Ще темно. Маленький хлопчик іде шість кілометрів до магазину в білоруському Поліссі. У руках – дві буханки хліба, справжній скарб у голодному 1947 році. Дорогою назад він міцніше притискається до інших дітей і дорослих, бо всі бояться одного – щоб хтось не перестрів і не забрав хліб.
Сьогодні йому вже за вісімдесят. Він пережив нацистське вивезення до Німеччини, післявоєнний голод, важку працю та втрату дитинства. Але попри все зумів зберегти в собі людяність і доброту.
“Нас загнали у товарні вагони”
Пан Олексій Воробей народився у 1941 році в селі Богушево Брестської області Білорусі. Його батько майже одразу після народження сина пішов на фронт.
“Через рік після початку війни йому осколком вибило пів черепа. Він довго лежав у лікарні, а ми залишилися самі: мама і троє дітей”, — згадує чоловік.
У 1943 році, коли Олексію ще не було двох років, родину забрали до Німеччини.
“Забирали молодих людей на роботи. Маму теж забрали. Нас загнали у товарні вагони. Я пам’ятаю, як було холодно. Мама кутала нас у кожухи, садила на вугілля, щоб хоч трохи зігріти”.
Родину вивезли до Франкфурта-на-Майні.
“Що там давали їсти? Нічого. Хто що мав, те й їв”.
У Німеччині вони жили у бараках. Мати працювала в сільському господарстві, а діти залишалися самі.
“Мама приходила з роботи і просила в італійців жаб. Для них це був делікатес, а вона приносила нам, щоб хоч якось підтримати”.
Повернення додому під бомбардуваннями та післявоєнний голод
У 1945 році родину звільнили.
“Я трохи пам’ятаю, як ми їхали назад. Літали літаки, бомбили. Ми ховалися в якомусь сараї”.
Додому добиралися довго: спочатку поїздом, а потім підводою.
“З нашого села був чоловік, який приїхав за людьми. На возі з конем нас везли додому”.
Коли вони повернулися до Білорусі, на них чекало нове випробування.
1947 рік пан Олексій згадує як один із найважчих у житті. За двома буханками хліба доводилося йти за шість кілометрів.
“Ідеш і боїшся, щоб не перестріли та не забрали”.
Під час голоду люди могли відібрати їжу навіть у дітей.
“Було таке, що забирали. Голод же був”.
Хліб тоді був найбільшою цінністю.
“Мама відрізала по маленькому шматочку і все”.
Іншої їжі майже не було.
“Яке там господарство після війни? Ходили по полях, збирали картоплю, яка залишилася після збору врожаю”.
Після війни матері повідомили, що чоловік, найімовірніше, не повернеться з фронту, і вона вдруге вийшла заміж. Та вітчим не став дітям опорою.
“Сидиш, їси щось не так – уже й по лобі ложкою отримав”.
Згадуючи ті роки, чоловік говорить коротко:
“Дитинства не було”.
Навчатися теж було непросто.
“Збираєшся до школи, а мати каже: “Іди в колгосп, хоч трудодень заробиш””.
За трудодні тоді фактично нічого не платили. Попри все, він закінчив сім класів школи.
Ще в дитинстві відкрив у собі талант до малювання.
“Я любив малювати. І донька така, і син, і внучка теж добре малює”.
Пан Олексій дуже пишається своїми виробами.
Армія, холодна війна та переїзд до України
Після школи пан Олексій служив у ракетних військах у Семипалатинську. Це були роки холодної війни між СРСР та США.
“Нас переводили на бойову готовність номер один. Це означало, що війна може початися”.
Пізніше він дізнався про експерименти із ядерною зброєю поблизу полігону.
“Казали, що привезли солдатів на навчання, а потім стався вибух. Багато людей тоді загинули”.
Після армії чоловік приїхав у гості до сестри, яка вже жила у Вільногірську. Місто йому сподобалося, і він вирішив переїхати. Однак залишити колгосп у Білорусі було непросто.
“Треба було, щоб збиралося управління і вирішувало, відпускати тебе чи ні”.
Щоб отримати дозвіл, він сказав, що їде навчатися.
“Якщо вчитися, то треба відпустити”, – сказали йому.
Так він остаточно переїхав до України.
Знайомство на все життя
Саме у Вільногірську пан Олексій зустрів свою майбутню дружину Раїсу.
“Вони йшли втрьох, а ми вдвох. Так і познайомилися”, – згадує він.
Подружжя разом уже понад шістдесят років.
Дружина працювала на будівництві, а згодом – на теплоелектроцентралі.
Сам пан Олексій усе життя працював слюсарем на комбінаті.
Винахідник без диплома
За роки роботи чоловік став справжнім раціоналізатором. Він модернізував конструкцію промислового млина, який використовувався на підприємстві. Його розробка працює на комбінаті й досі.
Колеги навіть зараз звертаються до нього за порадами.
“Питають: “Як ти там центрував? Як робив?” А він пам’ятає все до деталей”, – розповідає донька Олена.
За словами рідних, уся трудова книжка пана Олексія списана подяками та заохоченнями.
“Стільки раціоналізаторських пропозицій зробив, стільки всього придумав. Казали, що його трудову книжку можна було везти на виставку”, – згадує Олена.
Попри відсутність вищої технічної освіти, він створив десятки корисних для підприємства рішень.
“Я не бачив нічого хорошого, але залишився добрим”
На запитання, що хотів би сказати молодому поколінню, пан Олексій відповідає просто:
“Треба бути людяними. Не ставити себе вище за інших. Треба берегти сім’ю, щоб чоловік і жінка доглядали одне одного, підтримували”.
Чоловік і сам дивується, як зміг зберегти доброту після всіх випробувань.
“Я сам думаю: звідки в мене таке взялося? Мене били, ображали, ласки особливо не було”.
І одразу додає:
“Може, через те, що мене ображали, я сам став добрішим до людей. Я люблю дітей, люблю людей”.
Діти у дворі називали його просто дядьком Льонею. Він любив із ними гратися, спілкуватися, щось показувати і пояснювати.
“І жорстокість була, і ласка. Але доброта все одно залишилася”.
Читайте також:
Підписуйтесь
