Кубок Дніпропетровської області: Бійцівський клуб «Файтер» продемонстрував вражаючі результати

Бійцівський клуб взяв участь у змаганнях Кубка Дніпропетровської області з козацького двобою. 16 спортсменів, серед яких одна дівчинка, боролися на татамі з представниками клубів Запорізької, Полтавської та Дніпропетровської областей.

За змаганнями слідкували журналісти Вільногірськ IN.UA

Козацький двобій для файтерівців

Поєдинки, що проходили у Кам’янському цими вихідними, були успішними для вихованців бійцівського клубу «Файтер». Вихованці клубу здобули вражаючі результати: 7 спортсменів отримали золоті медалі, 6 — срібні, а троє вибороли бронзу.

Всі учасники змагалися в розділі Борня-1. Особливо слід зазначити Богдана Машегірова, який брав участь у розділі Герц-1.

Результати змагань

Золото вибороли: 

Тимофій Грищенко, 

Богдан Машегіров, 

Артем Левковець, 

Давид Васильківський, 

Єгор Лутовінов, 

Семен Логутов, 

Богдана Омельченко.

Срібло взяли: 

Іван Мартюк, 

Богдан Левенець, 

Артем Соц, 

Дмитро Ващенко, 

Олексій Легкий, 

Михайло Вовк.

Бронзу отримали: 

Даніїл Волошин, 

Гордій Обжа, 

Владислав Гололобов.

Тренерка клубу «Файтер», майстриня спорту Валерія Худякова, брала участь у суддівстві, виконуючи обов’язки рефері та бокового судді.

Клуб «Файтер» не вперше бере участь у чемпіонаті з козацького двобою, але організатор змагань, Станіслав Тимченко, залучився до цього процесу вперше. Він продовжує справу свого батька, Костянтина Тимченка, який також вніс вагомий внесок у розвиток цього спорту.

«Щиро вдячні організатору змагань, Станіславу, за високий рівень проведеного заходу. Чесне суддівство, пунктуальність, чудові нагороди та дружня атмосфера – бажаємо Вам сил та наснаги у проведенні майбутніх чемпіонатів», – поділилася враженнями прессекретарка клубу «Файтер» та заступниця голови правління Вільногірської федерації кікбоксингу, Ольга Левковець.

Після завершення поєдинків на чемпіонаті області всі спортсмени отримали авторські медалі, що підкреслює унікальність та важливість цих змагань для кожного учасника.

«Я мама спортсмена, який не перший рік їздить на змагання. Він чемпіон України, Світу та Європи, але я кожного разу хвилююсь, як вперше. Кожен поєдинок –  він не схожий на попередній. Кожен суперник, має свою техніку бою і по- своєму веде свій бій. Моє серце завжди б’ється шалено, коли мій син на ринзі в бою. Іноді я не знаю, хто більше хвилюється: я, коли подумки разом з Артемом завдаю удару по супернику, чи мій син, який вже у сутичці з суперником», – коментує мама бійця Ольга Левковець.

Читайте також:

• Вільногірський «Файтер» виборов золото на Чемпіонаті України з кікбоксингу у Львові
• Чемпіонка п’яти областей та країни тренується у Вільногірському «Файтер»

Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші часи. Максим назавжди залишиться в пам’яті Вільногірська та рідної Ерастівки молодим і непереможним. 

Детальніше читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.

Півтора року родина шукала Максима. Їздили по містах, зверталися до штабів, виходили на акції, вірили, що він живий. Аж поки не задзвонив телефон: 

“Мені подзвонив слідчий з Черкас, сказав, що є збіг ДНК. Наш Максим знаходиться в моргу як безіменний”, — згадує батько Микола. 

Ця розмова поставила крапку в довгому очікуванні і водночас відкрила новий етап болю. 

Максима поховали 12 листопада 2025 року. 

“Біль все ще не відходить”, — тихо каже батько.

Дитинство: футбол, як головна пристрасть

Максим народився у 1996 році в Ерастівці. 

З дитинства був активним і допитливим. 

“Він такий був шустрий. Вірші любив, запамʼятовував добре”, — згадує батько. 

Міг годинами дивитися мультфільми, а потім переказувати їх майже дослівно. Ріс серед друзів, багато часу проводив на вулиці, грався з дітьми біля дому. 

“Шкоди ніколи не робив, завжди був слухняним”, — додає батько. 

З дитинства Максим захоплювався спортом, особливо футболом. Грав у шкільній команді, їздив на змагання, слідкував за матчами і знав майже всі команди та гравців.

“Футбол для нього — це святе було”, — каже батько. 

Це захоплення з часом переросло у мрію: Максим хотів стати футбольним коментатором. 

“Казав: вивчусь і буду диктором футбольним”, — розповідає чоловік. 

Навчання, перші кроки у дорослому житті і TikTok між обстрілами

У школі Максим завжди брав участь у виступах та конкурсах. 

“Він дуже артистичний був, у нього все виходило”, — згадують знайомі. 

Після школи Максим вступив до технікуму у Вільногірську на металургійний напрям. Це був свідомий вибір. 

“Сказав: або буду металургом, або взагалі не буду вчитися”, — розповідає батько. 

Навчався добре, отримував стипендію, а під час канікул сам знаходив підробіток. 

“Не сидів просто так — пішов і знайшов роботу”, — каже він. 

Після навчання працював у Дніпрі, де орендував житло та будував самостійне життя. 

Максима мобілізували у 2022 році. 

Спочатку він служив в охороні обʼєктів під Одесою. Згодом проходив навчання у Німеччині, після чого його підрозділ перекинули на фронт. У 2024 році опинився на Донеччині. 

Під час служби почав вести TikTok. Знімав гумористичні відео та спілкувався з аудиторією. 

З часом у Максима зібралася велика кількість підписників. Він почав збирати донати — не для себе, а для хлопців. Одного разу йому навіть заблокували карту через велику кількість донатів: 

“Він поїхав в банк, йому заявили: військові не можуть бути блогерами. Він відкрив другу, цю теж заблокували. Тоді він відкривав нові і продовжував збирати донати і відправляти усе хлопцям”, — каже батько. 

Два дні утримував позицію сам

Останній раз Максим виходив на звʼязок 2 червня 2024 року. 

В останню розмову з матір’ю Максим намагався її заспокоїти та приховував, де він знаходиться і наскільки небезпечним є місце його перебування.

“Він оберігав маму, як кажуть”, — згадує мати Ірина. 

Через два дні пані Ірина намагалася звʼязатися з Максимом, але він не відповідав. Тоді дівчина Максима Оля передала рідним: хлопців на кілька днів відправляють на позиції, після чого він знову зателефонує. 

“Сказали, що на чотири дні, і вийде на звʼязок. Але прошло чотири дні, потім шість. І його не було”, — розповідає батько. 

6 червня батьки почали телефонувати на гарячу лінію 47-ї бригади, а вже 10 червня родина отримала офіційне повідомлення про те, що Максим зник безвісти. Після цього почалися пошуки: батько їздив по різних містах, Київ, Дніпро, Черкаси, звертався до координаційних штабів, міжнародних організацій, шукав будь-яку інформацію. 

Родина до останнього вірила, що Максим міг потрапити в полон. 

“Де я тільки не був, і в “Червоних Хрестах”, і по всіх штабах. Ніде нічого”, — каже він. 

Один з поранених побратимів, якого вдалося знайти родині, розповів: його підрозділ зайняв позицію, яку згодом накрили вогнем. 

“Хлопці розповідали, що від їхньої позиції нічого не лишилось. Її зрівняли з землею”, — переказує слова побратима батько. 

За словами хлопця, після обстрілу Максим лишився сам на позиції. Максим ще дві доби тримав оборону. Після чого звʼязок з ним обірвався остаточно. 

Понад рік між надією і правдою

Пошуки тривали більше ніж півтора року. Родина чіплялася за будь-яку зачіпку. Хтось із бійців, що повернулися з полону, казав, що бачив Максима. Білоруські волонтери також повідомляли про схожого хлопця.

“У нас була надія, що він дійсно в полоні”, — каже мати. 

Тіло Максима повернули в Україну ще восени 2024 року під час обміну. Однак встановити особу одразу не вдалося: через навантаження на систему і тривалі процедури ДНК-ідентифікації процес затягнувся.

“Більше ніж півтора року він знаходився в моргу”, — розповідає батько.  

Лише у 2025 році результати ДНК підтвердили: це він.

Навіть після смерті він залишив світлий знак. Одеській волонтерці Максим наснився усміхненим, у білому одязі: “Я ж прийшов, мене знайшли, я повернувся”.

Сьогодні, навіть маючи на руках результати експертиз, батьки зізнаються: надія не згасла.

“Я мама, я не можу впустити в душу, що то він. Не віриться — і все”, — каже пані Ірина. 

Для родини Максим залишається тим, кого вони все ще чекають, попри всі офіційні повідомлення.

Наразі петиція про присвоєння Максиму звання Героя України зібрала необхідні голоси, адже його історія — це історія хлопця, який жив звичайним життям, мав мрії, захоплення і плани. І який до останнього подиху утримував свої позиції.

Читайте також:

Петицію про звання Героя України для загиблого військового Максима Тимощука зареєстрували на сайті президента

У Вільногірську з’явилося місце, де тиша говорить гучніше за слова. Тут згадують дітей, чиї життя обірвала війна. Цього дня поруч із містянами були військові – і їхні історії додали заходу особливої глибини. Їхні голоси – про війну і мир, втому і силу, дитинство і втрати – звучали тут особливо щиро. У цих розповідях немає пафосу, лише правда, яку проживають щодня. 

Про досвід військових із Вільногірська, їхні спогади та думки – далі в матеріалі Вільногірськ IN.UA

Простір, що говорить без слів

У центрі Вільногірська відкрили місце пам’яті загиблим дітям України – простір, наповнений символами, тишею і болем. Це не просто локація, а точка, де зупиняються, щоб згадати і не забути.

Раніше редакція Вільногірськ IN.UA розповідала про відкриття та історії матерів із Маріуполя і Бучі, які зворушили містян до сліз. Та цього разу подія набула ще одного виміру – голосу тих, хто сьогодні тримає оборону країни.

“Від командира залежить життя”: слова, які звучать по-іншому

Серед гостей заходу були військові з Вільногірська. Вони ділилися власним досвідом, який поєднує фронт і мирне життя.

Військовий Володимир Гладун розповів, що його шлях у війську почався ще у 90-х роках. Тоді, каже, ніхто не вірив, що війна стане реальністю:

“Коли нам казали, що готують як захисників держави, якщо буде війна – це звучало нереально. Тоді все було інакше”.

Після скорочення армії у 2003 році він залишив службу, але з перших днів повномасштабного вторгнення повернувся до війська. Нині служить у 121-й бригаді на Херсонському напрямку, де тримають оборону по Дніпру.

Його слова про відповідальність звучали особливо гостро:

“Від командира залежить життя твоєї людини. Треба приймати рішення так, щоб і завдання виконати, і зберегти життя”.

Він також наголосив на важливості особистого прикладу:

“Як і діти, люди не вірять словам – вони дивляться на дії”.

Війна і молодість: історія, написана в укритті

Свою історію розповів і Микита Крігер – військовий, який до служби займався волонтерством. Ще студентом він допомагав переселенцям: знаходив житло, забезпечував продуктами та необхідними речами.

Під час служби опинився в оточенні у Мирнограді. Саме там, у підвалах і бліндажах, він писав дипломну роботу.

“Ховаючись у підвалах, вечорами, коли вже не можна було вийти через дрони, я дописував диплом. І зрештою захистив його”.

Його слова про дитинство звучали особливо контрастно: “Було місце – ліс біля озера. Я тікав туди щодня”.

Сьогодні ж найбільшим бажанням після повернення було просте: “Просто поспати”.

“Впертість допомагає йти до цілі”

Олег Тхоренко, ще один військовий, пригадав своє спортивне минуле. Займався боротьбою, армрестлінгом, має десятки нагород.

Каже, що головне, що виніс зі спорту – це характер:

“Впертість дуже допомагає. Коли знаєш свою ціль і йдеш до неї”.

“Триматися разом”: порада від фронту

Антон Скоблік, який служить із перших днів повномасштабної війни, згадав себе дитиною – допитливим і відкритим до світу.

Його побажання молоді просте, але вагоме: “Триматися колективу, підтримувати один одного. І успіхів – і в спорті, і в житті”.

Пам’ять, яка формує майбутнє

Відкриття місця пам’яті загиблим дітям у Вільногірську стало подією, яка об’єднала різні покоління – тих, хто пам’ятає, і тих, хто бореться.

Це місце – не лише про втрату. Воно про відповідальність. Про те, щоб трагедія не стала звичкою. Про те, щоб кожна дитяча історія залишилася в серці громади.

І про те, що навіть у час війни – життя, пам’ять і правда мають звучати.

Читайте також:

Сила, яка виросла з упертості: особиста історія тренерки з пауерліфтингу у Вільногірську