“Відьма”, що літає на “пташках”: історія операторки FPV Каріни Маковецької

Каріні Маковецькій 26 років. Вона служить у 4 ОВМБр (1 СБ) операторкою FPV. Її позивний –  «Відьма», хоча сама вона хотіла інший – «Феміда». Але в підрозділі вирішили по-своєму.

Ще до БЗВП (базова загальна військова підготовка) і фахової підготовки Каріна обрала собі позивний “Феміда” (богиня правосуддя у античних греків – ред.). Та коли прийшла у підрозділ, почалися жарти. Мовляв, щось скаже і воно збувається. Тож хлопці сказали: яка ти “Феміда”, ти в нас будеш “Відьмою”. Так воно й прижилося. І вже другий рік вона – “Відьма”.

На службу Каріна пішла у 25 років. 16 серпня їй виповнилося 25, а вже 23 серпня вона почала збирати документи, проходити ВЛК і підписувати контракт.

Її рішення не було випадковим. У родині багато військових і до військової служби дівчина завжди ставилася приязно. Але головне було в іншому – в любові до своєї землі. Не до гасел чи слів, а саме до тієї землі, де вона виросла. До свого двору. До гойдалки, на якій пройшло дитинство. До своїх маленьких братів, які, як вона каже, не мають знати, що таке війна.

Спочатку була БЗВП. Її Каріна проходила в Києві. Там навчали всьому, що потрібно на старті: медичній допомозі, поводженню зі зброєю і стрільбі, навіть зачистці окопів. 

Потім була ще фахова підготовка – школа для пілотів, де вона навчалася саме на FPV. 

За словами дівчини, місяць навчання не був легким. Було й таке, що не виходило, що плакала. Але поруч завжди був інструктор Келеп, який не дав опустити руки. Говорив: «Давай, у тебе все вийде. Ти можеш».

Після фахового навчання прибула у підрозділ, а вже згодом вийшла на позиції. Перший раз, згадує Каріна, страшно не було. Поруч були хлопці, які підтримали. Новачків не кинули самих – приєднали до екіпажу, який уже мав досвід. Вони пояснювали, показували, навчали вже на місці, в реальних умовах.

Жіночий побут на війні – неочевидні виклики

Є у війську аспекти, про які в цивільному житті часто навіть не здогадуються.

Бо війна для жінки – це не тільки зброя, дрони і накази. Це ще й дуже приземлений, жорсткий побут, у якому немає поблажок. Броня в неї така сама, як у чоловіків. Шостий клас, кераміка. Дві плити по 2,5 кілограма, разом –  п’ять. І це лише бронежилет. А ще ж магазини, автомат, каска. Ніхто не видає “жіночої легкої версії війни”. Все так само, як у чоловіків.

З бронею, каже, допомогли волонтери – «Землячка шоп», які підтримують саме жінок в армії. Вони відправили їй плитоноску і плити. І це не дрібниця, а буквально можливість мати якісний захист.

З формою теж не все просто. Жіноча форма є, але якщо твій зріст 162 сантиметри, її все одно треба нести в ательє й підганяти під себе. Бо інакше в ній просто незручно. Але найбільша проблема, за її словами, – це взуття. У Каріни 36-й розмір ноги. І знайти таке взуття – той ще квест. Вона згадує, як у військторзі на запит про 36-й розмір їй відповіли: «Вам треба в дитячий світ». Смішно, якби не було сумно. Добре, що командир знав про її проблему і, коли з’являвся потрібний розмір, намагався відкласти для неї пару.

Та найсильніше б’є не вага амуніції, а речі, про які не люблять говорити вголос. Коли журналістка спитала її про гігієну, Каріна відповіла чесно: найважче – просто сходити в туалет. Бо чоловікам у цьому сенсі простіше. А жінці треба ще знайти місце, де тебе не видно, і водночас слухати, чи не летить щось над тобою.

Вона згадує, як це було на Донецькому напрямку. Там війна, каже, зовсім інша – швидша, важча. І навіть коли просто виходиш, здавалося б, на хвилину, ти стоїш і слухаєш: чи нічого не летить. Потім ідеш. Потім знову слухаєш. І в такій реальності минають дні.

Про підтримку в усіх сенсах

Про хлопців у підрозділі Каріна говорить тепло. Каже, ставляться з розумінням. Коли треба переодягнутися – виходять. Коли важкий стан, ПМС, просто фізично тяжко – намагаються допомогти, не навантажувати зайвим. У її підрозділі немає такого ставлення, що “ти жінка – що ти тут можеш”. Буває інше – коли чоловіки кажуть: «Навіщо ви сюди прийшли? Це ж наша робота, вам би краще вдома». Але, за словами дівчини, це не зневага. Це турбота. Вони не принижують – вони хочуть допомогти і вберегти.

Каріна починала службу на Харківському напрямку, потім їх перекинули на Донецький. І саме там вона особливо гостро побачила, як змінилася війна. Каже прямо: коли вона прийшла, війна була трохи легша, ніж зараз. Тепер – дуже багато дронів. І, як би прикро це не звучало, у росіян часто більше всього: і дронів, і нових впроваджень, і обладнання.

Наші, каже, теж стараються, але забезпечення не таке, як хотілося б. Особливо не вистачає розвідувальних «мавіків», бо це очі для всіх – і для FPV, і для піхоти. Не вистачає і самих ударних дронів. Тому доводиться звертатися до волонтерів, відкривати збори, докуповувати щось своїм коштом. І це ще одна правда цієї війни: багато що досі тримається не лише на державі, а й на людях, які допомагають.

Про міфи і реалії

Один з найпоширеніших міфів, – розказує Каріна – нібито на дронах не так небезпечно, як у піхоті. Операторка з цим категорично не погоджується. Каже, оператори теж стараються підходити ближче, шукати зручніші точки, а коли противник засікає пілотів – по них не шкодують нічого. Летить усе: від малого калібру до великого.

На Донецькому напрямку був момент, який вона пам’ятає дуже добре. Їхню позицію виявили. Буквально через день її розбили. Каже, тоді було сім приходів великого калібру. А ще на позицію неможливо було нормально заїхати машиною – логістика була обрізана. Доводилося йти більш як 10 кілометрів пішки. Допомагав наземний дрон, який підвозив воду, їжу, боєкомплект і самі дрони. Але від реальної небезпеки це не рятувало.

За службу Каріна вже має кілька нагород. Перша – статус учасниці бойових дій, ветеран війни. Друга – бригадна нагорода за відбиття штурму на Донецькому напрямку, коли, за її словами, за дві з половиною години було відбито близько 30 одиниць бронетехніки. Третя – нагорода за поранення. І ще одна – «Лицарський хрест» за мужність і стійкість у боях.

Про поранення вона говорить стримано. Каже, воно було легким, але була контузія. Проблема була з барабанною перетинкою після того, як їхню позицію розібрали. Довелося лікувалася. Але вже за тиждень просила повернути її назад. Каже просто: «Треба мститися». Це не пафосна фраза – це реакція людини, яка відчула, як по тобі працює війна.

Після війни хочеться спокою

Рідні її рішення сприйняли важко. Мама була категорично проти, дуже хвилювалася. Каріна навіть поставила її перед вибором: або ти знаєш, що я пішла служити, або думаєш, що я десь за кордоном. Каже, мама не здивувалася – знала, що рано чи пізно це станеться. Просто боялася.

Дядько, який сам багато років служить, теж тиждень намагався її відмовити. Але не зміг. 

Зараз родина її рішення прийняла. Пишаються. Дідусь, каже дівчина, взагалі всім розповідає, що його внучка служить. Бабуся плаче, коли вона їде. Хрещена хвилюється. Але вже не відмовляють – підтримують.

Один із найсильніших моментів для неї – це повернення додому, у відпустку. Каже, коли заїжджали в рідну область і вона побачила знайому вивіску магазину, то просто всміхнулася: «О, я вдома». Навіть повітря, за її словами, інше.

Що буде після війни – Каріна поки не знає. До служби працювала в торгівлі. Але зараз чесно каже: не впевнена, що зможе повернутися до минулого життя і колишньої роботи з людьми. Натомість точно знає інше: хоче родину і дітей. І щоб вони були патріотами, цінували українську землю і знали, якою ціною вона тримається.

За час служби Каріна змінилася. Каже, стала спокійнішою. Якщо раніше могла різко відповісти, то тепер дивиться на конфлікти інакше. Спокійніше і м’якше. Більше цінує тишу, природу, родину. А коли приїжджає додому, вже не хоче метушні. Хочеться просто спокою.

І ще вона говорить річ, у якій, мабуть, і є вся суть її історії: ненависть до росіян, каже, в ній навряд чи мине. Бо вони забрали стабільне життя і спокій. Забрали звичний світ, у якому можна було просто жити, працювати, планувати, не прислухаючись до неба.

Наприкінці розмови вона не говорила довгих промов. Сказала просто: не бійтеся йти служити, вірте в краще. Хто, як не ми, буде захищати свою землю.Для Каріни ці слова – не лозунг, а правда дівчини, яка стала “Відьмою”. Бо війна рідко питає, ким ти хотіла бути. Але дуже швидко показує, ким ти є насправді.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

Викладачка вільногірського коледжу Катерина Бондаренко знімає в TikTok разом зі студентами. Відео вже привертають увагу користувачів та набирають понад сотні тисяч переглядів. 

Про ініціативу учнів, яку підтримала викладачка — на Вільногірськ IN.UA. 

За словами вчительки Катерини Бондаренко, пропозиція знімати відео зʼявилася ще торік. Студенти захотіли створити окрему сторінку та публікувати там ролики. 

Це підтверджують і самі учні. Один з них, Максим Мокрий, розповідає: 

Згодом до процесу долучилася і викладачка. 

“Ми просто сказали нашій викладачці, що ми хочемо зняти, а потім вона запропонувала, щоб вона долучилася до нас теж”, — каже Максим. 

Відтоді вони разом працюють над контентом, беручи ідеї з платформи та адаптуючи їх під себе.

Відео швидко набрали популярність: наразі на одному з відео налічується 100 тисяч переглядів, на іншому — понад 260 тисяч. Частину контенту створювали з метою популяризації спеціальностей коледжу.

“Ми хотіли показати, що коледж — це не лише навчання, а й спілкування, розвиток і свобода”, — пояснює викладачка. 

Контент створюється у невимушеній атмосфері: студенти самі пропонують ідеї, допомагають зі зйомкою та навіть підказують викладачці, як поводитися в кадрі. За її словами, більшість відео вдавалося зняти з першого дубля.

За словами Максима, підготовка до зйомок займає зовсім небагато часу та ніяк не заважає навчанню: 

“Ну, хвилин десять це займає”, — каже хлопець.

У коментарях під відео користувачі активно реагують: серед відгуків є як зацікавленість, так і критика. Втім, до критики команда ставиться спокійно. Викладачка провела зі студентами розмову, пояснивши, що будь-яка реакція — це також увага до їхнього контенту.

“Спочатку вони, звісно, засмутилися, потім ми з ними проговорили, що це нормально, це теж реклама”, — каже Катерина про ставлення до негативних реакцій. 

Студенти ще лаконічніші у своїй оцінці: 

“Ми не переймаємося”, — зазначає Максим. 

Спочатку колеги поставилися до ідеї з подивом, адже Катерина стала першою викладачкою у закладі, яка почала знімати подібний контент. Згодом вони почали підтримувати ініціативу: 

“Почали підписуватись, переглядати наші відео, лайкати та пересилати”, — згадує викладачка. 

Катерина Бондаренко вважає, що TikTok не применшує авторитет вчителя та закликає колег також не боятися виходити в публічний простір: 

“Не потрібно соромитися, варто пробувати себе в різних напрямках — це допомагає розвиватися та бути відкритішими”, — стверджує вона.

Читайте також:

Сучасний вчитель у TikTok: Як Сєда Варданян з Вільногірська формує майбутнє своїх учнів

Війна змінює свої обличчя, технології та людей. Те, що здавалося найстрашнішим у 2022 році, сьогодні стало буденністю, а на зміну артилерії прийшла роботизована зброя.

Про свій бойовий шлях від Харківського контрнаступу до боїв на Покровському напрямку, еволюцію армії, емоційне вигорання та необхідність підтримки тилу виданню Вільногірськ IN.UA розповів Артем Торопов, місцевий захисник, військовослужбовець 92-ї окремої штурмової бригади.

Ранок 2022 року та повернення до лав ЗСУ

Для нашого земляка повномасштабне вторгнення не стало приводом для роздумів. Маючи за плечима досвід служби за контрактом у розвідувальній роті 92-ї бригади наприкінці 2019 року, він уже мав зібрані речі та військову форму.

“Зателефонував побратим о 7-й ранку, питав: ти вже речі склав? Каже, війна почалася. Далі увімкнув телевізор і побачив у новинах, що ракети вже летять по Києву. Відразу не вірилося, що таке відбувається“, — згадує військовий.

Наступного дня чоловік самостійно поїхав до військкомату. Проте відправити його одразу на фронт, де точилися важкі бої, не змогли. Захисника призвали лише наприкінці травня 2022 року. Після десятиденного навчання у Черкаському він потрапив до піхоти 17-ї окремої танкової бригади, а згодом — до інженерно-саперного підрозділу. Разом із побратимами військовий брав участь у масштабних контрнаступальних операціях: спочатку на Харківщині, а потім на Херсонщині під час звільнення правого берега Дніпра. Вже згодом військовий повернувся до лав своєї рідної 92-ї бригади, де нині служить у розвідувальному батальйоні у підрозділі безпілотних систем.

Війна дронів: нова та невидима загроза

За словами військового, характер бойових дій з 2022 до 2026 року кардинально змінився. Війна стала максимально роботизованою, адже головну роль тепер відіграють FPV-дрони, “Мавіки” та інші безпілотні “крила”.

“Якщо у 2022 році ми боялися мінометів та артобстрілів, то зараз найбільший страх — це дрони. Тоді у нас були бліндажі у кілька накатів, і якщо не було прямого влучання, можна було вижити. А зараз з’явилися FPV-дрони, які літають на оптоволокні. Їх нереально засікти засобами РЕБ. Вони з’являються нізвідки“, — пояснює захисник.

Він наводить нещодавній приклад із власного досвіду: близько місяця тому під час виїзду на позиції по їхньому пікапу прилетіли чотири ворожі FPV-дрони, внаслідок чого машина повністю згоріла.

Армія 2022 проти 2026: мотивація та забезпечення

Аналізуючи зміни у війську за чотири роки повномасштабної війни, боєць відверто говорить про втому та падіння мотивації серед військових. У 2022 році люди йшли до військкоматів масово, маючи величезне бажання захищати країну та свої родини.

Сьогодні ситуація інша. Захисник зазначає, що значною проблемою є ставлення деяких командирів до особового складу, коли людей можуть посилати на завдання без належної підготовки чи шансів на успіх. Крім того, дається взнаки фізичне та моральне виснаження.

Щодо базового забезпечення, то держава стабільно надає форму та харчування. Проте специфічні потреби, від яких залежить життя, лягають на плечі самих солдатів та волонтерів. Це, зокрема, РЕБ та інші технічні засоби.

“З технікою, пікапами, антенами чи батареями для дронів доводиться розбиратися самостійно. Близько 30% своєї премії ми витрачаємо на запчастини та обладнання. Зламався міст у машині — ми зібрали 60 тисяч гривень зі своїх зарплат і відремонтували“, — розповідає військовослужбовець Артем Торопов.

Чому гума для пікапів — це питання виживання

Зараз підрозділ захисника виконує завдання на надзвичайно складному Покровському напрямку. Головна поточна потреба військових — кошти на автомобільну гуму для пікапів.

“Колеса — це просто витратний матеріал. Коли заводиш групу на позиції, там після розривів снарядів усе всіяне уламками, шифером, цвяхами, розкиданими по вулицях. Колеса постійно ріжуться і стираються. У середньому гуми вистачає на сезон, але буває інакше. Нещодавно ми самі скинулися і купили Ford, а через два тижні його спалив дрон“, — зазначає боєць.

Саме тому підрозділ потребує підтримки тилу для закупівлі нових коліс, адже власних коштів військових вже не вистачає на покриття всіх ремонтних витрат.

Якщо ви бажаєте допомогти військовим, то можете долучитися до збору на гуму для роботи 92 РБПАК за посиланням. Ціль — 25 тисяч гривень.

Як не зламатися та плани після перемоги

Рятуватися від емоційного вигорання захиснику допомагає гумор та оптимізм. Він намагається не зациклюватися на негативі, щоб не ускладнювати моральний стан. Найбільшою ж розрадою є відеозв’язок із дружиною через Starlink та рідкісні можливості поїхати додому.

Після закінчення війни чоловік планує повернутися до цивільного життя у рідному Вільногірську. До повномасштабного вторгнення він 13 років пропрацював на місцевому комбінаті (кар’єрі), де за ним зберігається робоче місце. Серед мрій — повноцінна відпустка з родиною. Під час реабілітації після поранення він встиг побувати в Одесі й тепер мріє повернутися туди знову, але вже в мирний час.

Наостанок захисник звернувся до земляків, наголосивши на важливості будь-якої підтримки:”У нашій сфері підтримка — це дуже важливо. Навіть не так фінансова, як просто людська підтримка, коли телефонують. Окремо хочу подякувати нашому земляку, волонтеру Валерію Білоусу, який дуже багато робить для хлопців із різних бригад. Я дуже вдячний усім волонтерам із нашого міста“, — резюмує захисник.

Читайте також:

«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці