Міжнародний день волонтера: згадуємо волонтерів Вільногірська в історіях та фото

5 грудня у світі відзначають Міжнародний день волонтера. Волонтери — це люди, які самовіддано та безкорисливо допомагають іншим. Їхня діяльність охоплює широкий спектр — від підтримки безпритульних тварин до надання допомоги військовим на фронті.

Редакція Вільногірськ IN.UA зібрала історії волонтерів з Вільногірська.

Олександр Словачевський

Олександр Словачевський, вже понад шість років опікується неофіційним притулком для собак у Вільногірську. Він не залишив свою справу, навіть коли став на захист України. До війни Олександр працював на одному з міських підприємств та самостійно доглядав за безпритульними тваринами. У 2018 році він очолив команду волонтерів, які відновили діяльність притулку.

«Там завжди були собаки, яких я підгодовував. Вдома готував їм кашу і віз на роботу. Вони мене вже там чекали», — розповідає Олександр Словачевський.

Будучи на фронті, він підтримує зв’язок з волонтерами, організовує збори через соцмережі та обов’язково відвідує притулок, коли буває вдома.

Олександр Посметухов

Олександр Посметухов, переселенець з Краматорська, вже майже два роки живе у Вільногірську і допомагає безпритульним тваринам. Разом з однодумцями Олександр збирав гроші, купував корм та розвозив його до притулків.

«Якщо у мене запитають, чому мій вибір впав на тварин, однозначної відповіді не буде. Я просто їх люблю», — каже Олександр Посметухов.

Чоловік об’єднався з волонтерами у Вільногірську, разом вони купили покинутий гараж і облаштували там притулок. Благодійники купують ліки, їжу, допомагають зі стерилізацією тварин і навіть підтримують військових, передаючи необхідні речі на фронт. Олександр почуває себе потрібним у Вільногірську і планує залишитися там жити.

Ольга Роговенко

Ольга Роговенко очолює організацію «Пухнастий батальйон» і вже багато років рятує тварин створюючи для них комфортні умови. Притулок «Котячий будинок» став домівкою для десятків котів. Ольга з любовʼю ставиться до кожного пухнастика, який є під її опікою. За словами Ольги, притулок також займається пошуком нових домівок для своїх мешканців. Для цього публікують інформацію у Facebook та звертаються до знайомих.

«На сьогодні в нас корму вистачає на місяць, але я не знаю, що буде далі. Ми часто отримуємо допомогу від благодійних організацій, але на постійній основі корм потрібен завжди», — ділиться Ольга Роговенко.

Вікторія Кукса

Місцева волонтерка Вікторія Кукса вже понад пʼяти років працює у притулку Вільногірська, який існує виключно на благодійній основі.

«Собак було близько сімнадцяти, коли прийшла у притулок, а зараз їх близько сорока. Когось прилаштовуємо, когось знову беремо. У нас залишаються ті собаки, які хронічно хворі, їх вже ніхто нікуди не візьме. Кількість нібито невелика, але дуже велика відповідальність», — розповідає Вікторія Кукса

Для дітей шкільного віку у притулку влаштовують екскурсії. Учні граються з тваринами. Після відвідування тварин діти передають притулку корм та необхідні речі. Їх збирають на шкільних акціях до Дня тварин.

Валерій Білоус

Навесні 2022 року Валерій Білоус приєднався до міської тероборони та контролював блокпост на в’їзді у місто. Паралельно Валерій допомагав військовим, які вирушили на фронт, а згодом приєднався до благодійного фонду «Всесвітня допомога Україні».

«Маючи волонтерське посвідчення, я міг відвозити допомогу хлопцям у дуже “гарячі” напрямки. Ми – велика команда, яка допомагає не тільки вільногірським військовим, а й усім без винятку», — розповідає Білоус. Благодійники передають на фронт їжу, ліки, медичне обладнання, військове спорядження і булер’яни. Валерій почав займатися волонтерством ще у 2014 році, допомагаючи військовим у АТО. «Мені не страшно допомагати, я можу довезти допомогу майже в окоп. Мені страшно ховати друзів та привозити з війни їхні тіла матерям», — ділиться Валерій.

Світлана Мількевич

Світлана Мількевич волонтерка ГО «Обʼєднання учасників АТО Вільногірська». У волонтерському центрі, разом з іншими, вона плете маскувальні сітки шиє спорядження для наших захисників.

«Захисні плащ-палатки, плитоноски, балаклави, панамки. Купуємо дрони, машини, ремонтуємо автівки», — розповідає Світлана Мількевич.

Наразі волонтерський центр працює у будівлі первинної медико-санітарної допомоги, де їм надали приміщення у колишньому дитячому відділенні. До цього волонтери працювали у першій школі.

Сергій Педенко

Зіткнувшись із діагнозом рак, Сергій Педенко не тільки розпочав боротьбу за своє життя, але й вирішив допомагати іншим. Перед початком повномасштабного вторгнення Сергій зібрав волонтерську команду, підтриману жителями міста.

«Отримавши діагноз, я переоцінив своє життя і зрозумів, що життя не вічне, тому почав допомагати людям», — каже Сергій Паденко.

Волонтери вкладали власні кошти та заробляли гроші на благодійність, організовуючи ярмарки. Вони допомогли з реконструкцією санвузлів у центральній лікарні, закупили медикаменти, антисептики, медичний одяг та маски, придбали реанімаційні ліжка та інше необхідне обладнання. Після початку повномасштабного вторгнення команда забезпечувала військових на блокпостах, купувала автівки, генератори, рації, сухпайки, медикаменти та інші необхідні речі.

«Моя волонтерська карта тріщала від донатів. Я ще ніколи не бачив такого об’єднання людей заради допомоги військовим», — розповідає Сергій.

Попри труднощі зі здоров’ям, він продовжує мріяти про дві перемоги: над зовнішнім ворогом країни та над своєю хворобою.

Тетяна Човрі

Тетяна Чорві заступниця директорки з навчально-виховної роботи «Центру профільного навчання та дитячої творчості».

На другий день повномасштабного вторгнення рф в Україну педагоги «Центру профільного навчання та дитячої творчості» обʼєдналися та власними зусиллями почали допомагати військовим й переселенцям.

«Ми ще з 2014 року плетемо сітки, але тоді був не той масштаб, війна від нас тоді була дуже далеко. У лютому мене підтримала керівниця нашого закладу Олена Найда та дуже багато вільногірців», — згадує Тетяна Човрі.

У гуманітарному штабі волонтери шили військову амуніцію, розвантажувальні жилети, підсумки, робили турнікети та бронежилети. Допомогу волонтери доставляли на фронт власними силами. Крім того, благодійники підтримували й переселенців: годували, видавали одяг та необхідні у побуті речі.

Наразі гуманітарний штаб знаходиться у приміщенні лікарні. Його перемістили туди через початок очного навчання. Волонтери продовжують допомагати військовим.

Волонтери жертвують свій час, зусилля і ресурси, щоб зробити світ кращим. Вони надихають своїм прикладом та показують, що кожен з нас може зробити свій внесок у спільне благо. Їхня праця часто не помітна на перший погляд, але її значення важко переоцінити. Волонтери — це справжні герої нашого часу, які не чекають на винагороду, а діють за покликом серця.

Редакція Вільногірськ IN.UA вдячна кожному волонтеру нашого міста та країни, які на своїх плечах несуть добро у цей світ.

Читайте також:

• Історія «Котячого будинку»: як рятують котів від зимових холодів
• «Допомагати не страшно, страшно ховати друзів»: вільногірець Валерій Білоус про волонтерську діяльність
  

Над хатою кружляють лелеки. Вони зібралися високо в небі, перекрикуючи одне одного. Уже вечоріє, а біля будинку люди чекають на машину, яка має привезти Євгена. Його мали привезти ще вдень, близько другої, але час минає, а над селом поступово густішає темрява.

Машина приїжджає пізно, людей біля хати багато. Хтось стоїть поруч, хтось чекає біля дверей. Усе відбувається ніби в напівтемряві, уривками, і мати потім майже не зможе згадати цей вечір.

Пам’ятатиме тільки одне – двері і лелек над хатою. Коли Євгена занесли всередину, вони раптом почали кричати особливо голосно. Поступово стає темно.

Історія Євгена – на Вільногірськ IN.UA.

Хлопчик, який постійно був у русі

У дитинстві Євген був дуже активним. Мати згадує – коли треба було його хоч ненадовго посадити на місце, допомагали тільки мультфільми.

“Гіперактивний. Мені казали, що всі діти повинні такими бути. Але він був дуже активний”, – каже пані Ірина. 

Хлопчик ріс у селі, постійно щось вигадував, кудись біг, міг нашкодити, не послухатися, зробити щось по-своєму.

Євген народився у Дрездені. Тоді його батько був військовим і служив ще у НДР. До двох років хлопчик жив із обома батьками, а після їхнього розставання мати повернулася з ним в Україну.

Далі було село, родичі, поїздки в гості, двоюрідні сестри.

І саме там мати іноді чула про сина такі характеристики, які зовсім не збігалися з тим, яким він був удома. Коли вона приїжджала забирати Євгена від родичів, його хвалили: 

“Боже, такий хороший хлопчик, і допомагав, і слухався”.

Мати не могла повірити, що йдеться саме про її сина.

“Я кажу: це точно про мого Женю ви розповідаєте?”

Він був активним, непосидючим, але вже тоді в ньому була риса, яка залишиться на все життя: якщо щось треба зробити – він береться.

Брався за все 

Євген любив техніку – мотоцикли, машини, різні механізми. Любив працювати руками.

Зварювання фактично було в його житті ще змалку – мати говорить про це як про навичку, яка залишилася у спадок. Після школи він вступив навчатися на зварювальника.

“Йому, скажімо так, у спадок дісталося зварювання, і він дуже любив варити метал”, – згадує пані Ірина. 

Пізніше життя привело його до ДТЕК, де він працював електромонтером. Робота була складною: високовольтні лінії, висота 26 і 34 метри, технічні роботи.

Але Євген не обмежувався лише тим, що вже вмів. Якщо з’являлася нова справа – пробував. Пані Ірина згадує, що деякий час в її будинку не було води. Коли Євген почав заробляти, вирішив провести її сам. Взяв труби, паяльник і взявся до роботи.

“Він брався за всю роботу, йому було цікаво дізнатися щось нове”.

На роботі Євген був відповідальним. Та був із тих людей, які не відмовляються від роботи лише тому, що вона складна або незнайома.

Девʼять років у Вільногірську

Близько дев’яти років Євген прожив у Вільногірську. Спочатку працював електромонтером у контактній мережі. Потім знайшов роботу на високовольтній лінії 750 кВ і перевівся туди.

До міста він переїхав, коли вирішив самостійно будувати своє доросле життя.

“Просто вирішили з дівчиною бути самостійними”, – каже мати. 

Вільногірськ йому подобався. Найбільше Євген любив не саме місто, а людей, які були поруч – у нього був гараж, де він зварив буржуйку, щоб друзі могли збиратися разом узимку.

Євген любив шашлики, компанії, зустрічі.

“Він звик до шашлику, до компанії, йому завжди це подобалося, він завжди міг зібрати навколо себе всіх”, – згадує пані Ірина. 

“Мам, війна”

24 лютого 2022 року Євген прокинувся раніше за матір.

Вона збиралася на роботу – працювала в охороні на комбінаті. Син був удома, оскільки за два дні до початку повномасштабної війни він повернувся додому з речами після розриву стосунків.

Мати подумала, що він переживає через особисте. Але вранці 24 лютого почула інше.

“Мам, війна”.

Спочатку пані Ірина йому не повірила.

“Кажу: що ти чудиш. Думаю, хлопець переживає через свій розрив і все таке”, – розповідає про перший день війни пані Ірина. 

Пізніше на роботі їй підтвердили, що почалася війна.

Євген практично відразу почав телефонувати до військкомату. Потім поїхав туди. Мати намагалася його відмовити. Вона розуміла, що все відбувається на емоціях: щойно закінчилися стосунки, почалася війна. Але точно знала – він усе одно піде.

“Він по-іншому не міг”.

Вона сама з дитинства говорила синові, що чоловік має бути відповідальним, має захищати своїх близьких.

“Женя, ти розумієш, що ти ростеш чоловіком. Ти маєш захищати, ти маєш заробляти. Ти – надія й опора для мене і в майбутньому для дружини. Тобто ти маєш бути чоловіком”, – завжди казала пані Ірина своєму синові. 

6 березня 2022 року Євген відмовився від бронювання на роботі та пішов до війська добровольцем.

Два слова, щоб знати, що живий

До війни мати й син були дуже близькими.

“Коли його не було поруч, ми щодня телефонували один одному”, – каже мати. 

Ця звичка не зникла й після того, як Євген опинився на фронті. Він телефонував із позицій. Мати не знала, як йому вдавалося виходити на зв’язок, але він знаходив можливість.

Їй не були потрібні довгі розмови.

“Я йому завжди казала: синку, хоча б два слова скажи, що живий, усе нормально”.

Іноді вони телефонували одне одному майже одночасно. Мати могла подумати, що треба набрати сина – і саме в цей момент лунав його дзвінок.

Їхній зв’язок був настільки тісним, що навіть відстань не ставала перешкодою.

А потім настав день, коли телефон Євгена замовк.

Останній дзвінок

Увечері Євген подзвонив матері й розповів, що отримав контузію.

“Мам, у мене була контузія, я трохи там у госпіталі. Загалом, прокапався”.

Вона не одразу зрозуміла, що сталося. Євген заспокоював її. Потім сказав, що незабаром повернеться до хлопців.

Це був четвер. За словами Євгена, у суботу їх мали змінити з позиції. Наступного ранку мати чекала на його дзвінок. Він зазвичай телефонував дуже рано, близько четвертої. Але цього разу телефон мовчав.

“Він завжди мені телефонував о четвертій ранку. Ну, раніше. Але цього разу не подзвонив ні о п’ятій, ні о сьомій, ні о десятій”.

Поступово прийшла тривога.

“Я почала розуміти, що щось сталося”.

Пані Ірина зателефонувала другові Євгена. Спочатку ще шукали пояснення: можливо, він відпочиває, можливо, була важка ніч, можливо, не може вийти на зв’язок. Але минув день, півтора дня – тиша.

“Уже всі знали, що його немає, але мені не казали”.

Мати ще сподівалася, що син живий і просто не може зателефонувати. Поки не приїхав представник військкомату.

“Для мене він був надією й опорою”

Мати не хоче, щоб із Євгена робили недосяжний образ. Вона хоче, щоб його пам’ятали таким, яким він був.

“Нехай кожен запам’ятає його таким, яким він був для нього”.

Для матері Євген був сином.

“Для мене він був надією й опорою”.

Для колег – працівником, який не відмовлявся від роботи.

“Він виконував те, що десь хтось не міг. Він за це все брався, він все робив”.

Після його смерті, каже мати, у неї ніби зникла земля під ногами.

“У мене пішла земля з-під ніг”.

Але вона не дозволяє собі просто зупинитися.

“Зараз я доначу, волонтерю. Не сиджу на місці, скажімо так, допомагаю хлопцям по-всякому”.

Того вечора лелеки кричали над хатою, коли Євгена заносили всередину. Мати не знає, чому їх було так багато, але відтоді щороку помічає їх.

“Я тепер завжди їх восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю”.

Читайте також:

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

Зображення створено за допомогою ШІ

В Україні медичний висновок про тимчасову непрацездатність (МВТН) формується в електронному форматі. Пацієнтам, які через хворобу потребують е-Лікарняний, вже не потрібно збирати підписи та печатки і самостійно передавати інформацію роботодавцю – цей процес працює автоматично.

Про те, як працює система та де перевірити інформацію про лікарняний, розповіли у Міністерство охорони здоров’я України.

Як формується е-лікарняний

З 2021 року замість паперових листків непрацездатності використовуються електронні документи. Пацієнту більше не потрібно збирати підписи й печатки або особисто передавати лікарняний роботодавцю.

Процедура складається з двох основних етапів:

1. Лікар після огляду пацієнта проводить експертизу тимчасової втрати працездатності та формує МВТН в електронній системі охорони здоров’я (ЕСОЗ).
2. Дані автоматично передаються до Електронного реєстру листків непрацездатності Пенсійного фонду України. Якщо людина є застрахованою особою, на підставі МВТН створюється е-лікарняний.

При цьому медична інформація про пацієнта з ЕСОЗ до реєстру листків непрацездатності не передається.

Хто може сформувати МВТН

Медичний висновок створює лікар, який безпосередньо оглянув пацієнта та визначив наявність тимчасової втрати працездатності.

Технічна можливість формувати МВТН є у лікарів первинної медичної допомоги, профільних спеціалістів і лікарів стаціонарів. Також відповідна функція доступна лікарям медицини невідкладних станів, які працюють у відділеннях екстреної медичної допомоги.

Наразі МВТН формують у 5 453 медичних закладах України. Близько 60% усіх таких висновків припадає на первинну медичну допомогу.

Що робити пацієнту після звернення до лікаря

Якщо людина захворіла, їй потрібно звернутися до лікаря. Після огляду та проведення експертизи тимчасової втрати працездатності медик формує МВТН.

Якщо у пацієнта є мобільний телефон, він отримує повідомлення від ЕСОЗ із 16-значним номером медичного висновку. За відсутності телефону лікар може надати паперову інформаційну пам’ятку.

Далі інформація автоматично надходить до Електронного реєстру  листків непрацездатності ПФУ (ЕРЛН). Для застрахованої особи на основі МВТН формується е-лікарняний.

Після створення лікарняного Пенсійний фонд надсилає пацієнту повідомлення з його номером. Щоб гарантовано отримувати такі сповіщення, можна зареєструватися на порталі Пенсійного фонду України та налаштувати інформування.

Про свою відсутність через хворобу працівник має повідомити роботодавця зручним способом. Сам е-лікарняний роботодавець побачить у своєму електронному кабінеті на порталі ПФУ.

Де перевірити МВТН та е-лікарняний

Медичний висновок про тимчасову непрацездатність можна самостійно перевірити через портал «Дія». Там відображається тип висновку, строк його дії та медичний заклад, який його сформував.

Інформація про е-лікарняний доступна в особистому кабінеті на порталі послуг Пенсійного фонду України.

Таким чином, пацієнту більше не потрібно отримувати паперовий лікарняний, збирати підписи чи передавати документ роботодавцю. Основна частина процедури відбувається автоматично між електронною системою охорони здоров’я та реєстром Пенсійного фонду.