Від суконь до балаклав та до ювелірної справи: шлях мешканки Вільногірська з 2022 року

Мешканка Вільногірська Світлана Штамбург до початку повномасштабної війни була відома як швачка з великим досвідом. 24 лютого 2022 року внесло багато змін в її життя. За понад два роки вона встигла стати частиною волонтерського руху та відшивати для захисників й захисниць необхідний одяг, навчитися нового ремесла та стати майстринею ювелірної справи.

Жінка поділилася своєю історією з редакцією Вільногірськ.IN.UA, розповіла про свою волонтерську діяльність та про те, як знайшла себе у новій професії. 

Навички швачки знадобилися під час повномасштабного вторгнення

Понад 20 років Світлана Штамбург професійно займалася швейною справою. Шила на замовлення клієнтів все, від постільної білизни до весільних суконь. Наближення повномасштабної війни жінка відчувала ще до її початку. Безсонна ніч з 23 по 24 лютого 2022 року, паніка та страх перших днів війни не обійшли її родину стороною. Але вони зберегли бажання та впевненість залишатися вдома у місті. 

«23-го напередодні ми з чоловіком дивилися звернення Путіна і тоді ми зрозуміли, що це все, що це починається війна. Вже в ту ніч ми майже не спали, тому що відстежували телеграм-канали: де вибухи, де прильоти. Ну і так пройшло десь місяці два. Не було сну, не знали, що робити. Бігти в підвали, чи ні, йти до сховища, але таких тут немає. Нічого не зрозуміло. Була трошки паніка, трошки трусило. Але продовжували жити, продовжували працювати, тому що розуміли, що звідси ми нікуди не поїдемо. Ми з чоловіком вирішили, якщо прилетить щось, то значить така доля, краще вмерти у власному ліжку. Так, власне, і залишилися», — розповідає Світлана.

Під час повномасштабної війни навички та професія Світлани стали дуже потрібні для Сил оборони. Адже захисники та захисниці потребували різних елементів одягу та оснащення, яке не завжди можна було швидко знайти чи отримати. Так жінка долучилася до волонтерського руху людей, які займалися шиттям балаклав, розгрузок, плитоносок та інших необхідних речей для військових. 

«Коли прийшла повномасштабна, з’явилася потреба у балаклавах, розгрузках, плитоносках. Хлопці мені привозили з сусіднього села величезні важезні плити, я обшивали їх. Вони там десь їх вивозили на стрільбище, відстрілювали, тестували. Тільки балаклав десь на пару рулонів пошито було», — згадує жінка.

Світлана розповідає, що волонтерський рух тоді швидко організувався та залучив всіх, хто може допомогти, в тому числі і її. Жінка працювала разом ще з однією волонтеркою, Нелею Фурман. У них в команді швидко налагодилася робота: Неля збирала донації на картку, шукала та закуповувала тканину та разом зі Світланою займалася шиттям. Люди працювали там, де була можливість. Хтось знайшов спільне приміщення у місті, хто робив все вдома. Всі справи робили суто за власної ініціативи та власними силами. 

Зміна виду діяльності

Жінка згадує, що тоді у людей був запал, всі дуже швидко об’єдналися задля спільної мети. Але згодом люди почали втомлюватися, у них скоротилися можливості для допомоги. Адже постійно жити в напрузі, стресі та роботі складно морально. Тоді Світлана зрозуміла, що хоче змін у своєму житті. 

«Я потім якось заморилася і вирішила, що треба щось в житті міняти. Моя подруга натикалася на таку об’яву у Фейсбуці, що шукають жінку з можливістю навчання на ювеліра. І тоді я вирішила відгукнутися. Зараз я вже вивчилася і тепер працюю ювеліром», — розповідає Світлана Штамбург.

Світлана вже працює у ювелірній майстерні Вільногірська та займається ремонтом прикрас. Жінка дотримується свого рішення залишатися жити вдома і будує своє життя тут. Хоч війна й накладає свої обмеження на створення планів на майбутнє, але Світлана бажає бачити розквіт міста та продовжувати жити чесною працею. 

«Хочу просто жити, працювати, робити те, що вмію, те, що приносить задоволення мені та людям. Хочу, щоб місто трошки ожило, трошки розквітло. Грандіозних планів не будую. Війна нас дуже обмежує у мріях про майбутнє, бо ми не впевнені, що з нами буде завтра, через місяць, через пів року», — каже майстриня.

Читайте також:

• «Українській мові мене навчили російські ракети»: як вільногірка Неля Фурман стала волонтеркою
• 60 днів у гуманітарному штабі без вихідних: як освітянка стала волонтеркою
• У Вільногірську небайдужі містяни та волонтери Карітас Камʼянське провели толоку

Для когось мед – це лише солодощі на столі. Для пасічника Павла з Вільногірська – результат щоденної кропіткої праці, що починається задовго до того, як готовий продукт потрапить у банку. За кожною ложкою меду стоять сотні бджіл, десятки годин роботи та роки досвіду.

Сімейна справа, що стала покликанням

Бджільництво увійшло в життя чоловіка ще з дитинства. Цією справою займався його батько, тож вибір професії став цілком природним.

“Батько займався бджільництвом. Це завжди було поруч зі мною, тому я просто продовжив сімейну справу”, – розповідає пасічник.

Сьогодні його господарство налічує близько 170 бджолосімей. Більшість роботи чоловік виконує сам, хоча під час найгарячішої пори допомагає дружина. 

Вона підтримує під час відкачування меду, переносить необхідне обладнання та допомагає з повсякденними справами на пасіці. За словами Павла, спільна праця лише згуртовує родину, а суперечок через роботу майже не виникає.

На пасіці отримують ріпаковий, акацієвий, соняшниковий мед і мед із різнотрав’я. У деякі роки вдається зібрати й гречаний, хоча цьогоріч чистого гречаного меду немає.

Пасічник переконаний, що якісний мед народжується не лише завдяки природі, а й завдяки відповідальному ставленню людини.

“Бджоляр має знати, коли все робити вчасно. Треба знайти компроміс, щоб і бджолам було добре, і мед можна було вчасно відкачати”, – пояснює він.

Від вулика до банки 

Перш ніж мед опиниться на столі покупця, він проходить довгий шлях. Спочатку бджоли збирають нектар, після чого пасічник готує вулики до відкачування. Для цього використовує спеціальний бджоловидаляч, який допомагає прибрати бджіл із медових рамок без зайвого стресу для комах. 

Потім мед відкачують, фасують у банки, а бджоли продовжують свою роботу вже на новому медозборі.

Запитання про найулюбленіший мед викликає в чоловіка усмішку. Він каже, що любить усі сорти, але особливе місце займає саме перший весняний.

“Коли навесні відкриваєш банку першого меду, це особливі відчуття. Напевно, він для мене найсмачніший”, – ділиться пасічник.

Втім, життя пасічника – це не лише аромат квітів і солодкий мед. Одним із найбільших викликів залишаються випадки, коли після обробки полів гинуть бджоли. 

Чоловік згадує, як боляче бачити біля вуликів ослаблених або мертвих комах. Через це сім’ї втрачають силу, а разом із нею – і частину майбутнього врожаю меду. На щастя, завдяки досвіду та формуванню нових сімей пасіку вдається відновлювати.

Мрія про тисячу бджолосімей 

Найбільше задоволення чоловікові приносить відкачування меду та перший весняний обліт бджіл після зимівлі – саме тоді він розуміє, що новий сезон розпочався вдало.

Попри всі труднощі, пасічник не планує зупинятися. Його головна мета – збільшити пасіку до тисячі бджолосімей. Він визнає, що зробити це непросто, адже розвиток потребує значних фінансових вкладень, а війна лише ускладнила роботу. Проте бажання розвиватися сильніше за всі перешкоди.

Тим, хто мріє розпочати власну справу, пасічник радить спершу визначитися, чи буде бджільництво хобі, чи повноцінним бізнесом. Якщо йдеться про велику пасіку, необхідно бути готовими до серйозних інвестицій, постійного навчання та великої відповідальності.

Свій мед він описує трьома словами – якісний, корисний і натуральний. Саме ці принципи залишаються основою його роботи й сьогодні.

Читайте також:

Три Спаси 2026 року: коли святкуватимемо Медовий, Яблучний та Горіховий Спаси і що приготувати

Гараж за старим ринком навряд чи привернув би увагу випадкового перехожого. Зовні – звичайне приміщення, яких у місті десятки. Але варто лише переступити поріг, і стає зрозуміло – це місце живе музикою.

На стінах – плакати Metallica, Black Sabbath, Queen та інших культових рок-гуртів. Біля них розташувалися старі фотографії, кабелі, гітарні педалі, підсилювачі та інструменти, які хлопці бережуть, немов найдорожчі скарби. Тут усе говорить про рок-н-рол.

Деталі читайте на Вільногірськ IN.UA.

Саме сюди мене запросив соліст молодого гурту “Азалія” Іван Лопата. Дорогою до репетиційної бази нас зупинили люди біля старого ринку.

— Ви музиканти? — запитали вони.

— Я так, — відповів Іван.

Потім показав на мене й, усміхаючись, сказав:

— Прикєнтовка.

Згодом хлопці пояснили, що на їхньому молодіжному сленгу це означає “своя людина”, “друг”.

Здавалося, ще кілька хвилин тому ми були на звичайній вулиці, а тепер опинилися у світі, де все крутиться навколо музики.

Тут сміються, сперечаються та створюють пісні 

У репетиційній кімнаті панує атмосфера, яку складно описати кількома словами. Хтось налаштовує гітару, хтось жартує, хтось наспівує уривок майбутньої композиції.

Хлопці постійно жартують один над одним. Але у цих жартах немає злості чи бажання когось образити. Навпаки – відчувається дружба, яка з’являється лише тоді, коли люди проводять разом сотні годин.

Серед них лише одна людина старша за інших – музикант Андрій Пилипко. Сьогодні він грає у семи гуртах, частина з яких у Вільногірську, а інші – з музикантами з Дніпра та Івано-Франківська. 

Для хлопців він не просто наставник. Швидше людина, яка допомагає їхнім ідеям ставати повноцінними піснями.

Саме він навчає їх працювати зі звуком, розбирає композиції, допомагає створювати аранжування й підтримує навіть тоді, коли щось не виходить.

Поки ми розмовляємо, у гаражі не вщухає сміх.

Після невеликої перерви Іван жартома гукає музикантів:

“Ну що, повертайтеся в чистилище!”

І всі сміються, бо прекрасно розуміють, що зараз знову почнуться нескінченні повтори, пошук правильного звучання й робота над кожною нотою.

“Одного дня я зрозумів, що хочу не лише слухати музику”

Соліст гурту Іван Лопата навчається лише на другому курсі технікуму за спеціальністю “Автоматизація”. Але за плечима вже сотні годин репетицій, концерти й авторські композиції.

До музики він прийшов несподівано.

“Я просто сидів удома, робив уроки та слухав музику. Помітив, що постійно відбиваю ритм ногою. Потім підійшов до батька й сказав, що хочу займатися музикою”, – каже соліст. 

Батько підтримав сина без вагань. Через знайомство з Андрієм Пилипком він привів хлопця на перше заняття.

“Андрій тоді сказав, що в мене є талант. І з того моменту все почалося”, – згадує Іван. 

Іванові тоді було лише тринадцять років.

Наразі у нього вже 12 власних пісень 

Перші заняття були простими. Іван приносив композиції, які хотів навчитися грати. Разом із наставником вони розбирали кожен акорд.

“Він показував, де я помиляюся, як потрібно грати правильно”, – каже Іван. 

Але дуже швидко Іванові захотілося створювати власну музику. Сьогодні саме він пише всі тексти та більшість музики для “Азалії”.

У репертуарі гурту вже тринадцять авторських композицій. Ще кілька зараз перебувають у роботі.

“Спочатку завжди народжується ідея. Потім текст. Потім ми разом думаємо над музикою. Андрій допомагає зробити аранжування цікавішим”.

Однією з перших стала композиція “Не тони у мріях”. За словами Івана, вона про людей, які настільки занурюються у свої фантазії, що перестають помічати життя навколо.

“Мріяти потрібно. Але не можна тільки сидіти й мріяти”.

Самоучка, який закохався у гітару

Музичної школи Іван ніколи не закінчував. Каже коротко: 

“Я самоучка”.

І додає, що найкращий учитель – практика.

“Я дивився, як грають інші музиканти, повторював за ними. Спочатку нічого не розумів. Потім почав бачити, що саме вони роблять руками”.

Сьогодні на вивчення нової композиції йому потрібно приблизно дві години.

Найбільше хлопець любить грати на бас-гітарі та електрогітарі. А ось вокал поки що вважає своїм слабким місцем.

“Я не професійний співак. Але вже скоро почну серйозно займатися вокалом”.

На запитання, чи є музика його хобі, Іван навіть не дає договорити.

“Ні. Рок-н-рол — це частина життя”.

Саме ця коротка фраза, мабуть, найкраще описує і його самого, і весь гурт.

У гурті кожен має свою історію

Окрім Івана, у “Азалії” є ще одна вокалістка – восьмикласниця Олександра Павлова. У гурт вона потрапила волею випадку. 

“Ми сиділи на лавочці. Підійшов Іван після репетиції і сказав, що у гурті немає солістки. Дівчата сказали: “А давай Олександра буде””, – згадує дівчина. 

Басист Владислав Щербина теж потрапив до гурту майже випадково. Усе почалося з його дня народження. Іван тоді пожартував:

“Мій подарунок тобі – те, що я поставлю тебе на бас-гітару”. 

Так Владислав і став басистом.

Гітарист Владислав Дудник небагатослівний. Про себе говорить коротко:

“Я просто граю”.

Зараз хлопець закінчив школу й планує вступати до аграрного університету. Не встигає він договорити, як хлопці вже починають фантазувати. 

— Будемо кліп на твоєму полі знімати.

— На заході сонця, серед пшениці.

Гаражем просочується дружній сміх. 

Саме такі моменти й створюють атмосферу цього місця.

Від музичних кумирів до великих мрій

Серед музичних кумирів Івана – Metallica, Nirvana, Sex Pistols, Oasis. Особливо зараз його захоплюють американський панк-рок і метал. Нещодавно хлопець почав вивчати легендарну композицію One гурту Metallica.

“Після неї дуже покращується техніка гри. Там потрібно дуже швидко працювати пальцями”.

Водночас він уважно стежить і за творчістю місцевих музикантів. Каже, що підтримує всі вільногірські рок-проєкти.

Попри постійні репетиції, Іван залишається одним із найкращих студентів своєї групи. Після технікуму планує вступати до університету. Але найбільша його мрія пов’язана саме з музикою.

Випустити два повноцінні альбоми, навчитися грати на барабанах і зробити так, щоб про “Азалію” почули далеко за межами Вільногірська.

Найближчим часом гурт знову вийде на сцену. А поки в невеликому гаражі за старим ринком знову лунають гітари, сміх і жарти. Можливо, саме звідси починається історія нового українського рок-гурту.

Читайте також:

Вільногірський гурт “Іржаве яблуко”: панк-рок та концерти для військових