В цю суботу, 25 травня, в Україні відзначають День філолога. Любов до слова — саме такий сенс в перекладі з давньо-грецької означає поняття філологія. Випускники філологічних факультетів є одними з найбільших щирих поціновувачів духовної культури й літературної творчості у всьому світі.
Журналісти Вільногірськ IN.UA поспілкувалися з філологинею третього ліцею Ольгою Левковець.
Філологиня Вільногірська
Ольга Левковець — випускниця Криворізького державного педагогічного університету. Жінка за освітою учителька-філологиня, закінчила університет за спеціальністю вчитель української мови та літератури, зарубіжної літератури, українознавства. Вже 16 років викладає українську мову і літературу. Працює у Вільногірському ліцеї №3.
«Сама я народилася і виросла у Вільногірську. І колись у дитинстві я мріяла стати художником, тому що вчилася у художній школі імені Петра Петровича Шияна, він тоді мій був викладач, хотіла стати журналісткою. Ще мріяла бути вчителькою. До речі, я втілила свою мрію у своїх учнях», – ділиться філологиня Ольга Левковець.
Робота вчителя, філолога – це можливість побувати в усіх професіях, розповідає Ольга. Тому що вчитель може бути сценаристом, коли пише сценарій уроку якогось чи то виховного заходу. Він може бути коучем для дорослих, він може бути модератором різних ідей, каже філологиня. Він може бути журналістом, коли він пише статтю, і коли він допомагає дитині, своєму учневі, в майбутньому стати журналістом.
Ольга з учнями / фото Ольга Левковець
«Я дуже люблю свою роботу і бачу в цьому особливу філософію. Скільки ми можемо, наприклад, народити дітей? У мене один син на цей час. І дуже багато учнів, які дивляться на тебе, слухають тебе. Люблю їх всіх. Я ніколи не скажу учневі, що не треба проколювати, наприклад, носа або язика. Я підтримую зелений колір волосся у дівчат, наприклад. А коли їм іще фарбувати в такі дикі кольори волосся? Якщо це подобається, я впевнена це не вплине на розумові здібності, жодним чином. У мене в самої дуже багато дірок у вухах» – коментує Ольга.
Філологиня Ольга займається самоосвітою. Постійно проходить курси, тренінги, майстер-класи, вебінари. І понад чотирьох років є викладачкою вебінарів Київського інституту після дипломної освіти. Викладала на курсах ДАНО. Ольга виступає з лекціями, ділиться там педагогічним досвідом.
«Я розповідаю, на вебінарах про читацький щоденник, і про те, як я втілюю у життя ідеї. Демонструю роботу штучного інтелекту, який я використовую. Про творчі технології для залучення дітей до читання. Я всіляко залучаю дітей до навчання», – ділиться Ольга Левковець.
На старій вішалці в передпокої вже декілька років немає однієї деталі. Вона зламалася саме в той момент, коли Ганна Цой востаннє обіймала сина перед його від’їздом на війну.
“Вона впала між нами. Я зрозуміла, що це поганий знак. А він каже: “Мамо, викинь її в сміття. Я повернуся з війни і заміню всі три гачки””, – згадує жінка.
Додому він вже не повернувся.
Хлопчик, який перечитував усі підручники
Віталій у дитинстві/ фото з особистого архіву матері
Віталій виріс без батька. Поки мати працювала, ним займалася бабуся. До дитячого садка він майже не ходив, але коли настав час йти до школи, уже добре читав і писав. Тому навчання давалося йому легко.
Коли в школі видавали підручники на новий навчальний рік, більшість дітей відкривала їх лише у вересні. Віталій же перечитував усі книги ще під час літніх канікул.
“Ляжуть вони з бабусею на ліжко, і він їй читає історію, географію, усе підряд. Він усе знав. Багато знав і пам’ятав”, – каже мати.
Віталій з бабусею/ фото з особистого архіву матері
Особливо хлопець любив математику. Брав участь в олімпіадах, відвідував факультативи, займався в різних гуртках.
“Коли зʼявилися калькулятори, то йому вчитель математики дозволяв навіть на уроках ним користуватися. Не тому, що він не міг рахувати, навпаки, у нього голова працювала як калькулятор сама. А для того, щоб швидше рахувати. Ми йому спеціальний калькулятор навіть для цього купили”, – розповідає пані Ганна.
Віталій з матір’ю Ганною/ фото з особистого архіву матері
На початку 1990-х сім’я переїхала до села. Для багатьох підлітків це могло б стати покаранням, але не для Віталія. Йому подобалося працювати на землі.
У нього була власна грядка, де він садив овочі, доглядав рослини і спостерігав, як вони ростуть.
“Він марив землею. Любив у ній копатися, любив щось садити, любив полоти”, – згадує матір.
У той час він підробляв на польових роботах, допомагав дорослим і намагався заробити свої перші гроші.
Той, хто завжди допомагав
Пізніше Віталій став токарем. Спочатку навчався у вітчима, але багато чого освоїв сам. І дуже швидко став майстром, якого знали далеко за межами підприємства.
“Дуже добрий токар. Токар від Бога”, – каже пані Ганна.
До нього зверталися люди з різними деталями та механізмами. Якщо інші казали, що зробити неможливо, Віталій шукав рішення.
Його неодноразово переманювали на нові місця роботи, пропонуючи кращі умови. Репутація майстра працювала краще за будь-яку рекламу.
Утім, найбільше люди запам’ятали не його професію. Віталій завжди допомагав іншим. Якщо бачив сусідку з важкими пакетами, заносив покупки додому. Якщо хтось не міг відкрити гараж, то приходив і лагодив замок.
Мати усміхається, згадуючи, як іноді сварила його за надмірну доброту. Особливо тоді, коли він вступався за жінок.
“Не міг переносити, коли когось з жінок ображають. Обов’язково втручався. Я йому казала: “Віталію, ти колись через це по голові отримаєш”. А він тільки сміявся”, – згадує мати.
Допомагав чоловік не лише людям.
Віталій дуже любив тварин. У гаражі він облаштував прихисток для бездомних котів. Узимку поставив буржуйку, щоб тварини не мерзли. Щодня приходив їх годувати.
А ще їздив на риболовлю. Іноді не стільки для себе, скільки для котів.
“Він спеціально ловив дрібну рибу. А коти його зустрічали. От просто уявіть: двадцять-тридцять котів біжать йому назустріч, хвости догори, усі нявкають”, – каже пані Ганна.
Також він захоплювався мотоциклами.
“Особливо йому подобалося їх ремонтувати”, – згадує мати.
Залюбки переглядав фільми. Найбільше подобалися “Втеча з Шоушенка”, “Перл-Харбор”, “Останній самурай”, “Зелена Міля” та “Гладіатори”.
“Я піду воювати”
У лютому 2022 року Віталій сам прийшов до військкомату. Матір про це спочатку навіть не знала. Вона думала, що син збирає тривожну валізу, як і тисячі інших українців. Лише згодом дізналася, що він сам пішов за повісткою.
“Я кажу: навіщо ти це зробив? А він відповів: “Я маю захистити тебе, свою землю і тих дітей за стінкою (ред. дітей сусідів). Якщо прийдуть сюди – буде погано””.
Перед від’їздом Віталій поводився так, ніби попереду була звичайна дорога. Жартував, допомагав матері, намагався не показувати хвилювання.
Напередодні він попросив підстригти його. Після ванни вийшов усміхнений і, як завжди, почав заспокоювати маму.
“Я кажу: “Віталію, коли ти вже поправишся? Ще на війну підеш, зовсім худий станеш”. А він сміється: “Мамо, не переживай. Я худий – це навіть добре. Сховаюся за деревом, і мене не видно буде””.
У день від’їзду Віталій попросив мати не проводжати його до місця збору.
“Не ходи туди. Не треба плакати, кричати, утримувати мене. Проведеш мене вдома і будеш чекати”.
Вона пообіцяла, що залишиться вдома. Коли він уже стояв на порозі з рюкзаком за плечима, обійняла його. Саме тоді між ними впала частина старої вішалки.
Віталій тільки сказав:
“Мамо, викинь її. Я повернуся і все полагоджу”.
Він вийшов із дому, а вона дивилася у вікно.
“Він увесь час обертався, махав мені рукою, посилав повітряні поцілунки. Потім повернув за клінікою. І більше я його не бачила”.
Віталій у лавах ЗСУ/ фото з особистого архіву матері
На війні Віталій залишався таким самим – уважним до інших і турботливим щодо матері.
Телефонував нечасто, але щоразу намагався її заспокоїти.
“Каже: “Не хвилюйся за мене. У мене все добре. Я не голодний””, – згадує жінка.
День, коли все змінилося
10 квітня 2022 року Віталій не вийшов на зв’язок. Спочатку мати намагалася себе заспокоїти. Потім почала хвилюватися дедалі сильніше.
У ніч із 11 на 12 квітня вона прокинулася від дивного відчуття.
“Серце у груднях наче затріпотіло. У мене такого ніколи не було. Я зрозуміла, що сталася біда”.
Через кілька днів до її будинку під’їхала машина. Ганна побачила військових ще здалеку.
“У мене всередині все похололо. Я зрозуміла, що це до мене”.
Вона майже не пам’ятає тих хвилин. Каже лише, що ноги підкосилися.
“Я не кричала. Не плакала. Просто впала на коліна”.
Віталій Цой загинув у квітні 2022 року. Йому було 42 роки. Посмертно нагороджений орденом “За мужність”.
Сестра безвісти зниклого героя Наталія/ фото з особистого архіву героїні
Наталія — мешканка Божедарівки, яка вже десять місяців шукає свого брата Володимира, що зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині 13 серпня 2025 року. Замість очікування відповідей від офіційних установ, жінка активно долучається до мирних акцій, щоб привернути увагу до проблеми зниклих безвісти та полонених захисників. Також вона організувала першу мирну акцію на підтримку безвісти зниклих у своїй громаді.
Від акцій у столиці до ініціативи в Божедарівській громаді
Брат Наталії – Володимир – до війни був життєрадісним, добрим та завжди готовим прийти на допомогу. У 2022 році він добровільно став на захист України, у 2023 році отримав поранення на Донеччині, але повернувся до лав ЗСУ. З серпня 2025 року Володимир перестав виходити на зв’язок з близькими. Сьогодні родина живе надією на його повернення.
25 вересня 2025 року Наталія вперше взяла участь у мирній акціі на Майдані Незалежності. Там вона побачила велику кількість людей, чиї близькі зникли на Донеччині. Це спонукало її продовжувати боротьбу.
“Ми — голос безвісти зниклих, тих, хто не може говорити”, — каже Наталія.
Акція у Києві/ фото з особистого архіву героїні
Наступна мирна акція відбулася 25 жовтня 2025 року в Києві. Згодом Наталія почала їздити на мирні акції до Кам’янського.
Одного разу, повертаючись додому після чергової акції, Наталія поставила собі питання: “А чому ми не можемо робити це у себе в громаді?”. З цього почалася організація мирних акцій у Божедарівці.
“Це було важливим рішенням, тому що деяким людям, наприклад стареньким батькам, важко їхати в великі міста на мирні акції”, — каже Наталія.
Перша акція відбулася у лютому 2026 року. Попри побоювання організаторів щодо невеликої кількості учасників, акція пройшла успішно.
Місцева акція/ фото з особистого архіву героїні
На наступній акції людей було вже більше. Наталія згадує:
“Були такі родини, в яких на момент, коли ми робили першу мирну акцію, не було безвісти зниклих дітей. Потім, коли була вже друга акція, в них пропали діти. Коли ось третя була, люди вже нові попідходили, тому що у них теж сини зникли безвісти”.
Віра, що сильніша за тишу
Попри невідомість, яка триває вже десять місяців, Наталія не припиняє вірити у свого брата. Вона переконана, що його оберігає родинний янгол-охоронець — їхня мама, якої не стало одинадцять років тому. Ця віра дає їй сили рухатися далі, навіть коли офіційні структури не дають жодних новин.
Одного разу Наталія побачила сон, який став для неї особливим символом:
“Я приїхала додому, стояла у ванній, і чую, хтось зайшов. Повертаюсь — зайшов мій брат, одягнений не у форму, а в той спортивний одяг, який так любив. Я питаю: “Ти повернувся?”, а він відповідає: “Так”. Я запитала, чи назавжди, і він підтвердив. Коли він обійняв мене, я відчула, як б’ється його серце. Коли я прокинулася, то фізично відчувала цей дотик і стукіт його серця”.
Володимир/ фото з особистого архіву героїні
Для Наталії цей сон став підтвердженням того, що її брат живий. Вона звертається до нього зі словами любові та надії, пам’ятаючи, як він не любив, коли вона плакала:
“Можливо для когось ти безвісти зниклий, а для мене ти герой, якого ми чекаємо додому. До нашої сімʼї, де ми тебе дуже сильно любимо”.
Та додає:
“Ми чекаємо кожного безвісти зниклого та полоненого Захисника з нашої Божедарівської громади до рідного дому. І памʼятаємо кожного Захисника, який віддав життя, захищаючи нашу Батьківщину”.
Родина Володимира, його маленька племінниця та племінник, якого назвали на честь дядька, продовжують щодня чекати на свого захисника. І ця щоденна віра, як каже Наталія, є набагато сильнішою за ту тишу, яка супроводжує родини безвісти зниклих.
На старій вішалці в передпокої вже декілька років немає однієї деталі. Вона зламалася саме в той момент, коли Ганна Цой востаннє обіймала сина перед його […]
Наталія — мешканка Божедарівки, яка вже десять місяців шукає свого брата Володимира, що зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині 13 серпня 2025 […]
Місцева майстриня Світлана разом із донькою створює віночки, браслети та прикраси ручної роботи, просуває їх через TikTok та Instagram і бере участь у ярмарках. Попри […]
Сьогодні, 21 травня, у Відокремленому структурному підрозділі “Вільногірський фаховий коледж Українського державного університету науки і технологій” відбувся тематичний захід до Всесвітнього дня вишиванки. Свято, яке […]
