«Часто роблю напис «я завжди поруч»: як змінилася тематика татуювань через війну

25 річна художниця-графістка Анастасія Михайлова вже понад шести років працює тату майстринею. Дівчина у 19 років відтворила свою першу роботу на тілі подруги, це були симетричні написи на щиколотках. Війна вплинула й на тематику татуювань, наразі до майстрині звертаються вільногірці з проханням зробити національні символи України та напис почерком близької людини «я завжди поруч». 

Більше про мистецтво татуювання журналістам Вільногірськ IN.UA розповіла майстриня Анастасія Михайлова.

Символічні тату робить жителька Вільногірська

Захоплення до тату з’явилося після переглядів фільмів, де американські підлітки робили свої перші тату, про які їх батьки не знали.

«Фільми надихнули. До того ж одна моя знайома сказала мені, що сам факт того, що я малюю – це унікально, але якщо мій талант буде обмежений малюнками на стінах моєї кімнати, то розвиток цим і обмежиться. Треба робити те, що люди забажають купувати. Мабуть, саме тоді я і загорілася цією ідеєю стати тату майстринею», — ділиться художниця-графістка Анастасія Михайлова.

Першою клієнткою майстрині початківиці стала шкільна подруга. У 2018 році  студентки спробували вивести невдале тату. На той час в Анастасії вже було необхідне обладнання.

«На той час я навчалася лише на штучній шкірі, моя подруга захотіла тату саме від мене і сказала, що довіряє мені. Саме тоді я спробувала це вперше на людині. Це були симетричні написи на щиколотках, вона з ними ходить досі», — ділиться майстриня тату.

Згодом Анастасія переїхала до Литви, де пів року працювала у студії. Там вона отримала практичні навички майстрині.

«Теоретичну частину я черпала з інтернету, а от досвіду я набрала саме в Литві. У студії, де я працювала, були класні колеги, вони мені все підказували. Так, мені пощастило, я отримала свій перший неоціненний досвід роботи у колективі та прокачала свої навички до гідного рівня», — розповідає Анастасія.

За шість років  художниця-графістка зробила понад 2 тисячі татуювань. Частіше звертаються  чоловіки.

«На мою думку, через те, що саме чоловіки бажають виглядати більш мужньо. У них немає заборон зі сторони сім’ї. До речі, чоловіки простіше  обирають ескіз», — ділиться майстриня.

Жінки більш терпимі до фізичного болю, вони менші за чоловіків, тому робота на одному і тому самому місці у жінок займає менше часу, ніж у чоловіків. Проте жінки більш мінливі, тому часто обирають дрібні роботи. Також багато дівчат не мають змоги зробити тату, бо чоловік чи хлопець забороняє, зауважила Анастасія Михайлова.

Тату з національними символами: витвір мистецтва

У своїй роботі  Михайлова використовує техніку віпшейдінг — спосіб внесення фарби під шкіру, коли голка залишає після себе пікселі і виходить наче дрібнодисперсні точки, які на відстані 1-2 міліметрів виглядають, як цільні тіні, але при цьому зблизька видно хід голки.

Анастасія каже, що це схоже на штрихування у малюнку.

Фарби майстриня використовує сертифіковані, спеціальні для тату. Фаворитом для майстрині серед чорного кольору є Dynamic Triple Black. 

«Ця фарба дуже концентрована, тому вноситься у шкіру дуже швидко, але з нею треба працювати дуже обережно, щоб на роботі не було синього відтінку. Як і в операційній, у мене немає нічого стерильного, але як і там, я використовую барʼєрний захист для частин обладнання, які не піддаються стерилізації це обмотка на проводах, спрей-батлі, столі, машинці. Використовую одноразові предмети: голки, капси для фарби та термічну стерилізацію для знімних частин машинки», — розповідає тату майстриня.

Найскладнішими, а натомість найцікавішим роботами Анастасія вважає перекриття старих або невдалих робіт. Вони вимагають нестандартного підходу до підбору ескізу, а також теоретичних знань, щодо накладання фарб одна на іншу і як це буде виглядати загоєним. Тривалість одного сеансу в середньому три години.

«Я можу зробити тату за 10 хвилин. Але є такі випадки, коли ми дуже обмежені у часі, наприклад із військовими. Клієнт хоче зробити масштаб, тоді я звісно йду йому назустріч та ми працюємо до упору, зазвичай це близько 10 годин чистої роботи», — говорить художниця. 

Анастасія більшість часу живе та працює у Вільногірську. Також кожні два тижні їздить до Харкова робити татуювання. Каже, тематика тату через війну змінилась. 

«Я зробила велику кількість національних символів: герб, прапор, калина, бавовна, козаки, битви, вперше робила вишивку, часто роблю тату почерком близької людини для клієнта, як, наприклад, напис «я завжди поруч». Обставини, в яких ми живемо, дуже вплинули на тату культуру та її розвиток. Українське татуювання набуло автентичних та виражених елементів та образів», — ділиться художниця-графістка Анастасія Михайлова.

Читайте також:

• Медіа розвитку нашої громади: у Вільногірську офіційно презентували сайт
• Майстриня з Вільногірська створює декор з гіпсу своїми руками

Вільногірськ живе тут – Facebook, Telegram, Instagram

Цієї неділі українці відзначатимуть одне з найсвітліших свят року – Великдень. У Вільногірську до нього готуються по-різному: хтось пече паски за родинними рецептами, хтось іде до церкви, а хтось – навіть у святковий день залишається на бойових позиціях. 

Редакція Вільногірськ IN.UA запитала у містян, що для них означає Великдень сьогодні – і якими є їхні сімейні традиції.

Свято, що об’єднує покоління

Великдень – це не лише релігійне свято Воскресіння Христового, а й символ весни, оновлення та надії. В українській культурі воно традиційно супроводжується освяченням пасок і крашанок, сімейними зустрічами та особливою атмосферою єднання.

Цьогоріч у Вільногірську містяни зможуть долучитися до святкових богослужінь. Зокрема, у храмі на честь Святої Трійці ПЦУ 12 квітня відбудеться Божественна літургія о 05:00, а освячення пасхальних кошиків буде з 06:00 до 08:30.

“Раніше – тихо, тепер – по-сімейному”: спогади про Великдень у різні часи

Секретар міської ради Олег Штамбург згадує, що в його дитинстві святкування Великодня було значно стриманішим.

“Особливих пишних свят не передбачалося. Паски пеклися завжди, фарбували крашанки. Цим займалася бабуся. Вона жила в селі – туди й приїжджали святкувати”.

Попри тогочасні обмеження, родинні традиції зберігалися: освячення їжі, великодній стіл, “биття” яйцями.

Сьогодні ж, за словами посадовця, святкування стало більш домашнім:

“Зараз – це чисто сімейне свято. Зустрілися за столом, посиділи, поговорили, згадали тих, кого вже немає. Все якось спокійніше”

Великдень без вихідних: коли свято – навіть на фронті

Для військовослужбовця Євгена П’янкова цього року Великдень пройде не вдома.

“У цьому році на Пасху я зі своїм екіпажем будемо на позиції, виконувати бойові завдання, тому відсвяткуємо чисто символічно”.

Каже, що з дитинства залишилася проста, але важлива традиція – скуштувати освячену паску та яйця.

Турбота щодня – навіть у свято

Зоозахисниця Вікторія Кукса вже кілька років поспіль має свою незмінну великодню традицію:

“Зранку вип’ю чаю з пасочкою, з’їм яйце і йду до своїх підопічних собак і котів. Вони ж не знають, свято чи ні, їм щодня потрібна увага”.

Для неї Великдень більше про повагу до традицій, ніж про релігію.

Від нічної служби до родинного столу

Майстриня ткацтва Олена Шевцова з теплотою згадує дитинство:

“Прокинутися о третій чи четвертій ранку, позичити бабусину хустину і піти з дідусем до церкви – це було щось неймовірно сакральне”.

Сьогодні традиції продовжуються: фарбування крашанок, випікання пасок за родинним рецептом, освячення та спільний обід.

Втім, цього року плани можуть змінитися:

“Є певні складнощі зі здоров’ям у мами і сина. Якщо не буде сил пекти – купимо готові. Але крашанки нафарбуємо обов’язково”.

“Поки ми разом – традиції живуть”

Для майстрині народної вишивки Тетяни Бігун Великдень – це передусім родина.

“Моя традиція починається зі світанку: йду до церкви святити паску. Але серце свята – це мама. Їй цього року 86 років, і ми всією родиною збираємося в її домі”.

Саме ці моменти, каже жінка, є найціннішими: “Спільні сніданки й мамина усмішка – це і є найбільша цінність”.

Простота замість гучних святкувань

Фотографиня Альона Васильєва зізнається: з роками святкування стало значно простішим.

“Коли діти роз’їхалися, все змінилося. Спечу кілька пасок і піду до мами. Останні роки просто відпочиваю”.

Свято, яке кожен проживає по-своєму

Історії вільногірців показують: Великдень – це не лише про обряди чи традиції. Для когось – це спогади дитинства, для когось – родинний затишок, для когось – служба і обов’язок, а для когось – турбота про тих, хто поруч щодня.

Та попри різні обставини, у цьому святі залишається головне – тепло, пам’ять і надія.

Як святкують Великдень в різних країнах

Картини, що народжуються з дерева, та життя, сповнене праці, будівництва і творчості – 75-річний житель Вільногірська Василь Клюнда перетворює звичайні фанерні дошки на витончені художні роботи. 

У розмові з журналісткою Вільногірськ IN.UA майстер розповів, як із меблевого виробництва прийшов до мистецтва різьби, чому творчість стала для нього способом відпочинку і що допомагає не втрачати натхнення.

Від Волині до Вільногірська: шлях довжиною в життя

Василь Клюнда народився 8 березня 1951 року у Волинській області, в селі Гречки Ковельського району. Водночас у документах офіційною датою вказано 12 березня – її записали пізніше через те, що народження відбулося вдома. Саме тому пан Василь жартує, що має одразу дві дати народження і відзначає їх обидві.

З усмішкою пан Василь розповідає: “День народження 8 березня завжди святкую вдома, а 12 березня – на роботі, бо зазвичай ця дата припадала на робочі дні”.

Після закінчення школи він здобув професію столяра-мебляра у Ковельському ПТУ та працював на меблевій фабриці близько восьми років. У 1976 році, слідом за молодшою сестрою, яка вступила до Вільногірського коледжу, він наважився переїхати до тодішнього молодого міста Вільногірська, де активно розбудовувалися промисловість і житлова інфраструктура.

“Ми тоді фактично будували половину міста”, – згадує він.

У Вільногірську майстер працював на різних підприємствах – від будівельної сфери до “Укртелекому”, де завершив трудову діяльність у 2011 році.

Як з’явилося захоплення різьбою

До мистецтва різьби Василь Клюнда прийшов ще під час навчання. Його майстер у училищі, Борейшо Григорій Іванович, не лише навчав столярства, а й відкривав учням тонкощі роботи з деревом, включаючи інкрустацію та художню обробку.

Саме тоді з’явилися перші навички, які згодом переросли у справжнє захоплення.

“Я тоді вперше спробував і зрозумів, що це мені до душі”, – пригадує він.

Згодом, працюючи на меблевому виробництві, він мав доступ до матеріалів і технологій, що дозволяло експериментувати та вдосконалювати майстерність.

Гурток для дітей і передача досвіду

У минулі роки майстер також викладав різьбу для дітей. На заняття приходили десятки учнів.

“Було до 28 дітей одночасно. У мене досі залишилися журнали відвідуваності гуртка, де я позначав, скільки маленьких майстрів приходили до мене на навчання. А це було ще у 80-90-х роках”, – згадує він.

Заняття проходили кілька разів на тиждень, і діти власноруч створювали перші роботи – від простих візерунків до складніших композицій.

Як народжується дерев’яна картина

Процес створення різьблених робіт, за словами майстра, потребує точності, терпіння і розуміння структури дерева.

Спочатку підбирається та обробляється фанера: її шліфують, покривають морилкою або фарбниками, а потім лакують. Далі в роботу вступають спеціальні різці та стамески.

“Тут важливо не прорізати зайвого, бо фанера має шари. Треба відчувати матеріал до міліметрів”, – пояснює Василь Клюнда.

Залежно від складності, одна робота може зайняти від кількох годин до дня. Прості сюжети майстер виконував навіть по кілька десятків на місяць, коли працював активно.

“Як зараз пам’ятаю, я міг зробити від 60 до 80 робіт за місяць. Якщо це були прості пейзажі, то міг і по 6 картин на день робити”, – поділився пан Василь.

Від пейзажів до ікон: еволюція творчості

У різні роки тематика робіт змінювалася. Майстер створював пейзажі, портрети, сюжетні композиції, а також масштабні панно.

Окремий напрям – копіювання робіт художників, зокрема гравюр, які він збільшував і переносив у різьбу.

Сьогодні Василь Клюнда більше працює над іконами, які оформлює у дерев’яні рамки та розміщує під склом.

“Зараз часто просять саме ікони. Роблю їх із душею”, – говорить він.

Творчість як відпочинок і спосіб жити

Попри вік, Василь Клюнда не полишає творчості. Хоча працює вже рідше, він продовжує створювати вироби, які для нього – більше ніж просто предмети декору.

“Я забуваю про все, коли працюю. Це мене надихає”, – каже він.

Для майстра різьба стала не лише хобі, а й способом зберігати внутрішню рівновагу та передавати емоції через дерево.

Сенси в кожній роботі

У роботах Василя Клюнди часто закладені сюжети з глибоким змістом – від природи до людських переживань. Це можуть бути сцени материнства, прощання, очікування або символічні образи змін і плину часу.

“Кожна картина має свій зміст і історію”, – зазначає він.

Поради молоді: цікавитися світом і не боятися роботи

Майстер переконаний, що сучасній молоді варто більше відходити від залежності від гаджетів і ширше дивитися на світ.

Він радить бути допитливими, пробувати різні види діяльності, не боятися фізичної праці та шукати справу, яка буде до душі.

“Не можна зациклюватися на одному. Треба цікавитися всім – тоді життя буде повнішим”, – підсумовує Василь Клюнда.

Історія майстра – це приклад того, як професійний шлях, життєвий досвід і творче захоплення можуть переплестися в одне ціле. І як із простого шматка дерева народжується не просто виріб, а історія, що зберігає пам’ять і настрій свого автора.

Читайте також:

“Коли сідаю вишивати — мозок перезавантажується”. Історія Людмили Дігтяр з Вільногірська, яка створює картини з тисячі хрестиків