Від суконь до балаклав та до ювелірної справи: шлях мешканки Вільногірська з 2022 року

Мешканка Вільногірська Світлана Штамбург до початку повномасштабної війни була відома як швачка з великим досвідом. 24 лютого 2022 року внесло багато змін в її життя. За понад два роки вона встигла стати частиною волонтерського руху та відшивати для захисників й захисниць необхідний одяг, навчитися нового ремесла та стати майстринею ювелірної справи.

Жінка поділилася своєю історією з редакцією Вільногірськ.IN.UA, розповіла про свою волонтерську діяльність та про те, як знайшла себе у новій професії. 

Навички швачки знадобилися під час повномасштабного вторгнення

Понад 20 років Світлана Штамбург професійно займалася швейною справою. Шила на замовлення клієнтів все, від постільної білизни до весільних суконь. Наближення повномасштабної війни жінка відчувала ще до її початку. Безсонна ніч з 23 по 24 лютого 2022 року, паніка та страх перших днів війни не обійшли її родину стороною. Але вони зберегли бажання та впевненість залишатися вдома у місті. 

«23-го напередодні ми з чоловіком дивилися звернення Путіна і тоді ми зрозуміли, що це все, що це починається війна. Вже в ту ніч ми майже не спали, тому що відстежували телеграм-канали: де вибухи, де прильоти. Ну і так пройшло десь місяці два. Не було сну, не знали, що робити. Бігти в підвали, чи ні, йти до сховища, але таких тут немає. Нічого не зрозуміло. Була трошки паніка, трошки трусило. Але продовжували жити, продовжували працювати, тому що розуміли, що звідси ми нікуди не поїдемо. Ми з чоловіком вирішили, якщо прилетить щось, то значить така доля, краще вмерти у власному ліжку. Так, власне, і залишилися», — розповідає Світлана.

Під час повномасштабної війни навички та професія Світлани стали дуже потрібні для Сил оборони. Адже захисники та захисниці потребували різних елементів одягу та оснащення, яке не завжди можна було швидко знайти чи отримати. Так жінка долучилася до волонтерського руху людей, які займалися шиттям балаклав, розгрузок, плитоносок та інших необхідних речей для військових. 

«Коли прийшла повномасштабна, з’явилася потреба у балаклавах, розгрузках, плитоносках. Хлопці мені привозили з сусіднього села величезні важезні плити, я обшивали їх. Вони там десь їх вивозили на стрільбище, відстрілювали, тестували. Тільки балаклав десь на пару рулонів пошито було», — згадує жінка.

Світлана розповідає, що волонтерський рух тоді швидко організувався та залучив всіх, хто може допомогти, в тому числі і її. Жінка працювала разом ще з однією волонтеркою, Нелею Фурман. У них в команді швидко налагодилася робота: Неля збирала донації на картку, шукала та закуповувала тканину та разом зі Світланою займалася шиттям. Люди працювали там, де була можливість. Хтось знайшов спільне приміщення у місті, хто робив все вдома. Всі справи робили суто за власної ініціативи та власними силами. 

Зміна виду діяльності

Жінка згадує, що тоді у людей був запал, всі дуже швидко об’єдналися задля спільної мети. Але згодом люди почали втомлюватися, у них скоротилися можливості для допомоги. Адже постійно жити в напрузі, стресі та роботі складно морально. Тоді Світлана зрозуміла, що хоче змін у своєму житті. 

«Я потім якось заморилася і вирішила, що треба щось в житті міняти. Моя подруга натикалася на таку об’яву у Фейсбуці, що шукають жінку з можливістю навчання на ювеліра. І тоді я вирішила відгукнутися. Зараз я вже вивчилася і тепер працюю ювеліром», — розповідає Світлана Штамбург.

Світлана вже працює у ювелірній майстерні Вільногірська та займається ремонтом прикрас. Жінка дотримується свого рішення залишатися жити вдома і будує своє життя тут. Хоч війна й накладає свої обмеження на створення планів на майбутнє, але Світлана бажає бачити розквіт міста та продовжувати жити чесною працею. 

«Хочу просто жити, працювати, робити те, що вмію, те, що приносить задоволення мені та людям. Хочу, щоб місто трошки ожило, трошки розквітло. Грандіозних планів не будую. Війна нас дуже обмежує у мріях про майбутнє, бо ми не впевнені, що з нами буде завтра, через місяць, через пів року», — каже майстриня.

Читайте також:

• «Українській мові мене навчили російські ракети»: як вільногірка Неля Фурман стала волонтеркою
• 60 днів у гуманітарному штабі без вихідних: як освітянка стала волонтеркою
• У Вільногірську небайдужі містяни та волонтери Карітас Камʼянське провели толоку

Анна Білоус поєднує б’юті-справу, материнство та нове захоплення — створення зефірних квітів. За її історією — роки роботи в Польщі, повернення додому та любов, яка стала підтримкою у непростий час.

Детальніше про професійний шлях Анни, роботу в Польщі, історію кохання, яка допомогла їй повернутися до Вільногірська, та захоплення зефірною флористикою читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Від аграрної освіти до б’юті-сфери

Анна Білоус родом із села Комунар, яке нині має назву Райдужне та розташоване неподалік Вільногірська. Там вона виросла й закінчила школу. Після цього вступила до Вишнівського коледжу, де здобула освіту за аграрним напрямком, а згодом продовжила навчання в Харківському аграрному університеті, який закінчила зі ступенем бакалавра.

Попри успіхи в навчанні, Анна зрозуміла, що аграрна професія — не те, чим вона хоче займатися надалі. Тож вирішила спробувати себе в іншій сфері й пройшла навчання на майстриню манікюру.

Так розпочався її шлях у б’юті-індустрії, який триває вже близько десяти років.

З часом до манікюру додалися ламінування вій, оформлення брів, а згодом — перманентний макіяж і татуювання. Анна не лише опановувала нові процедури, а й сама почала навчати інших: викладала ламінування, зокрема й у Польщі, проводячи навчання польською мовою.

“Мені завжди хочеться навчитися ще чогось, іще чогось”, — розповідає Анна.

Це прагнення пробувати нове супроводжувало її протягом усієї професійної історії. Навіть коли певний напрям уже був добре освоєний, вона шукала можливості розвиватися далі.

Війна, переїзд до Польщі та новий професійний досвід

На початку повномасштабного вторгнення Анна разом із маленькою донькою та сестрою, яка також виховувала дітей, виїхала до Польщі. Родина вирушила самостійно, без попередньо оформлених виплат, тож потрібно було якомога швидше знайти роботу й забезпечити себе.

Спочатку Анна спробувала працювати на заводі, однак швидко зрозуміла, що фізичне навантаження їй не підходить. Через проблеми зі спиною та перенесену операцію вона не могла продовжувати таку роботу.

Тоді жінка вирішила повернутися до того, що вже вміла найкраще, — б’юті-послуг.

Анна опублікувала в місцевих польських групах фотографії своїх робіт і написала, що шукає роботу майстринею. Реакція перевершила її очікування: вже того вечора їй написали представники кількох салонів і запросили на співбесіди.

Зрештою вона обрала салон у місті Томашув-Мазовецький, неподалік Лодзі. Вирішальними стали не лише умови роботи, а й людське ставлення керівниці, яка допомогла їй адаптуватися в новій країні.

Між ними склалися добрі стосунки, які збереглися навіть після повернення Анни в Україну. Протягом наступних років вона ще певний час працювала між двома країнами: поверталася до Польщі перед святами, коли попит на б’юті-послуги зростав.

Чому українських майстринь цінують за кордоном

За словами Анни, робота в Польщі дала їй змогу побачити відмінності в підходах до б’юті-послуг. Вона вважає, що українські майстрині вирізняються прагненням постійно вдосконалюватися, опановувати нові техніки й оновлювати професійні знання.

Працюючи в польському салоні, Анна не лише виконувала процедури для клієнтів, а й ділилася досвідом із колегами. Зокрема, розповідала про обладнання та матеріали, які допомагають організувати робоче місце й покращити умови праці.

За час її роботи салон змінився: побільшало клієнтів, зріс прайс, оновилися робочі підходи. А одна з українських майстринь, яка працювала там, згодом відкрила власний салон у Томашуві-Мазовецькому. Анна знає й інших українок, які розвивають власну справу в цьому місті.

Водночас польський досвід навчив її працювати швидше. Якщо раніше головним орієнтиром була якість, то за кордоном довелося навчитися поєднувати її з високим темпом роботи.

“Там мене навчили працювати швидко. Коли я приїхала сюди, то могла приймати навіть десять клієнтів на день”, — пригадує майстриня.

Однак згодом вона зрозуміла, що такий ритм виснажує. Робота в б’юті-сфері не обмежується годинами прийому: потрібно вести соціальні мережі, публікувати фотографії результатів, відповідати клієнтам, планувати записи й замовляти матеріали.

Тому Анна почала шукати формат, який дозволив би зберегти дохід, але водночас мати більше часу для себе та родини.

Чому Анна вирішила повернутися до Вільногірська

Рішення повернутися в Україну не було простим. Анна вже мала напрацьовану клієнтську базу в Польщі, професійні контакти та можливість працювати в салоні, де на неї чекали.

Два роки тому вона навіть вирішила остаточно переїхати до Польщі. На той момент жінка розлучилася з чоловіком і вважала, що в Україні її вже мало що тримає. За кордоном вона бачила більше фінансових і професійних можливостей.

Анна підписала договір оренди квартири на рік, переїхала з донькою та почала облаштовувати життя заново. Проте вже за два місяці зрозуміла, що не готова залишатися там надовго.

Найважчим виявилося життя далеко від рідних. Коли донька або сама Анна хворіли, не було кому допомогти з дитиною, а отже, ставало складно й працювати. До цього додалися побутові труднощі та відчуття самотності.

У Вільногірську ж залишалися сестра, тітки, бабуся та інші близькі люди, на підтримку яких Анна звикла розраховувати.

Саме тоді вона почала переосмислювати свої плани. Фінансові можливості за кордоном залишалися важливими, але близькість до рідних виявилася не менш цінною.

Давній друг, який став чоловіком

Важливу роль у рішенні Анни повернутися відіграла людина, з якою її пов’язувало знайомство ще з часів навчання в коледжі.

Колись вони разом навчалися, а згодом продовжували підтримувати зв’язок. З часом давня дружба переросла в стосунки.

Коли Анні було складно за кордоном, чоловік підтримував її. Він не тиснув на неї, а допоміг побачити, що повернення додому не означає відмову від професійного розвитку чи власних планів.

“Він сказав: якщо ти хочеш, то вертайся, все буде добре, я підтримаю. Давай спробуємо”, — пригадує Анна.

Жінка наважилася повернутися. Згодом вони одружилися.

Для Анни ця історія стала не лише про кохання, а й про відчуття опори в період, коли доводилося ухвалювати непрості рішення та знову починати життя з нуля.

Повернення до Вільногірська та робота на себе

Після повернення Анна продовжила працювати самостійно. Вона й раніше працювала на себе, тому цей формат був для неї звичним. Водночас потрібно було знову нагадати про себе клієнтам і відновити записи.

У цьому допомогли соціальні мережі. Анна повідомила про повернення в Instagram і Facebook, почала активніше публікувати свої роботи — і багато колишніх клієнтів знову записалися до неї. З’явилися й нові.

Сьогодні вона приймає клієнтів на перманентний макіяж, ламінування та оформлення брів, а також пропонує татуювання. Залежно від складності процедури робочий день може бути присвячений кільком невеликим послугам або одному великому татуюванню.

Серед напрямків, які Анна опанувала за останні роки, особливе місце посідає перманентний макіяж. Ним вона займається близько чотирьох років.

Майстриня зізнається, що найбільше в роботі з бровами її захоплює те, як процедура змінює обличчя та настрій людини.

Для неї важливо не просто виконати послугу, а побачити задоволення клієнтки результатом.

Ще один принцип Анни — щирість у спілкуванні. Вона переконана, що люди повертаються не лише через якість роботи, а й через атмосферу та ставлення майстрині.

“Я така, як є, і нічого з себе не видумую”, — пояснює вона.

За словами Анни, значна частина нових клієнтів приходить за рекомендаціями. Хтось радить її знайомим, хтось передає контакти колегам, а хтось повертається після тривалої перерви.

Такі відгуки для неї — додаткова мотивація розвиватися, навчатися й удосконалювати свої навички.

Самостійна робота також дає змогу гнучко планувати день. В один день на процедури може піти лише кілька годин, а в інший Анна працює впродовж усього дня. Решту часу вона присвячує родині, особистим справам і новому захопленню.

Зефірні квіти: хобі, яке перетворилося на ще одну справу

Окрім б’юті-послуг, у житті Анни з’явився ще один напрямок — зефірна флористика. Вона створює їстівні букети із зефіру, які зовні нагадують справжні квіткові композиції.

Цим захопленням Анна займається близько чотирьох місяців. Ідея виникла не як пошук додаткового заробітку, а як давнє бажання навчитися створювати красу власноруч.

Жінка тривалий час спостерігала за майстринями, які виготовляють зефірні букети, зберігала їхні роботи й думала про навчання. Зрештою придбала курс і почала практикуватися для себе.

Спочатку вона не планувала продавати вироби. Їй хотілося опанувати техніку, навчитися працювати з формами та створювати квіти, які подобалися їй візуально.

Під час перших спроб з’ясувалося, що для роботи потрібне й відповідне обладнання. Анна придбала міксер, продовжила навчатися та поступово вдосконалювала результат.

Коли почала показувати свої роботи в соціальних мережах, отримала перші повідомлення від охочих замовити букети. Спочатку відмовляла, бо вважала, що ще не досягла бажаного рівня майстерності.

Однак потенційні клієнтки переконували її спробувати: їм уже подобалися квіти, і вони хотіли скуштувати їх, навіть якщо ті ще не були ідеальними.

Так захоплення поступово перетворилося на ще одну справу.

Кожна пелюстка — вручну

Створення зефірних квітів потребує часу й терпіння. Кожну пелюстку майстриня формує вручну, а потім складає окремі елементи в композицію.

За словами Анни, на один заміс може піти близько двох годин роботи — залежно від того, які саме квіти вона виготовляє. Наприклад, із нього можна зробити приблизно 15 квіток, хоча кількість залежить від виду та розміру виробів.

Після цього потрібно ще вимити обладнання, прибрати робоче місце й підготуватися до наступного замовлення.

Часто Анна займається зефірною флористикою вночі, коли діти вже сплять. Якщо ж чоловік може побути з дітьми, вона планує роботу інакше: наприклад, готує зефір уранці, а вдень вирушає на б’юті-процедури.

Так у її розкладі поєднуються кілька справ, кожна з яких потребує уваги, часу та практики.

“Не боятися і пробувати”: що Анна радить тим, хто мріє про власну справу

Попри багаторічний досвід, Анна не вважає, що розвиток у професії має завершуватися після опанування однієї спеціальності. Навпаки, вона переконана: нові навички відкривають можливості, про які людина раніше могла навіть не замислюватися.

Тому тим, хто хоче спробувати себе в б’юті-сфері або започаткувати власну справу, але сумнівається у своїх силах, вона радить не чекати ідеального моменту.

“Не боятися і пробувати”, — говорить Анна.

Вона визнає, що на початку можуть бути помилки, невдалі спроби або критика. Проте саме практика допомагає зрозуміти, що потрібно вдосконалити, а навчання — рухатися далі.

Сама вона за десять років у б’юті-індустрії неодноразово змінювала напрямки, переїжджала, відновлювала клієнтську базу й починала спочатку. А тепер поряд із професійною роботою розвиває нове захоплення.

Читайте також:

Вільногірка виготовляє оригінальні десерти та збирає незвичні букети

Наталя Чернявська — людина, яка понад 17 років свого життя присвятила роботі з людьми. Вона пройшла шлях від юристки системи безоплатної правової допомоги до присяжної в суді, а зараз успішно поєднує правове волонтерство з посадою менеджерки з продажів у виданні Вільногірськ IN.UA. До Дня юриста ми поспілкувалися з нею про несподівані кар’єрні віражі, безкорисливу допомогу людям та силу терпіння.

Про свій професійний шлях, виклики в новій сфері та мрії Наталя Чернявська розповіла в інтерв’ю для Вільногірськ IN.UA.

Від бухгалтерії до мрії стати слідчою

Наталя народилася та виросла у Вільногірську. Після закінчення школи вступила до Дніпропетровського технікуму економіки і бізнесу на спеціальність “бухгалтер” — такий вибір свого часу схвалила її бабуся. Проте здобувши диплом, дівчина чітко зрозуміла, що її справжнє покликання — це юриспруденція. Вона вступила до Гірничої академії (нині — Національний технічний університет “Дніпровська політехніка”) на факультет правознавства.

“Ще у 2000 році я працювала позаштатною співробітницею в поліції. Мені це дуже подобалося, я мріяла стати слідчою. Але на той момент у мене вже з’явився старший син, діти були маленькими, тож я не пішла далі в слідчі, а залишилася просто юристом у різних галузях“, — згадує Наталя Чернявська.

Значну частину свого життя вона присвятила системі безоплатної правничої допомоги (БПД) у Вільногірську, де пропрацювала багато років. Згодом бюро в місті закрили, мотивувавши це відсутністю приміщення, хоча потреба серед населення була величезною. Проте Наталя не залишила свою справу: зараз вона працює волонтеркою, безплатно консультуючи ВПО та місцевих жителів.

“Найцінніше для мене — допомагати людям, які не розуміються на юридичних питаннях і не мають грошей на дорогих адвокатів. Тут питання не в грошах, а саме в допомозі“, — зізнається фахівчиня.

Окрім цього, Наталя є присяжною у Вільногірському міському суді, що також дозволяє їй долучатися до здійснення правосуддя.

Суд, Червоний Хрест та постійне навчання

Наталя Чернявська обожнює вчитися. Вона постійно проходить онлайн-курси з юридичних питань, вивчаючи нюанси воєнного стану, законодавство щодо ВПО та безвісти зниклих. Нещодавно вона відвідала курси з прав людини у Києві.

Саме її активна життєва позиція та волонтерство привели її до медіа. Бувши волонтеркою Червоного Хреста, Наталя познайомилася з пані Альоною Щекодіною з Вільногірськ IN.UA.

“Альона прийшла до нас і розповідала діткам про професію журналіста. Я зацікавилася і запропонувала їй кандидатуру моєї колишньої колеги Діани (яка нині працює журналісткою у виданні). Так я підписалася на сторінку медіа, хоча до цього читала Бахмут IN.UA через роботу з родинами зниклих безвісти“, — розповідає Наталя.

“Авторитет юриста допомагає в продажах“

Коли бюро безоплатної правової допомоги закрилося, Наталя стала на облік у центр зайнятості. Саме там доля знову звела її з пані Альоною, яка запропонувала їй спробувати себе в ролі менеджерки з продажів. Маючи давній досвід роботи в менеджменті під час декрету, Наталя погодилася. Як виявилося, юридичний бекграунд неабияк допомагає у новій професії.

“Містечко в нас маленьке, багато людей знають мене як юристку. Мій авторитет і довіра людей часто спрацьовують: вони замовляють у мене рекламу, бо довіряють мені“, — пояснює менеджерка.

За 17 років роботи в департаменті соціальної політики та міськвиконкомі Наталя навчилася знаходити підхід до кожного. Вона радіє, коли її робота приносить клієнтам продажі, а головним викликом вважає вміння вибудовувати діалог з тими, хто спочатку відмовляється від співпраці.

Мрії про Грецію та побажання до Дня юриста

Говорячи про майбутнє, Наталя має кілька заповітних бажань. Найголовніше — щоб закінчилася війна. Також вона мріє колись поїхати до Греції. А у професійному плані сподівається, що у Вільногірську знову відкриють юридичну консультацію, де вона зможе офіційно допомагати людям на належному рівні.

З нагоди Дня юриста, який відзначають сьогодні, 8 жовтня, Наталя Чернявська звернулася до колег-правознавців:

“Хочу побажати всім вдячних клієнтів. А ще — миру, здоров’я та терпіння, адже терпіння в нашій роботі — це один із найголовніших факторів“.

Читайте також:

“Студенти можуть розповісти більше, що їм болить, ніж вдома”: історія 26-річної викладачки з Вільногірська Діани Попович