Вільногірська філологиня навчає дітей та ділиться досвідом з освітянами

В цю суботу, 25 травня, в Україні відзначають День філолога. Любов до слова — саме такий сенс в перекладі з давньо-грецької означає поняття філологія. Випускники філологічних факультетів є одними з найбільших щирих поціновувачів духовної культури й літературної творчості у всьому світі.

Журналісти Вільногірськ IN.UA поспілкувалися з філологинею третього ліцею Ольгою Левковець.

Філологиня Вільногірська

Ольга Левковець — випускниця Криворізького державного педагогічного університету. Жінка за освітою учителька-філологиня, закінчила університет за спеціальністю вчитель української мови та літератури, зарубіжної літератури, українознавства. Вже 16 років викладає українську мову і літературу. Працює у Вільногірському ліцеї №3.

«Сама я народилася і виросла у Вільногірську. І колись у дитинстві я мріяла стати художником, тому що вчилася у художній школі імені Петра Петровича Шияна, він тоді мій був викладач, хотіла стати журналісткою. Ще мріяла бути вчителькою. До речі, я втілила свою мрію у своїх учнях», – ділиться філологиня Ольга Левковець.

Робота вчителя, філолога – це можливість побувати в усіх професіях, розповідає Ольга. Тому що вчитель  може бути сценаристом, коли пише сценарій уроку якогось чи то виховного заходу. Він може бути коучем для дорослих, він може бути модератором різних ідей, каже філологиня. Він може бути журналістом, коли він пише статтю, і коли він допомагає дитині, своєму учневі, в майбутньому стати журналістом.

«Я дуже люблю свою роботу і бачу в цьому особливу філософію. Скільки ми можемо, наприклад, народити дітей? У мене один син на цей час. І дуже багато учнів, які дивляться на тебе, слухають тебе. Люблю їх всіх. Я ніколи не скажу учневі, що не треба проколювати, наприклад, носа або язика. Я підтримую зелений колір волосся у дівчат, наприклад. А коли їм іще фарбувати в такі дикі кольори волосся? Якщо це подобається, я впевнена це не вплине на розумові здібності, жодним чином. У мене в самої дуже багато дірок у вухах»  – коментує Ольга. 

Філологиня Ольга займається самоосвітою. Постійно проходить курси, тренінги, майстер-класи, вебінари. І понад чотирьох років є викладачкою вебінарів Київського інституту після дипломної освіти. Викладала на курсах ДАНО. Ольга виступає з лекціями, ділиться там педагогічним досвідом.

«Я розповідаю, на вебінарах про читацький щоденник, і про те, як я втілюю у життя ідеї. Демонструю роботу  штучного інтелекту, який я використовую. Про творчі технології для залучення дітей до читання. Я всіляко залучаю дітей до навчання», –  ділиться Ольга Левковець.

Читайте також:

• Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі
•  «Читацький щоденник»: що вчителі Вільногірська рекомендують читати на канікулах

Сьогодні День рятівника України — це не просто професійне свято. В умовах повномасштабної війни, коли щодня доводиться ліквідовувати наслідки ворожих обстрілів, витягати людей із-под завалів та гасити масштабні пожежі під загрозою повторних ударів, ваша праця стала справжнім символом надії, милосердя та незламності. Ви — ті, хто іде у вогонь і небезпеку заради збереження найціннішого — людського життя.

Напередодні свята ми поспілкувалися з начальником 52 державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області, підполковником служби цивільного захисту Денисом Сіленком, щоб дізнатися, чим живе підрозділ у ці важкі часи.

У 52-й пожежно-рятувальній частині, що опікується нашою громадою, щодня несуть службу 33 співробітники. Хтось із них безпосередньо виїжджає на виклики та ризикує життям у зоні небезпеки, хтось чергує на телефоні, керуючи діями та координуючи виклики, а хтось забезпечує щоденну організацію роботи підрозділу. Але кожен із них є важливою ланкою єдиної команди.

Денис Сіленко переконаний, що поняття «рятівник» сьогодні виходить далеко за межі одного відомства:

«До рятівників відносяться не тільки співробітники ДСНС, а й інші служби, які займаються допомогою населенню. Тому кожен, хто долучений до справи допомоги, до справи рятування, може вважатися рятівником».

Для багатьох надзвичайників війна стала не тільки професійним, а й особистим випробуванням:

«Хочу побажати своїм колегам міцного здоров’я, добробуту, миру в сім’ях, любові, скорішої перемоги нашої держави над агресором.

Скорішого відновлення наших домівок, повернення додому тих, хто був вимушений, як і я, покинути свої рідні місця на Луганщині і Донеччині».

І звичайно, хороший керівник має дбати і про добробут свого колективу:

«Бажаю також підвищення грошового забезпечення, яку нам обіцяли з нового року, і покращення матеріально-технічного забезпечення».

Наша редакція щиро приєднується до кожного з цих слів. Дякуємо за вашу мужність!

Дякуємо співробітникам 52-ї частини та всім рятівникам України за цілодобову готовність прийти на допомогу, за витримку та гарячі серця. 

Нехай кожен виїзд завершується успішним поверненням на базу, а вдома завжди чекають з теплотою та любов’ю.

Низький вам уклін, якнайшвидшого мирного неба та нашої спільної Перемоги!

На кухні лунає українська музика. Григорій щось готує, жартує, наводить порядок – навіть у короткі хвилини відпочинку він не звик сидіти без діла. Для побратимів його кухня була місцем, де можна було хоч ненадовго відчути себе вдома. Він добре готував, допомагав іншим і ніколи не відмовляв у підтримці. А ще любив коней і чекав дня, коли закінчиться війна, щоб повернутися до своїх справ. Цього дня він так і не дочекався.

6 серпня під час виконання бойового завдання загинув 55-річний військовослужбовець Григорій Громов. Разом із побратимами він ніс бойову службу поблизу Вільногірська. Ті, хто служив поруч із ним, згадують його як відповідальну, добру й веселу людину, яка завжди підтримувала інших і ніколи не відмовляла у допомозі.

Більше – на Вільногірськ IN.UA. 

Познайомилися під час формування підрозділу

З побратимом Михайлом Касюком Григорій познайомився наприкінці 2023 року, коли військовослужбовців із різних підрозділів зібрали під час формування 646-го окремого зенітно-кулеметного батальйону.

Разом вони проходили навчання, бойове злагодження, а згодом потрапили до однієї мобільної вогневої групи. На початку 2024 року військові поїхали на Запорізький напрямок, де провели близько двох місяців. Після цього їх перекинули на Дніпропетровщину – до Вільногірська.

“Ми разом вчилися, разом росли”, – згадує Михайло Касюк.

Спочатку Григорій був номером обслуги, а наприкінці 2024 року став кулеметником. За словами побратима, свою роботу він виконував дуже добре та відповідально.

Кухня, жарти та українська музика

Поза бойовою роботою Григорій був людиною порядку. За словами Михайла, у нього завжди було чисто й організовано.

За цивільною спеціальністю та попереднім досвідом служби Григорій був кухарем. Тому саме він часто відповідав за харчування екіпажу.

“Він дуже смачно готував, на ньому весь екіпаж тримався”, – розповідає побратим.

Попри бойові умови, Григорій залишався веселою людиною. Побратим пригадує, що військовий багато жартував і любив слухати музику. Особливо – українську. На кухні чи просто на вулиці поруч із Григорієм часто звучали українські пісні: народні, сучасні, естрадні.

Загинув під час бойового чергування

6 серпня військові з самого ранку перебували під загрозою обстрілів. За словами Михайла Касюка, тоді лунали повітряні тривоги та були атаки ударними безпілотниками.

Екіпаж, у якому служив Григорій, командування направило на підсилення до населеного пункту Вишневе. Там спочатку стався приліт ударного безпілотника, а згодом – балістичної ракети.

Військовий автомобіль опинився під ракетним обстрілом. Машина була неподалік від місця удару, через що військові потрапили під дію уламків.

Григорій загинув. Водій автомобіля отримав контузію та баротравму й наразі проходить лікування.

Як і багато військових, Григорій хотів одного – щоб війна закінчилася і він зміг повернутися додому. Він мріяв знову займатися своїми справами та повернутися до звичного життя. 

Григорію було 55 років. У нього залишилися дружина Світлана, син, донька та онука.

Читайте також:

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини