежні та водій. А далі — служба за розпорядком дня, навчання та постійні тренування.

Рятувальники відпрацьовують нормативи, перевіряють обладнання, працюють із драбинами, апаратами захисту органів дихання та зору, повторюють дії, які можуть знадобитися під час реального виклику.

Тобто навіть тоді, коли пожежі немає, підготовка не припиняється.

“Кожну зміну ми вчимось і практикуємося”, — пояснює Віктор.

У Вільногірську рятувальники часто їдуть не лише на пожежі

За словами Віктора, у Вільногірській громаді великі пожежі трапляються нечасто. Натомість чимало викликів пов’язані з допомогою людям.

Наприклад, рятувальників можуть викликати, коли людина не відчиняє двері, не відповідає на телефонні дзвінки або коли медикам швидкої допомоги потрібна допомога з транспортуванням пацієнта.

Особливо це стосується людей старшого віку, яких потрібно знести з верхніх поверхів. Такі виклики можуть здаватися простими лише на перший погляд. Для рятувальника це також фізичне навантаження, відповідальність і необхідність швидко оцінити ситуацію.

У 2026 році Віктор уже брав участь у гасінні 24 пожеж. Шість разів під час виконання завдань він працював в апараті захисту органів дихання та зору. 

Пожежі після ворожих ударів

Окремою частиною служби для Віктора стали виїзди після російських атак. У поданні до нагородження зазначено, що Віктор залучався до ліквідації наслідків обстрілів у Дніпропетровській області.

30.09.2026, 12:00. Редакція отримала уточнення від спікера щодо окремих деталей матеріалу. З міркувань безпеки відповідну інформацію не публікуємо, тому два абзаци матеріалу було вилучено.

Керівництво Віктора відзначає його професійність, рішучість і відповідальність під час роботи. На складних виїздах він діє впевнено, чітко виконує завдання та злагоджено працює у складі караулу. 

Сам Віктор про такі ситуації говорить значно простіше. Для нього це робота, яку потрібно виконати.

Найважче — не вогонь

За роки служби Віктор бачив різні ситуації. Але є те, до чого, за його словами, неможливо звикнути повністю.

“Найважче — це бачити смерть”, — говорить він.

Після важких виїздів рятувальники намагаються повернутися до звичайного життя. Спілкуються між собою, відволікаються. Віктор пояснює, що іноді сміх після важкого виклику може бути своєрідною захисною реакцією.

У колективі є можливість поговорити не лише про роботу — і це, за його словами, допомагає залишатися собою.

Примети, про які знають рятувальники

Як і в багатьох професіях, пов’язаних із ризиком, у рятувальників є свої прикмети та забобони. Віктор розповідає про них із посмішкою, але зізнається: багато хто все ж намагається їх дотримуватися.

Наприклад, перед чергуванням не радять начищати бойові чоботи. Вважається, що після цього обов’язково доведеться виїжджати на пожежу й знову їх забруднити.

Ще одна прикмета стосується пожежної машини: під час чергування не варто без потреби мити її або протирати проблискові маячки — нібито після цього неодмінно буде виїзд.

Також серед рятувальників існує повір’я, що нова форма або нове спорядження безпосередньо перед зміною — до виклику. А колегам замість звичного “гарного чергування” можуть побажати “сухих рукавів” — тобто спокійної зміни без пожеж.

Для сторонніх це може звучати як звичайні забобони. Для самих рятувальників — маленькі професійні традиції, які з роками стають частиною служби.

Поза роботою він залишається таким самим

Попри складність професії, Віктор не вважає себе похмурою людиною. Навпаки — називає себе веселим і таким, із ким не нудно.

“Такий же самий, як на роботі, так і в житті”, — говорить він про себе.

Його родина, звісно, переживає через службу. Особливо після серйозних виїздів. Але мама знає: якщо почати розпитувати про деталі, це може лише додати хвилювання.

Тому їхня розмова після небезпечного виклику зазвичай коротка: чи все нормально — так, усе нормально.

І цього достатньо.

“Моя найбільша мотивація — сім’я”

На запитання, що сьогодні змушує його продовжувати службу, Віктор відповідає майже без паузи: “Сім’я”.

Каже, що якби залишався сам і не мав заради кого триматися, усе могло б бути інакше. Саме родина, за його словами, допомагає рухатися далі навіть тоді, коли навколо змінюється все.

А ще — робота, у якій він бачить сенс.

Його порада тим, хто починає життя заново

Віктор добре знає, як це — опинитися в іншому місті, фактично починаючи з нуля. Тому людині, яка приїхала до Вільногірська після вимушеного переїзду й не знає, з чого почати, він радить насамперед не залишатися наодинці.

Знайти підтримку, друзів, роботу або іншу справу, яка допоможе тримати себе в руслі. І не дозволяти собі залишатися без заняття надовго.

Його перша порада звучить дуже просто — не замикатись у собі. А далі — шукати людей, із якими можна говорити, та справу, яка допоможе зосередитися на сьогоденні.

Бо минуле вже не повернути, але життя продовжується.

Попереду — нові зміни

Цього року кандидатуру Віктора Котенка рекомендували до нагородження відомчою заохочувальною відзнакою Державної служби України з надзвичайних ситуацій.

У характеристиці керівництво називає його досвідченим, сумлінним, відповідальним і організованим працівником. 

Але за всіма цими формулюваннями — не лише посада, звання чи кількість виїздів.

Є 26 — річний хлопець, який колись уперше сів у пожежну машину разом із батьком, потім обрав професію рятувальника, а через війну втратив свій дім і опинився в іншому місті.

Тепер його робота — допомагати іншим.

А Вільногірськ поступово стає місцем, де він будує наступну сторінку свого життя.

І, можливо, саме це найкраще пояснює його просту фразу про майбутнє: “Потрібно не поспішати жити. Все має відбуватися своєю чергою”.

Читайте також:

“Ти бачиш небезпеку й завжди готовий прийти на допомогу”, — Денис Сіленко, рятувальник з Вільногірська