Від суконь до балаклав та до ювелірної справи: шлях мешканки Вільногірська з 2022 року

Мешканка Вільногірська Світлана Штамбург до початку повномасштабної війни була відома як швачка з великим досвідом. 24 лютого 2022 року внесло багато змін в її життя. За понад два роки вона встигла стати частиною волонтерського руху та відшивати для захисників й захисниць необхідний одяг, навчитися нового ремесла та стати майстринею ювелірної справи.

Жінка поділилася своєю історією з редакцією Вільногірськ.IN.UA, розповіла про свою волонтерську діяльність та про те, як знайшла себе у новій професії. 

Навички швачки знадобилися під час повномасштабного вторгнення

Понад 20 років Світлана Штамбург професійно займалася швейною справою. Шила на замовлення клієнтів все, від постільної білизни до весільних суконь. Наближення повномасштабної війни жінка відчувала ще до її початку. Безсонна ніч з 23 по 24 лютого 2022 року, паніка та страх перших днів війни не обійшли її родину стороною. Але вони зберегли бажання та впевненість залишатися вдома у місті. 

«23-го напередодні ми з чоловіком дивилися звернення Путіна і тоді ми зрозуміли, що це все, що це починається війна. Вже в ту ніч ми майже не спали, тому що відстежували телеграм-канали: де вибухи, де прильоти. Ну і так пройшло десь місяці два. Не було сну, не знали, що робити. Бігти в підвали, чи ні, йти до сховища, але таких тут немає. Нічого не зрозуміло. Була трошки паніка, трошки трусило. Але продовжували жити, продовжували працювати, тому що розуміли, що звідси ми нікуди не поїдемо. Ми з чоловіком вирішили, якщо прилетить щось, то значить така доля, краще вмерти у власному ліжку. Так, власне, і залишилися», — розповідає Світлана.

Під час повномасштабної війни навички та професія Світлани стали дуже потрібні для Сил оборони. Адже захисники та захисниці потребували різних елементів одягу та оснащення, яке не завжди можна було швидко знайти чи отримати. Так жінка долучилася до волонтерського руху людей, які займалися шиттям балаклав, розгрузок, плитоносок та інших необхідних речей для військових. 

«Коли прийшла повномасштабна, з’явилася потреба у балаклавах, розгрузках, плитоносках. Хлопці мені привозили з сусіднього села величезні важезні плити, я обшивали їх. Вони там десь їх вивозили на стрільбище, відстрілювали, тестували. Тільки балаклав десь на пару рулонів пошито було», — згадує жінка.

Світлана розповідає, що волонтерський рух тоді швидко організувався та залучив всіх, хто може допомогти, в тому числі і її. Жінка працювала разом ще з однією волонтеркою, Нелею Фурман. У них в команді швидко налагодилася робота: Неля збирала донації на картку, шукала та закуповувала тканину та разом зі Світланою займалася шиттям. Люди працювали там, де була можливість. Хтось знайшов спільне приміщення у місті, хто робив все вдома. Всі справи робили суто за власної ініціативи та власними силами. 

Зміна виду діяльності

Жінка згадує, що тоді у людей був запал, всі дуже швидко об’єдналися задля спільної мети. Але згодом люди почали втомлюватися, у них скоротилися можливості для допомоги. Адже постійно жити в напрузі, стресі та роботі складно морально. Тоді Світлана зрозуміла, що хоче змін у своєму житті. 

«Я потім якось заморилася і вирішила, що треба щось в житті міняти. Моя подруга натикалася на таку об’яву у Фейсбуці, що шукають жінку з можливістю навчання на ювеліра. І тоді я вирішила відгукнутися. Зараз я вже вивчилася і тепер працюю ювеліром», — розповідає Світлана Штамбург.

Світлана вже працює у ювелірній майстерні Вільногірська та займається ремонтом прикрас. Жінка дотримується свого рішення залишатися жити вдома і будує своє життя тут. Хоч війна й накладає свої обмеження на створення планів на майбутнє, але Світлана бажає бачити розквіт міста та продовжувати жити чесною працею. 

«Хочу просто жити, працювати, робити те, що вмію, те, що приносить задоволення мені та людям. Хочу, щоб місто трошки ожило, трошки розквітло. Грандіозних планів не будую. Війна нас дуже обмежує у мріях про майбутнє, бо ми не впевнені, що з нами буде завтра, через місяць, через пів року», — каже майстриня.

Читайте також:

• «Українській мові мене навчили російські ракети»: як вільногірка Неля Фурман стала волонтеркою
• 60 днів у гуманітарному штабі без вихідних: як освітянка стала волонтеркою
• У Вільногірську небайдужі містяни та волонтери Карітас Камʼянське провели толоку

Чотири громадські організації Вільногірська звернулися до міського голови з проханням дозволити почесній громадянці громади Надії Чирві відвідати музей, який вона не лише заснувала, а й роками наповнювала історією міста. Але замість дозволу отримали офіційну відповідь із посиланнями на законодавство, у якій наголосили. що візит пані Надії може нести загрозу безпеці навчального процесу! Активісти кажуть: йдеться не лише про візит до музею, а про людське ставлення та повагу до пам’яті.

Чому почесній громадянці міста, яка роками збирала експонати, архіви та будувала музейну історію міста, не дозволили переступити поріг справи її життя? Сьогодні пані Надія – у поважному віці, має проблеми зі здоров’ям та майже не пересувається самостійно. Історія про музей, якому вона віддала десятки років, може виявитися не лише історією про правила й обмеження, а й про людське ставлення. Що відповіла влада громади та ліцей №5 – читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Просили зробити виняток для жінки, яка створила музей

У Вільногірську чотири громадські організації – “Бджола Вільногірськ», “Бахмутська Фортеця”, “Пухнастий батальйон” та “Єдині та Вільні” – направили колективне звернення до міського голови Володимира Василенка з проханням допомогти організувати відвідування історико-краєзнавчого музею при ліцеї №5 для Надії Чирви.

Саме Надія Чирва – почесна громадянка Вільногірська, засновниця музею та людина, яка десятиліттями збирала історію міста буквально по крихтах.

У зверненні громадські організації нагадали: ще у 1984 році завдяки її зусиллям, а також допомозі батьків та дітей, при ліцеї №5 з’явився історико-краєзнавчий музей. За роки роботи Надія Чирва збирала архіви, свідчення очевидців, фотографії та історичні матеріали.

До початку повномасштабної війни музей відвідали понад 30 тисяч людей – не лише жителі громади, а й гості з різних куточків України та інших країн.

Однак зараз через воєнний стан у навчальному закладі діє пропускний режим. Саме тому громадські організації просили зробити виняток.

Особливо з огляду на те, що Надія Чирва нині має проблеми з пересуванням і не може самостійно ходити.

При цьому всі питання транспортування та супроводу активісти були готові взяти на себе. 

Від влади, за словами представників організацій, фактично потрібне було лише погодження візиту.

У відповідь – три сторінки законів та правил

Дозволу на відвідування музею Надія Чирва не отримала.

У відповіді Вільногірського міськвиконкому йдеться, що звернення передали на розгляд Департаменту соціально-гуманітарної політики.

Департамент соціально-гуманітарної політики, в свою чергу, звернувся до адміністрації ліцею №5.

У самому ліцеї подякували Надії Чирві за її внесок у створення музею та назвали її символом відданості справі.

У відповіді зазначається: “Для ліцею та всієї нашої громади постать Надії Йосипівни Чирви є символом відданості своїй справі, бо вона присвятила десятиліття тому, щоб історія нашого краю не зникла у вихрі часу”.

Однак далі адміністрація закладу послалася на норми законів про освіту, правила безпеки, вимоги воєнного стану та нові правила доступу до закладів освіти.

У підсумку зазначили: музей є частиною ліцею, а тому на нього поширюються загальні правила доступу до навчального закладу.

У відповіді також наголосили: “З метою мінімізації ризиків запобігання сторонньому втручанню в освітній процес, забезпечення безпеки життя та здоров’я здобувачів освіти в умовах воєнного стану доступ до Вільногірського ліцею №5 особам, які не є учасниками освітнього процесу, обмежено”.

Після відповіді залишається питання, яке сьогодні ставлять громадські організації: чи справді йдеться про питання безпеки, чи про формальне дотримання правил без урахування виняткових обставин? Адже музей просила відвідати не стороння людина, а його засновниця – жінка, яка десятиліттями збирала для нього експонати й фактично створила його історію. 

“Жінка, яка створила музей, не може його побачити”

Членкиня правління ГО “Бахмутська фортеця” Альона Щекодіна каже: після отриманої відповіді залишилося більше запитань, ніж пояснень.

За її словами, громадські організації просили організувати разовий візит до музею, а не відкривати постійний доступ до ліцею.

“Я не розумію, яким чином жінка, яка не ходить самостійно, яку фактично потрібно нести на руках до музею, може нашкодити навчальному процесу? Вона ж не збирається відвідувати навчальні класи чи втручатися в процес навчання. Мова йшла про конкретний музей, який вона сама створила” ,– говорить Альона Щекодіна.

Вона додає, що найбільше її обурює сам факт ситуації: “Людина віддала музею все життя, вкладала туди душу, роками збирала його по шматочках. А тепер їй забороняють туди зайти”.

Йдеться лише про дозвіл

Тепер питання звучить уже ширше: чи може людина, яка створила музей і десятиліттями зберігала пам’ять міста, сама залишитися за його дверима?

Історико-краєзнавчий музей при ліцеї №5 залишається єдиним таким музеєм у Вільногірську. Його історія тісно пов’язана з Надією Чирвою – людиною, яка десятиліттями документувала історію міста та працювала над збереженням місцевої пам’яті. Саме завдяки її роботі вдалося зберегти десятки свідчень і фактів про становлення Вільногірська.

Редакція Вільногірськ IN.UA стежитиме за розвитком ситуації. Слідкуйте за публікаціями на сайті та в соціальних мережах редакції.

Читайте також:

Чи стане Вільногірський історико-краєзнавчий музей відкритим для людей?

Уявлення про те, що силові види спорту — винятково чоловіча справа, поступово відходить у минуле. Сьогодні дедалі більше жінок доводять: сила може поєднуватися з ніжністю, а спортивні досягнення не мають вікових обмежень.

Деталі — на Вільногірськ IN.UA.

Мешканка Вільногірська Тетяна — одна з тих жінок, які власним прикладом руйнують стереотипи. Ще кілька років тому її життя не було пов’язане зі спортом. Але з початком повномасштабної війни вона відкрила для себе пауерліфтинг, і цей вид спорту став для неї справжнім джерелом внутрішньої опори.  

У спорт привела донька

Тетяна розповідає, що вперше зацікавилася пауерліфтингом завдяки доньці Варварі.

Саме на початку повномасштабного вторгнення дівчина почала відвідувати секцію пауерліфтингу та швидко досягла успіхів. За два роки тренерка доньки запропонувала спробувати свої сили і самій Тетяні.

“Спочатку я навіть не думала, що зможу виступати на змаганнях. Але завдяки підтримці тренерки та наполегливій праці повірила у себе”, — згадує жінка.  

За її словами, діти часто стають найбільшою мотивацією для батьків.

“Діти мотивують бути сильнішою, не здаватися й показувати власним прикладом, що в житті все можливо”.

Тетяну привабила у пауерліфтингу не тільки можливість стати фізично сильнішою.

“Мене привабила саме сила — не лише фізична, а й моральна. Пауерліфтинг вчить долати себе, бути терплячою і не здаватися після невдач”, — каже Тетяна. 

Для неї кожне тренування — це не просто робота з вагою, а можливість зміцнити характер, розвинути дисципліну та впевненість у собі.

Найскладніше — повірити в себе

На початку спортивного шляху найбільшим викликом стали не фізичні навантаження, а внутрішні сумніви.

“Найскладніше було повірити у власні сили. Були страхи, хвилювання через вік і через те, що силовий спорт часто вважають “не жіночим””.

Втім, жінка переконана: жіночність не має нічого спільного зі слабкістю.

“Жінка може бути ніжною, доброю й водночас сильною. Спорт не забирає жіночність, а навпаки — додає впевненості, сили характеру та поваги до себе”.

Сьогодні Тетяна вже має вагомі спортивні досягнення. Вона брала участь у чемпіонатах області та України, де здобувала призові місця.

“Я пишаюся тим, що не побоялася почати й продовжую рухатися вперед”.

Однак, за словами спортсменки, найголовніша перемога — це не медалі, а внутрішні зміни, які приносить спорт.

Спорт як підтримка у важкий час

Коли рідні перебувають на фронті, зберігати емоційну рівновагу особливо складно. Для Тетяни пауерліфтинг став способом впоратися з тривогою.

“Коли близькі воюють, дуже важко емоційно. І саме спорт став для мене місцем сили. На тренуваннях я хоча б ненадовго переключаюся від тривог”, — зізнається жінка. 

За її словами, заняття допомагають не опускати руки й вірити у власні сили навіть у найскладніші періоди.

“Почати варто для себе”

Тетяна переконана: для занять спортом не потрібен “ідеальний момент”.

“Треба почати для себе — для здоров’я, для настрою, для впевненості. І навіть маленькі перемоги з часом можуть повністю змінити життя”.

Вона радить жінкам не зважати на вік, страхи чи думку оточення.

“Якщо є бажання — значить, усе можливо. Іноді саме один крок до себе нової змінює все життя”, — каже Тетяна. 

Попереду у Тетяни — нові цілі та нові старти.

Вона хоче покращувати результати, брати участь у змаганнях і надалі доводити, що сила жінки полягає не лише у фізичній підготовці, а й у здатності вірити в себе та рухатися вперед попри будь-які труднощі.

Читайте також:

Дисципліна як спадок: спортивний шлях Альбіни Ніхаєнко