Мешканка Вільногірська Світлана Штамбург до початку повномасштабної війни була відома як швачка з великим досвідом. 24 лютого 2022 року внесло багато змін в її життя. За понад два роки вона встигла стати частиною волонтерського руху та відшивати для захисників й захисниць необхідний одяг, навчитися нового ремесла та стати майстринею ювелірної справи.
Жінка поділилася своєю історією з редакцією Вільногірськ.IN.UA, розповіла про свою волонтерську діяльність та про те, як знайшла себе у новій професії.
Навички швачки знадобилися під час повномасштабного вторгнення
Понад 20 років Світлана Штамбургпрофесійно займалася швейною справою. Шила на замовлення клієнтів все, від постільної білизни до весільних суконь. Наближення повномасштабної війни жінка відчувала ще до її початку. Безсонна ніч з 23 по 24 лютого 2022 року, паніка та страх перших днів війни не обійшли її родину стороною. Але вони зберегли бажання та впевненість залишатися вдома у місті.
«23-го напередодні ми з чоловіком дивилися звернення Путіна і тоді ми зрозуміли, що це все, що це починається війна. Вже в ту ніч ми майже не спали, тому що відстежували телеграм-канали: де вибухи, де прильоти. Ну і так пройшло десь місяці два. Не було сну, не знали, що робити. Бігти в підвали, чи ні, йти до сховища, але таких тут немає. Нічого не зрозуміло. Була трошки паніка, трошки трусило. Але продовжували жити, продовжували працювати, тому що розуміли, що звідси ми нікуди не поїдемо. Ми з чоловіком вирішили, якщо прилетить щось, то значить така доля, краще вмерти у власному ліжку. Так, власне, і залишилися», — розповідає Світлана.
Під час повномасштабної війни навички та професія Світлани стали дуже потрібні для Сил оборони. Адже захисники та захисниці потребували різних елементів одягу та оснащення, яке не завжди можна було швидко знайти чи отримати. Так жінка долучилася до волонтерського руху людей, які займалися шиттям балаклав, розгрузок, плитоносок та інших необхідних речей для військових.
«Коли прийшла повномасштабна, з’явилася потреба у балаклавах, розгрузках, плитоносках. Хлопці мені привозили з сусіднього села величезні важезні плити, я обшивали їх. Вони там десь їх вивозили на стрільбище, відстрілювали, тестували. Тільки балаклав десь на пару рулонів пошито було», — згадує жінка.
Світлана розповідає, що волонтерський рух тоді швидко організувався та залучив всіх, хто може допомогти, в тому числі і її. Жінка працювала разом ще з однією волонтеркою, Нелею Фурман. У них в команді швидко налагодилася робота: Неля збирала донації на картку, шукала та закуповувала тканину та разом зі Світланою займалася шиттям. Люди працювали там, де була можливість. Хтось знайшов спільне приміщення у місті, хто робив все вдома. Всі справи робили суто за власної ініціативи та власними силами.
Світлана шила речі для військових/ фото архів Світлана Штамбург
Зміна виду діяльності
Жінка згадує, що тоді у людей був запал, всі дуже швидко об’єдналися задля спільної мети. Але згодом люди почали втомлюватися, у них скоротилися можливості для допомоги. Адже постійно жити в напрузі, стресі та роботі складно морально. Тоді Світлана зрозуміла, що хоче змін у своєму житті.
«Я потім якось заморилася і вирішила, що треба щось в житті міняти. Моя подруга натикалася на таку об’яву у Фейсбуці, що шукають жінку з можливістю навчання на ювеліра. І тоді я вирішила відгукнутися. Зараз я вже вивчилася і тепер працюю ювеліром», — розповідає Світлана Штамбург.
Світлана вже працює у ювелірній майстерні Вільногірська та займається ремонтом прикрас. Жінка дотримується свого рішення залишатися жити вдома і будує своє життя тут. Хоч війна й накладає свої обмеження на створення планів на майбутнє, але Світлана бажає бачити розквіт міста та продовжувати жити чесною працею.
«Хочу просто жити, працювати, робити те, що вмію, те, що приносить задоволення мені та людям. Хочу, щоб місто трошки ожило, трошки розквітло. Грандіозних планів не будую. Війна нас дуже обмежує у мріях про майбутнє, бо ми не впевнені, що з нами буде завтра, через місяць, через пів року», — каже майстриня.
Жінка займається ювелірною справою/ фото архів Світлана Штамбург
Вільногірець Олександр Повстень / фото, Олександр Повстень
Він працював на Крайній Півночі, допомагав змінювати систему теплопостачання Вільногірська, розвивав власний бізнес, став фермером і підтримує військових. За освітою Олександр Повстень – енергетик, але його життєвий шлях доводить: іноді найважливіше – не боятися починати з нуля.
Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з Олександром про роботу, випробування, благодійність і майбутнє рідного міста.
“Мене витягли з води, а батько віддав на плавання”
Життя Олександра Повстеня нерозривно пов’язане з Вільногірськом. Тут він народився, ходив до дитячого садка, навчався у третьому ліцеї, тут починалися його перші перемоги й перші випробування.
Одне з таких випробувань сталося ще в дитинстві.
Під час купання хлопчик мало не потонув. Каже, пішов за дорослими у воду й почав захлинатися. На щастя, поруч опинилися люди, які встигли його врятувати.
Після цього батько ухвалив рішення, яке багато в чому вплинуло на майбутнє сина, – віддав його на плавання.
Кілька років спорт займав важливе місце в житті Олександра. Згодом через проблеми зі здоров’ям плавання довелося залишити, але він знайшов себе в греко-римській боротьбі.
Тренери бачили в ньому перспективу й навіть готували до вступу в спортивний інтернат. Проте доля розпорядилася інакше.
Після школи хлопець обрав технічну освіту.
Навчання, 90-ті та боротьба за виживання
До інституту Олександр вступив не одразу. Не вистачило прохідного бала. Тож паралельно з підготовкою до нового вступу пішов працювати на ГМК.
Пізніше вступив до тодішнього Дніпродзержинського (нині Кам’янського) державного технічного університету на спеціальність “Промислова теплоенергетика”.
Студентські роки Олександра / фото, Олександр Повстень
Студентські роки припали на непростий період для країни. Розпад Радянського Союзу, економічна криза, затримки зарплат – молоді сім’ї виживали як могли.
Олександр одружився у 19 років, а вже у 21 став батьком. Щоб утримувати родину, доводилося шукати додаткові заробітки.
Разом із товаришем він торгував м’ясом, поєднуючи роботу з навчанням.
“Треба було за щось жити”, – згадує він.
У той час родина пережила ще одне важке випробування. Під час пологів донька отримала важку травму й залишилася з інвалідністю.
Ця подія назавжди змінила життя молодого батька та стала ще одним стимулом працювати більше.
“Не навчишся – звільнимо”
Після завершення навчання знайти роботу за фахом виявилося непросто.
Тоді Олександр вирушив на Крайню Північ.
Саме там розпочався його справжній професійний шлях.
На одному із підприємств, де запускали нову котельню, молодому спеціалісту запропонували зайнятися тепловими мережами.
Він чесно попередив, що не має практичного досвіду.
У відповідь почув фразу, яку пам’ятає й досі: “Навчимо. Не навчишся – звільнимо”.
Так почалася історія, яка визначила його подальше життя.
Сім років роботи на Півночі стали для нього справжнім університетом практичної енергетики. Там він зрозумів, що знайшов справу, яка йому справді подобається.
“Мене ця стихія затягнула”, – говорить Олександр.
Людина, яка допомагала змінювати Вільногірськ
Повернувшись додому, він прийшов працювати на комбінат.
Спочатку став заступником головного енергетика з питань енергозбереження, а пізніше очолив створений ним відділ енергоменеджменту.
Саме в цей період Олександр Повстень не просто працював енергетиком. Разом із колегами він долучився до розробки рішень, які вплинули на подальший розвиток усього міста.
Олександр з колегами на підприємстві / фото, Олександр Повстень
Одним із найважливіших проєктів стало вивчення майбутнього системи теплопостачання Вільногірська.
На той час теплоелектроцентраль працювала дедалі менш ефективно, а витрати на її утримання постійно зростали.
Фахівці прорахували кілька варіантів розвитку подій. У результаті дійшли висновку, що найбільш економічно доцільним буде перехід на індивідуальне опалення.
Сьогодні це здається звичним рішенням, але тоді воно викликало чимало дискусій.
“Ми зробили всі розрахунки й довели, що це найкращий варіант для міста”, – розповідає Повстень.
Він переконаний, що це дозволило значно скоротити витрати енергоносіїв та уникнути ще більших проблем у майбутньому.
Власна справа як спосіб не залежати від обставин
Навіть працюючи на відповідальних посадах, Олександр розумів: однієї зарплати для утримання сім’ї недостатньо.
У 2003 році він відкрив власну справу.
Поступово з’явилися проєкти у сфері газопостачання, торгівля обладнанням, участь у газифікації Вільногірська.
За роки підприємництва він неодноразово змінював напрямки діяльності, шукаючи ті, які дозволяли розвиватися далі.
“У маленькому місті це непросто. Тут усі бачать, хто чим займається, і конкуренція виникає дуже швидко”, – говорить він.
Олександр за роботою / фото, Олександр Повстень
Втім, звичка працювати більше за інших щоразу допомагала знаходити нові можливості.
Від кількох овець до власного господарства
Ще під час навчання в інституті він навряд чи міг уявити, що одного дня працюватиме на землі. Але життя вкотре змусило шукати нові можливості.
Фермером Олександр став майже випадково.
Спочатку купив кілька овець. Потім разом із партнерами почав вирощувати бичків. Згодом придбав ферму, а ще через деякий час – землю.
Так поступово з’явилося власне господарство.
Були й експерименти зі свинарством, але цей напрямок чоловік називає одним із найскладніших.
“Роботи багато, а результат не завжди відповідає вкладеним силам”, – пояснює він.
Згодом зробив ставку на рослинництво.
Сьогодні його господарство – це поля, техніка та сезонна робота на землі.
А ще – кілька баранів, яких він залишив як згадку про часи, коли активно займався тваринництвом.
Олександр Повстень з технікою / фото, Олександр Повстень
ЗІЛ, який став частиною історії
Попри те, що життя Олександра Повстеня неодноразово змінювалося, є річ, яка залишається поруч із ним уже понад три десятиліття. Це його ЗІЛ.
Знайомство з автомобілем почалося ще під час навчання в автошколі. Тоді майбутнім водіям доводилося освоювати різну техніку, але саме ЗІЛ одразу припав йому до душі.
“Нам давали ще ГАЗ-53, але він мені не сподобався. А ЗІЛ на той час був майже як іномарка – надійний, добре заводився, легко керувався”, – згадує чоловік.
За роки через його руки пройшло чимало техніки – ГАЗони, КАМАЗи, інші вантажівки. Частину машин він продавав, частину замінював на новіші. Але ЗІЛ залишився.
Особливу цінність автомобіль довів під час роботи Олександра. Вантажівка допомагала виконувати роботу навіть у складних умовах.
Олександр Повстень зі своєю вантажівкою / фото, Олександр Повстень
“Він як добрий віслючок. Спочатку трохи впирається, а потім їде і тягне”, – усміхається чоловік.
Каже, найбільше його дивує простота конструкції цієї машини.
“Складного в керуванні нічого немає. Хіба що іноді буває непередбачувана”, – жартує він.
Сьогодні ЗІЛ для нього – не просто автомобіль, а нагадування про пройдений шлях і роки наполегливої праці.
Коли допомога стає звичкою
У Вільногірську Олександра Повстеня знають не лише як підприємця чи енергетика.
Протягом багатьох років він підтримує різні громадські ініціативи, а після початку повномасштабної війни активно допомагає військовим.
Автомобілі, пальне, шини, спорядження – за ці роки було чимало різних прохань і чимало людей, яким вдалося допомогти.
Найбільше запам’ятовуються не витрачені кошти, а емоції.
Олександр згадує, як на початку війни допоміг придбати спеціальні шини для автомобіля військового Сергія Максименка, який служив у десантно-штурмовому підрозділі.
Через бездоріжжя та розмиті дороги автомобіль не міг повноцінно виконувати свої завдання.
“Купив спеціальну резину. Він був дуже радий. Такі моменти запам’ятовуються”, – говорить чоловік.
Саме в таких історіях він бачить справжню цінність допомоги.
“Хочеться, щоб Вільногірськ став містом, якому заздритимуть”
Попри десятки років роботи в різних сферах, головною мотивацією для Олександра залишається бажання бачити Вільногірськ успішним.
“Хочеться, щоб було краще. Щоб хоча б наше місто зробили нормальним. Бо куди не подивишся – є певні проблеми. Хочеться працювати, щоб це змінити”, – говорить він.
На його переконання, місто має всі передумови для розвитку.
“Я бачу його хорошим, квітучим містом. У нас є промисловість, є ресурси, є підприємства. Якщо все робити з розумом, то тут можна створити такий оазис, що інші будуть заздрити”.
На його думку, для цього потрібні не лише інвестиції, а й люди, готові працювати заради розвитку громади.
“Не бійтеся шукати себе”
Свою головну пораду молодим людям Олександр Повстень формулює просто: не боятися пробувати нове.
Він переконаний, що людина не завжди одразу знаходить справу свого життя. Інколи для цього потрібно пройти кілька професій, пережити невдачі й почати все спочатку.
“Треба шукати себе. Пробувати одне, друге, третє. Я ніколи не думав, що буду займатися сільським господарством. Але життя привело мене й до цього”, – говорить він.
На його думку, найгірше – сидіти й чекати, що хтось підкаже правильний шлях.
“Якщо просто чекати, нічого не буде. Треба діяти і не боятися”.
Можливо, саме ця проста формула і пояснює шлях Олександра Повстеня та підтверджує можливість поєднання різних за напрямом професій і не втрачати віри, що зміни починаються з тих, хто готовий діяти.
На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто лише заплющити очі, і перед ним знову постає Маріуполь – підвали, де ховалися люди, зруйновані будинки та обличчя тих, кого вже немає.
До Маріуполя Владислав переїхав на початку 2014 року після окупації Донецька. Там починав життя заново: працював у сфері торгівлі, а згодом долучився до гуманітарного розмінування.
Місто, яке розквітало
До повномасштабного вторгнення Маріуполь був для чоловіка прикладом того, як місто може змінюватися на краще. Після 2014 року сюди почали переїжджати люди з Донецька, надходили інвестиції, оновлювалися лікарні, сквери та громадські простори.
Владислав із родиною біля Драмтеатру у Маріуполі/ фото з особистого архіву героя
Найбільше Владиславу запам’яталися площа Свободи з відомими ліхтарями-голубами, район драмтеатру з музично-світловим фонтаном, оновлений парк “Веселка” на Лівому березі та міський пірс, який став популярним місцем для прогулянок і фотосесій.
“Маріуполь був великим містом, але після 2014 року він почав розквітати. Його змінювали, благоустроювали, вкладали в нього душу”, – згадує Владислав.
Було неможливо залишатися осторонь
24 лютого 2022 року не принесло миттєвої паніки. Жителі прифронтового міста звикли до новин про обстріли. Проте вже за кілька днів зникли світло, вода, продукти, а небо над містом заповнила російська авіація.
Коли люди почали масово перебиратися в підвали, він зрозумів, що не зможе просто сидіти й чекати.
“Я не така людина. Не можу сидіти на одному місці й чекати, поки все вирішиться само собою”, – каже чоловік.
Владислав долучився до Товариства Червоного Хреста України. Разом із волонтерами вони їздили містом, допомагали людям, підтримували лікарів та приймали поранених.
Він бачив те, чого не побажав би нікому – зруйновані квартали, тіла загиблих на вулицях, удари по цивільних об’єктах. Навіть база організації та транспорт неодноразово потрапляли під обстріли.
Коли йому вдалося вирватися з оточеного міста та вивезти родину в безпечне місце, до Вільногірська, рішення вже було прийняте.
“У мене було лише одне бажання – помститися за все те, що я побачив у Маріуполі”.
Він знайшов найближчий військкомат і добровільно пішов до війська.
Службу проходив у складі 17-ї Полтавської бригади Національної гвардії України. Весь його бойовий шлях минув разом із цим підрозділом.
Владислав разом із Максом “Артистом”, який загинув у нерівному бою/ фото з особистого архіву героя
Спочатку були позиції на Харківщині, потім Донеччина, Луганщина, знову Донеччина та Запорізький напрямок.
День, що змінив усе
Того дня Владислав не мав виходити на позицію. Однак один із військових через стан здоров’я не зміг виконувати завдання, тому Владислава попросили замінити побратима. Він погодився.
На той момент чоловік виконував обов’язки заряджаючого FPV-дронів. Під час роботи по позиції вдарив ворожий FPV-дрон. Уламки перебили ногу.
“Таке буває у військових: інколи відчуваєш, що може статися щось погане. Але тоді просто треба було замінити людину, і я пішов”, – каже Владислав.
На війні є правило, яке знає кожен боєць – першу допомогу собі потрібно надати самостійно. Саме це він зробив після поранення. Потім до допомоги долучилися побратими. Через важке ушкодження ноги самостійно пересуватися він уже не міг.
Поранення сталося близько п’ятої ранку. Евакуація вдень означала ризик для інших військових, тому командир запропонував чекати темряви, на що Владислав погодився.
“Трьохсотим був лише я один. Якби мене почали тягнути вдень, поранених могло стати більше”, – каже військовий.
Люди, які зустрічають між життям і смертю
Про бойових медиків чоловік говорить із великою повагою. На його переконання, саме від них часто залежить, чи побачить поранений наступний день. Медики не беруть безпосередньої участі в боях, але щодня ризикують життям, щоб дістатися до точки евакуації.
Особливо добре він запам’ятав роботу стабілізаційного пункту. Коли його привезли туди, свідомість уже ніби затягувало туманом. Але одну картину він пам’ятає досі: кілька медиків одночасно взялися за свою роботу. Усі працювали злагоджено.
“Кожен чітко знав свою роботу. Ніхто нікому не заважав. Усе відбувалося дуже швидко”, – каже Владислав.
Після стабілізаційного пункту були госпіталі Запоріжжя та Дніпра, евакуаційний потяг до Києва, а потім – сім місяців лікування в Головному медичному центрі МВС.
Найважчими фізично стали перші місяці. Через характер поранення він міг лежати лише на спині.
“Найбільше хотілося просто перевернутися хоча б на бік”, – зізнається військовий.
Владислав під час реабілітації/ фото з особистого архіву героя
Не менш складним було й психологічне відновлення. Військовий каже:
“Дивишся, що молоді хлопці і 30-ти немає, але вони вже ампутанти. Це важко, насправді, морально”.
Повернення до життя
Під час реабілітації Владиславу пропонували поїхати до санаторію, але він відмовився. Попри всі переваги такого відновлення, найбільше хотів повернутися до родини.
“Для мене сім’я завжди була на першому місці. Дуже хотілося додому”,– каже чоловік.
Владислав із родиною/ фото з особистого архіву героя
Сьогодні він продовжує проходити реабілітацію та оформлює необхідні документи. Зізнається, що бюрократичні процедури забирають багато сил і часу.
Чоловік підтримує зв’язок із побратимами, хоча багатьох із тих, із ким воював пліч-о-пліч, уже немає. Одні загинули, інші, як і він, проходять лікування після поранень.
Коли сьогодні згадує фронт, іноді здається, ніби це було в іншому житті. Та пам’ять про війну нікуди не зникає.
Він працював на Крайній Півночі, допомагав змінювати систему теплопостачання Вільногірська, розвивав власний бізнес, став фермером і підтримує військових. За освітою Олександр Повстень – енергетик, але […]
На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто […]
На старій вішалці в передпокої вже декілька років немає однієї деталі. Вона зламалася саме в той момент, коли Ганна Цой востаннє обіймала сина перед його […]
Наталія — мешканка Божедарівки, яка вже десять місяців шукає свого брата Володимира, що зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині 13 серпня 2025 […]
Місцева майстриня Світлана разом із донькою створює віночки, браслети та прикраси ручної роботи, просуває їх через TikTok та Instagram і бере участь у ярмарках. Попри […]
