День пам’яті померлих від СНІДу: що треба знати про хворобу й де пройти тестування у Вільногірську

У третю неділю травня, цьогоріч це 19 число, світ згадуватиме людей, які померли від СНІДу. Цю хворобу викликає вірус імунодефіциту людини. На початок 2024 року, за даними Центру громадського здоров’я, в Україні зареєстрували 2756 нових випадків ВІЛ-інфекції. Найвищі показники захворюваності на ВІЛ-інфекцію у Дніпропетровській, Одеській, Київській, Кіровоградській та Чернігівській областях. У МОЗ зазначають, третина із загальної кількості всіх захворілих не знають, що є носіями ВІЛ-інфекції. Контролювати здоров’я допоможе тестування.

Про тестування на ВІЛ Вільногірськ IN.UA розповіла медична директорка медичного Центру первинної медико-санітарної допомоги Вікторія Головянко.

Тестування на ВІЛ та СНІД у Вільногірську

Щоб контролювати стан здоров’я, необхідно робити текстування на виявлення ВІЛ-інфекції, розповідає медична директорка Центру первинної медико-санітарної допомоги Вікторія Головянко.

Для цього вільногірцям необхідно звернутися до сімейного лікаря. Той дасть направлення на тестування. Швидкі тести безплатні.

«Якщо в когось позитивний результат, тоді сімейний лікар повинен скерувати пацієнта на консультацію до інфекціоніста. Там вже буде більш ретельне обстеження», — каже Головянко.

Існує доконтактна та постконтактна профілактика ВІЛ-інфекції.

«Наприклад, якщо медична сестра вкололась голкою або поранилася, та знає, що потрапила кров ВІЛ-інфікованої людини, то потрібно одразу звернутися до інфекціоніста, призначається постконтактна профілактика на період 28 днів — людина приймає антиретровірусну терапію. Постконтактна профілактика розпочинається в перші години, але не пізніше 72 годин після «аварії», — розповідає лікарка.

ВІЛ-інфікованим людям приймати антиретровірусну терапію необхідно протягом всього життя. Її не можна переривати, постійне приймання препаратів збереже від ускладнень хвороби та подовжить життя.

«Якщо дитина народжується від ВІЛ-інфікованої матері, то не 100%, що вона буде інфікованою. Тому дитині не можна грудне вигодовування. Там іде контроль аналізів за схемою та антиретровірусна терапія. Якщо новонароджена дитина, то тричі робиться тест, а потім береться більш поглиблений аналіз. Якщо дитина не інфікована, то за нею спостерігають і веде вона нормальний спосіб життя. Якщо виявляється позитивний тест, то йде індивідуальне призначення терапії», — каже Головянко.

ВІЛ та СНІД: що треба знати

За даними Центру громадського здоров’я МОЗ, в Україні зареєстровано понад 170 тисяч ВІЛ-інфікованих. Проте про свій ВІЛ-статус знає лише третина інфікованих. Загальна кількість людей, які живуть з ВІЛ в Україні, сягає 377 600.

Як передається ВІЛ: 

• через кров — при потраплянні крові чи інших біологічних рідин, що містять кров від ВІЛ-інфікованої до здорової людини. Частіше це відбувається при ін’єкційному введенні наркотичних речовин брудними шприцами та голками, що вже використовувались іншими особами;
• статевим шляхом — під час незахищених статевих стосунків;
• від матері до дитини під час вагітності, пологів та годуванні грудьми.

ВІЛ не передається:

• при спільному користуванні побутовими речами, посудом, роботі в одному приміщенні;
• у лазні та сауні;
• під час поцілунків;
• обіймах та рукостисканні;
• при чханні та кашлі;
• через поручні, дверні ручки, столи, стільці;
• при укусах комарів чи інших комах.

Після інфікування вірус починає швидко розмножуватись, вражає різні клітини, органи та системи організму. Через 6-8 тижнів у третини інфікованих розвивається гостра ВІЛ-інфекція, яка протікає з такими симптомами:

• лихоманка;
• слабкість;
• підвищення температури;
• біль у суглобах.

В інших — цей період проходить непомітно.

ВІЛ викликає СНІД

Після закінчення гострої стадії ВІЛ-інфекції розвивається безсимптомний період, який триває 8-10-12 років. У цей час здебільшого людина відчуває себе здоровою, веде звичайний спосіб життя. Проте періодично можуть збільшуватися лімфовузли, часто з’являтися простудні захворювання. Такі люди є носіями ВІЛ.

Вірус вражає клітини імунної системи, так звані СД4 лімфоцити, які захищають організм від вторгнення бактерій та вірусів. У здоровому організмі їх кількість становить 1000 в мілілітрі крові. Кожного року кількість СД4 в крові ВІЛ-інфікованого зменшується в середньому на 50 клітин, і коли їх кількість падає до 300-200 і нижче, порушується система імунного захисту і розвиваються захворювання.

Людина погано себе почуває, відзначає схуднення, слабкість, стомлюваність. Ця стадія хвороби називається СНІД. Його проявами можуть бути герметична інфекція, грибкові ураження шкіри та слизових оболонок, активується або первинно розвивається туберкульоз.

Читайте також:

• У Вільногірській ЦМЛ планують встановити кондиціонери: як це допоможе погасити борг по зарплатах
• Цивільні вільногірці можуть пройти базову військову підготовку у чотирьох містах Дніпропетровщини

У Лихівській громаді троє ветеранів, які повністю або частково втратили зір під час захисту України, отримали побутову техніку за державною програмою підтримки. Вона передбачає одноразову грошову допомогу до 95 тисяч гривень на придбання необхідних речей для облаштування побуту.

Детальніше про програму підтримки ветеранів та її реалізацію в Лихівській громаді читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Хто може отримати допомогу до 95 тисяч гривень

Програму реалізують Міністерство у справах ветеранів України та Товариство Червоного Хреста України. Вона передбачає підтримку ветеранів і ветеранок, які повністю або частково втратили зір під час захисту України.

Згідно з інформацією Лихівської територіальної громади, допомога надається у формі одноразової грошової виплати розміром до 95 тисяч гривень. Кошти призначені для придбання побутової техніки з визначеного переліку та облаштування повсякденного життя.

У громаді зазначають, що скористатися цією підтримкою вже змогли троє ветеранів, які отримали необхідну побутову техніку.

Як ветеранам допомагають скористатися програмою

Реалізація програми передбачає не лише надання фінансової допомоги, а й супровід ветеранів під час оформлення необхідних документів.

У Лихівській громаді цю роботу проводить, зокрема, фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Аліна Шворак. У громаді відзначили її внесок в організацію процесу та допомогу ветеранам на різних етапах отримання підтримки.

Також подяку висловили селищній голові Ларисі Савченко за сприяння в організації роботи та підтримку ініціатив, спрямованих на допомогу ветеранам.

У громаді наголошують, що завдяки взаємодії фахівців, місцевої влади та організацій, які реалізують програму, ветерани можуть отримати передбачену допомогу й облаштувати побут відповідно до своїх потреб.

Джерело: Facebook Новини Лихівської громади. 

Читайте також:

Пункти незламності стануть автономнішими: Вільногірськ і Лихівка отримали зарядні станції від німецьких партнерів

Вони не знають, де зараз їхні рідні, місяцями й роками чекають на звістки та продовжують шукати відповіді. Для одних надія на повернення додому досі залишається єдиною опорою, інші вже пережили втрату. Родини військовослужбовців із Божедарівської та Вільногірської громад зібралися на трасі Дніпро – Київ, щоб нагадати про тих, хто перебуває в полоні, зник безвісти або загинув, і про родини, які продовжують чекати.

На місці проведення акції побувала представниця редакції Вільногірськ IN.UA та поспілкувалася з організаторкою й учасниками акції про очікування, невизначеність і те, чому вони не готові мовчати.

“Через місяць їх уже забули”: чому рідні виходять на акції

На узбіччі траси – українські прапори, плакати з фотографіями та іменами захисників, сигнальні фаєри. За кожним написом – чиясь історія, за кожним портретом – людина, на повернення якої чекають батьки, дружини, брати, сестри та діти.

Для рідних це вже не перший вихід на акцію. Вони збираються знову і знову, аби військовополонених не забували, а зниклих безвісти продовжували шукати. 

Для Наталії Рогальської, організаторки акції з Божедарівської громади ця ініціатива стала особистою справою. За її словами, ідея виникла після поїздок до Києва та Кам’янського, де вона бачила, як інші родини виходять нагадувати про своїх близьких.

Наталія вирішила, що така акція має відбуватися і в її громаді. Вона звернулася до місцевої влади, після чого рідні почали збиратися.

Перші виходи були непростими. За словами організаторки, навіть дощ не зупиняв людей. Адже для них важливо не те, наскільки комфортно стояти на узбіччі, а те, щоб їх почули.

“Я розумію, що, може, ці акції нічим не допомагають. Але ми виходимо вкотре, щоб нагадати про тих, хто в неволі, хто безвісти зник, і про тих, хто боронив нашу Батьківщину, щоб про них пам’ятали”, – пояснила Наталія.

Вона говорить про те, що пам’ять про військових не повинна обмежуватися словами, які звучать одразу після трагедії. За її спостереженнями, суспільна увага з часом слабшає, хоча для родин нічого не закінчується.

“Ми виходимо, щоб нагадати вкотре. Через місяць їх уже забувають, що вони воїни, що вони віддали життя”, – сказала організаторка.

Саме тому рідні продовжують виходити на дороги, їздити до інших міст і долучатися до акцій. Для них це спосіб показати, що за кожним статусом “зник безвісти” чи “перебуває в полоні” стоїть людина, на яку чекають.

“Чоловіка немає вже 14 місяців”: очікування, яке триває роками

Серед учасниць акції – Ірина з Божедарівської громади. Її чоловік зник безвісти 14 місяців тому, і весь цей час вона продовжує шукати інформацію про нього.

Жінка не обмежується акціями у своїй громаді. Вона їздила до Києва та Дніпра, брала участь у зустрічах і продовжує звертатися туди, де можуть допомогти встановити місцеперебування чоловіка.

Для неї кожна така зустріч – можливість ще раз нагадати про свою родину та інших людей, які опинилися в подібній ситуації.

На запитання, чи допомагають акції, Ірина висловлює сподівання, що завдяки розголосу про зниклих безвісти дізнаватиметься більше людей, а питання їхнього пошуку не залишатиметься поза увагою.

Ірина не має певності, коли отримає відповідь про долю чоловіка. Проте продовжує виходити на акції, адже його повернення залишається для неї головним.

“Просто чекати недостатньо”: що дають акції родинам

Ще один учасник акції – Віталій із Божедарівської громади. Його рідна людина зникла безвісти 24 вересня 2022 року поблизу Соледара. 

Віталій розповів, що близькі зверталися до різних установ, їздили на зустрічі та долучалися до заходів у Києві й Дніпрі. Родина також отримувала листи від рідної людини, однак точної інформації про його місцеперебування не має.

Чоловік пояснює, що такі акції важливі не лише для суспільної уваги, а й для самих родин. Вони дають можливість відчути, що люди з подібним досвідом не залишаються наодинці зі своїм болем.

“Люди бачать, що ми долучаємося до цієї проблеми. Що ми не просто сидимо і чекаємо. Просто чекати недостатньо”, – зазначив Віталій.

Він вважає, що публічні акції допомагають привертати увагу до долі зниклих безвісти та полонених, а також показують, наскільки багато людей продовжують чекати на своїх близьких.

Для учасників важливо, щоб про військових пам’ятали не лише їхні родини. Вони хочуть, щоб суспільство розуміло: питання повернення захисників додому не втрачає актуальності, навіть якщо про конкретну історію давно не було нових повідомлень.

“У нас спільна війна”: на акції стоять і ті, хто пережив втрату

Поруч із родинами зниклих безвісти та полонених на акцію виходять і люди, які втратили своїх близьких на війні.

Світлана з Божедарівської громади розповіла, що її син загинув, захищаючи Україну. Вона також долучається до акцій, підтримуючи родини, які досі не знають, що сталося з їхніми рідними.

Для неї пам’ять про загиблих і підтримка тих, хто чекає на повернення своїх близьких, – частина спільної відповідальності.

На акції можна побачити людей із різними історіями, але їх об’єднує одне: війна торкнулася кожного з них, а біль однієї родини не є чужим для інших.

“У нас тут спільна війна, спільне горе. Хтось чекає, хтось уже дочекався”, – так одна з учасниць пояснила, чому виходить підтримати інших.

Звернення без відповідей: що турбує рідних

За емоціями та плакатами на акції стоїть ще одна проблема – труднощі з отриманням інформації про долю військових.

Наталія Рогальська розповіла, що неодноразово зверталася до різних установ після зникнення свого брата. За її словами, востаннє він виходив на зв’язок 11 серпня. Згодом жінка почала телефонувати побратимам, на гарячі лінії та до інших установ, намагаючись з’ясувати, що сталося.

Вона згадує, що спочатку не могла отримати чітких відповідей, а спілкування з представниками окремих установ було для неї болісним. За словами жінки, вона відчувала, що її запитання не сприймають із належною увагою.

Організаторка також зазначила, що надсилала звернення, однак не завжди отримувала відповіді, на які сподівалася.

Цей досвід, за її словами, показує, наскільки складним може бути шлях родини від першої тривоги через втрату зв’язку до офіційного повідомлення про зникнення безвісти.

Для близьких важливо не лише отримати відповідний статус, а й розуміти, які дії проводять для пошуку військового, куди звертатися далі та де шукати достовірну інформацію.

Невизначеність виснажує. Кожен день без новин стає черговим днем очікування, а кожне звернення – спробою знайти відповідь, яка може змінити життя всієї родини.

Рідні не стверджують, що самі акції можуть повернути військових додому. Але вони переконані: мовчання не допоможе зберегти увагу до їхніх історій.

Тому знову виходять із прапорами та плакатами. Щоб імена не зникали з пам’яті суспільства. 

Читайте також:

Голос тих, хто не може говорити: як сестра безвісти зниклого героя Наталія бореться за правду