Мирослава Кирилюк / фото з особистого архіву спортсменки
Нещодавно 16-річна Мирослава Кирилюк стала переможницею Чемпіонату Дніпропетровської області з боксу серед молоді та жінок. У ваговій категорії до 63 кг вона отримала звання «Кращий боксер». Як їй вдалося досягти успіху — читайте далі на Вільногірськ IN.UA.
Початок спортивної кар’єри
Журналістка Вільногірськ IN.UA Катерина Тесленко поспілкувалася зі спортсменкою. Дівчина розповіла, що почала займатися боксом у 14 років, і це сталося досить випадково. Вона побачила сині «боксерки» в інтернеті, які їй дуже сподобалися.
Виявилося, що саме в такому взутті займаються боксом, і це стало першим поштовхом для того, щоб вона вирішила спробувати свої сили в цьому виді спорту. Крім того, її мама, Наталія Кирилюк, яка в молодості також займалася боксом, надихнула доньку та підтримала її рішення.
“В нашій родині цей вид спорту дуже люблять і поважають. І я знаю, що це таке, адже сама займалася аматорським боксом», — поділилася мати спортсменки, Наталія Кирилюк.
Наталія розповідає, що спочатку Мирослава потрапила в дитячу групу, але була старшою за інших учасників, розповідає мама. Її тренер, Сергій Муранов, довго не хотів переводити її до дорослої групи, оскільки брав тільки хлопців. Однак він побачив потенціал юної спортсменки та вирішив перевести її до старших боксерів.
З того часу Мирослава тренується кожного дня, окрім вихідних, і займається двічі на день: рано вранці та після школи. Такий графік дозволяє їй підтримувати форму і готуватися до змагань.
«Найголовніше, що я навчилася у боксі — це терпіння. Тренер спочатку не пускав мене на змагання, хоча я дуже хотіла цього вже на першому тижні тренувань. Але я зрозуміла, що потрібно більше тренуватися, щоб отримати шанс, — розповіла Мирослава.
Окрім боксу, Мирослава також встигає вчитися в школі.
«Взагалі, все можна поєднувати. Найчастіше мене затримує тривога, коли нас виводять зі школи до сховища. Тоді я запізнююся на тренування», — розповіла Мирослава.
Мати Мирослави відзначає, що, характер, вольові якості та спритність ідеально підходять для цього виду спорту.
«Перед кожним боєм я відчуваю сильний мандраж. Проте, як тільки ступаю на ринг, стаю спокійною. Я знаю, що до цього готувалася і маю виконати свою задачу», — зазначила Мирослава.
Найбільша перемога Мирослави
Найбільший момент гордості для Мирослави — це останні змагання, де вона стала чемпіонкою області. Це її найбільша перемога.
«Це була найкраща моя перемога, адже я зробила все дуже швидко, навіть не спітніла. Хоча, звісно, я хвилювалася. Але коли підняли мою руку, я зрозуміла, що це було саме так, як мало бути. Неймовірні відчуття!» — поділилася спортсменка.
Мати підтримує доньку перед кожним боєм, допомагає їй морально і забезпечує правильне харчування для підтримки форми. Однак вона не дивиться трансляції змагань, а чекає, коли донька сама зателефонує і розповість, як все пройшло.
«Я намагаюся відволікатися, поки чекаю на дзвінок від Мирослави, щоб дізнатися, як пройшов бій», — поділилася Наталія Кирилюк.
Мирослава надихається історією іншої боксерки з Дніпропетровщини — Анастасії Таран, котра була визнана найкращою чемпіонкою Європи серед юнаків та дівчат 13-14 років. На чемпіонаті Європи-2022 з боксу серед юніорів, що проходить в італійському Монтезільвано, українка Анастасія Таран здобула золоту медаль. Мирослава мріє одного разу зустрітися з нею на рингу.
«Я слідкую за кожним її боєм, вивчаю техніку. Дуже хочу з нею побоксувати, але через різні вагові категорії це неможливо. Але я сподіваюся, що матиму можливість зустрітися з нею на чемпіонаті України в грудні», — з надією говорить Мирослава.
У майбутньому Мирослава планує взяти перерву в боксі, але обіцяє повернутися і продовжити завойовувати перемоги. Її головна мета — стати олімпійською чемпіонкою та чемпіонкою світу.
«Якщо я буду працювати та правильно мислити, я знаю, що досягну своїх мрій», — сказала Мирослава.
Каріні Маковецькій 26 років. Вона служить у 4 ОВМБр (1 СБ) операторкою FPV. Її позивний – «Відьма», хоча сама вона хотіла інший – «Феміда». Але в підрозділі вирішили по-своєму.
Ще до БЗВП (базова загальна військова підготовка) і фахової підготовки Каріна обрала собі позивний “Феміда” (богиня правосуддя у античних греків – ред.). Та коли прийшла у підрозділ, почалися жарти. Мовляв, щось скаже і воно збувається. Тож хлопці сказали: яка ти “Феміда”, ти в нас будеш “Відьмою”. Так воно й прижилося. І вже другий рік вона – “Відьма”.
На службу Каріна пішла у 25 років. 16 серпня їй виповнилося 25, а вже 23 серпня вона почала збирати документи, проходити ВЛК і підписувати контракт.
Її рішення не було випадковим. У родині багато військових і до військової служби дівчина завжди ставилася приязно. Але головне було в іншому – в любові до своєї землі. Не до гасел чи слів, а саме до тієї землі, де вона виросла. До свого двору. До гойдалки, на якій пройшло дитинство. До своїх маленьких братів, які, як вона каже, не мають знати, що таке війна.
Я не хочу, щоб у моїй області літали ракети. Я не хочу, щоб вони (росіяни – ред.) ходили по вулицях і жили в моєму будинку. Там, де я виросла. Я хочу, щоб мої братики каталися на тій самій гойдалці, на якій я виросла, і знали війну не з життя, а тільки з історії.
Каріна Маковецька // Військова
Спочатку була БЗВП. Її Каріна проходила в Києві. Там навчали всьому, що потрібно на старті: медичній допомозі, поводженню зі зброєю і стрільбі, навіть зачистці окопів.
Потім була ще фахова підготовка – школа для пілотів, де вона навчалася саме на FPV.
За словами дівчини, місяць навчання не був легким. Було й таке, що не виходило, що плакала. Але поруч завжди був інструктор Келеп, який не дав опустити руки. Говорив: «Давай, у тебе все вийде. Ти можеш».
Навчання/ фото з особистого архіву героїні
Після фахового навчання прибула у підрозділ, а вже згодом вийшла на позиції. Перший раз, згадує Каріна, страшно не було. Поруч були хлопці, які підтримали. Новачків не кинули самих – приєднали до екіпажу, який уже мав досвід. Вони пояснювали, показували, навчали вже на місці, в реальних умовах.
Жіночий побут на війні – неочевидні виклики
Є у війську аспекти, про які в цивільному житті часто навіть не здогадуються.
Бо війна для жінки – це не тільки зброя, дрони і накази. Це ще й дуже приземлений, жорсткий побут, у якому немає поблажок. Броня в неї така сама, як у чоловіків. Шостий клас, кераміка. Дві плити по 2,5 кілограма, разом – п’ять. І це лише бронежилет. А ще ж магазини, автомат, каска. Ніхто не видає “жіночої легкої версії війни”. Все так само, як у чоловіків.
З бронею, каже, допомогли волонтери – «Землячка шоп», які підтримують саме жінок в армії. Вони відправили їй плитоноску і плити. І це не дрібниця, а буквально можливість мати якісний захист.
З формою теж не все просто. Жіноча форма є, але якщо твій зріст 162 сантиметри, її все одно треба нести в ательє й підганяти під себе. Бо інакше в ній просто незручно. Але найбільша проблема, за її словами, – це взуття. У Каріни 36-й розмір ноги. І знайти таке взуття – той ще квест. Вона згадує, як у військторзі на запит про 36-й розмір їй відповіли: «Вам треба в дитячий світ». Смішно, якби не було сумно. Добре, що командир знав про її проблему і, коли з’являвся потрібний розмір, намагався відкласти для неї пару.
Та найсильніше б’є не вага амуніції, а речі, про які не люблять говорити вголос. Коли журналістка спитала її про гігієну, Каріна відповіла чесно: найважче – просто сходити в туалет. Бо чоловікам у цьому сенсі простіше. А жінці треба ще знайти місце, де тебе не видно, і водночас слухати, чи не летить щось над тобою.
Вона згадує, як це було на Донецькому напрямку. Там війна, каже, зовсім інша – швидша, важча. І навіть коли просто виходиш, здавалося б, на хвилину, ти стоїш і слухаєш: чи нічого не летить. Потім ідеш. Потім знову слухаєш. І в такій реальності минають дні.
Про підтримку в усіх сенсах
Про хлопців у підрозділі Каріна говорить тепло. Каже, ставляться з розумінням. Коли треба переодягнутися – виходять. Коли важкий стан, ПМС, просто фізично тяжко – намагаються допомогти, не навантажувати зайвим. У її підрозділі немає такого ставлення, що “ти жінка – що ти тут можеш”. Буває інше – коли чоловіки кажуть: «Навіщо ви сюди прийшли? Це ж наша робота, вам би краще вдома». Але, за словами дівчини, це не зневага. Це турбота. Вони не принижують – вони хочуть допомогти і вберегти.
Каріна починала службу на Харківському напрямку, потім їх перекинули на Донецький. І саме там вона особливо гостро побачила, як змінилася війна. Каже прямо: коли вона прийшла, війна була трохи легша, ніж зараз. Тепер – дуже багато дронів. І, як би прикро це не звучало, у росіян часто більше всього: і дронів, і нових впроваджень, і обладнання.
Наші, каже, теж стараються, але забезпечення не таке, як хотілося б. Особливо не вистачає розвідувальних «мавіків», бо це очі для всіх – і для FPV, і для піхоти. Не вистачає і самих ударних дронів. Тому доводиться звертатися до волонтерів, відкривати збори, докуповувати щось своїм коштом. І це ще одна правда цієї війни: багато що досі тримається не лише на державі, а й на людях, які допомагають.
Про міфи і реалії
Один з найпоширеніших міфів, – розказує Каріна – нібито на дронах не так небезпечно, як у піхоті. Операторка з цим категорично не погоджується. Каже, оператори теж стараються підходити ближче, шукати зручніші точки, а коли противник засікає пілотів – по них не шкодують нічого. Летить усе: від малого калібру до великого.
На Донецькому напрямку був момент, який вона пам’ятає дуже добре. Їхню позицію виявили. Буквально через день її розбили. Каже, тоді було сім приходів великого калібру. А ще на позицію неможливо було нормально заїхати машиною – логістика була обрізана. Доводилося йти більш як 10 кілометрів пішки. Допомагав наземний дрон, який підвозив воду, їжу, боєкомплект і самі дрони. Але від реальної небезпеки це не рятувало.
За службу Каріна вже має кілька нагород. Перша – статус учасниці бойових дій, ветеран війни. Друга – бригадна нагорода за відбиття штурму на Донецькому напрямку, коли, за її словами, за дві з половиною години було відбито близько 30 одиниць бронетехніки. Третя – нагорода за поранення. І ще одна – «Лицарський хрест» за мужність і стійкість у боях.
Нагороди/ фото з особистого архіву героїні
Про поранення вона говорить стримано. Каже, воно було легким, але була контузія. Проблема була з барабанною перетинкою після того, як їхню позицію розібрали. Довелося лікувалася. Але вже за тиждень просила повернути її назад. Каже просто: «Треба мститися». Це не пафосна фраза – це реакція людини, яка відчула, як по тобі працює війна.
Після війни хочеться спокою
Рідні її рішення сприйняли важко. Мама була категорично проти, дуже хвилювалася. Каріна навіть поставила її перед вибором: або ти знаєш, що я пішла служити, або думаєш, що я десь за кордоном. Каже, мама не здивувалася – знала, що рано чи пізно це станеться. Просто боялася.
Дядько, який сам багато років служить, теж тиждень намагався її відмовити. Але не зміг.
Зараз родина її рішення прийняла. Пишаються. Дідусь, каже дівчина, взагалі всім розповідає, що його внучка служить. Бабуся плаче, коли вона їде. Хрещена хвилюється. Але вже не відмовляють – підтримують.
Каріна/ фото з особистого архіву героїні
Один із найсильніших моментів для неї – це повернення додому, у відпустку. Каже, коли заїжджали в рідну область і вона побачила знайому вивіску магазину, то просто всміхнулася: «О, я вдома». Навіть повітря, за її словами, інше.
Що буде після війни – Каріна поки не знає. До служби працювала в торгівлі. Але зараз чесно каже: не впевнена, що зможе повернутися до минулого життя і колишньої роботи з людьми. Натомість точно знає інше: хоче родину і дітей. І щоб вони були патріотами, цінували українську землю і знали, якою ціною вона тримається.
За час служби Каріна змінилася. Каже, стала спокійнішою. Якщо раніше могла різко відповісти, то тепер дивиться на конфлікти інакше. Спокійніше і м’якше. Більше цінує тишу, природу, родину. А коли приїжджає додому, вже не хоче метушні. Хочеться просто спокою.
І ще вона говорить річ, у якій, мабуть, і є вся суть її історії: ненависть до росіян, каже, в ній навряд чи мине. Бо вони забрали стабільне життя і спокій. Забрали звичний світ, у якому можна було просто жити, працювати, планувати, не прислухаючись до неба.
Наприкінці розмови вона не говорила довгих промов. Сказала просто: не бійтеся йти служити, вірте в краще. Хто, як не ми, буде захищати свою землю.Для Каріни ці слова – не лозунг, а правда дівчини, яка стала “Відьмою”. Бо війна рідко питає, ким ти хотіла бути. Але дуже швидко показує, ким ти є насправді.
Викладачка знімає в TikTok із студентами/ фото з особистого архіву героїні
Викладачка вільногірського коледжу Катерина Бондаренко знімає в TikTok разом зі студентами. Відео вже привертають увагу користувачів та набирають понад сотні тисяч переглядів.
Про ініціативу учнів, яку підтримала викладачка — на Вільногірськ IN.UA.
За словами вчительки Катерини Бондаренко, пропозиція знімати відео зʼявилася ще торік. Студенти захотіли створити окрему сторінку та публікувати там ролики.
Це підтверджують і самі учні. Один з них, Максим Мокрий, розповідає:
Взагалі це була наша ініціатива, щоб про наші спеціальності знали і інші, щоб до нас вступали вчитися.
Максим Мокрий // Студент
Згодом до процесу долучилася і викладачка.
“Ми просто сказали нашій викладачці, що ми хочемо зняти, а потім вона запропонувала, щоб вона долучилася до нас теж”, — каже Максим.
Відтоді вони разом працюють над контентом, беручи ідеї з платформи та адаптуючи їх під себе.
Відео швидко набрали популярність: наразі на одному з відео налічується 100 тисяч переглядів, на іншому — понад 260 тисяч. Частину контенту створювали з метою популяризації спеціальностей коледжу.
“Ми хотіли показати, що коледж — це не лише навчання, а й спілкування, розвиток і свобода”, — пояснює викладачка.
Контент створюється у невимушеній атмосфері: студенти самі пропонують ідеї, допомагають зі зйомкою та навіть підказують викладачці, як поводитися в кадрі. За її словами, більшість відео вдавалося зняти з першого дубля.
За словами Максима, підготовка до зйомок займає зовсім небагато часу та ніяк не заважає навчанню:
“Ну, хвилин десять це займає”, — каже хлопець.
Катерина Бондаренко/ фото з особистого архіву героїні
У коментарях під відео користувачі активно реагують: серед відгуків є як зацікавленість, так і критика. Втім, до критики команда ставиться спокійно. Викладачка провела зі студентами розмову, пояснивши, що будь-яка реакція — це також увага до їхнього контенту.
“Спочатку вони, звісно, засмутилися, потім ми з ними проговорили, що це нормально, це теж реклама”, — каже Катерина про ставлення до негативних реакцій.
Студенти ще лаконічніші у своїй оцінці:
“Ми не переймаємося”, — зазначає Максим.
Спочатку колеги поставилися до ідеї з подивом, адже Катерина стала першою викладачкою у закладі, яка почала знімати подібний контент. Згодом вони почали підтримувати ініціативу:
“Почали підписуватись, переглядати наші відео, лайкати та пересилати”, — згадує викладачка.
Катерина Бондаренко вважає, що TikTok не применшує авторитет вчителя та закликає колег також не боятися виходити в публічний простір:
“Не потрібно соромитися, варто пробувати себе в різних напрямках — це допомагає розвиватися та бути відкритішими”, — стверджує вона.
Викладачка вільногірського коледжу Катерина Бондаренко знімає в TikTok разом зі студентами. Відео вже привертають увагу користувачів та набирають понад сотні тисяч переглядів. Про ініціативу учнів, […]
Війна змінює свої обличчя, технології та людей. Те, що здавалося найстрашнішим у 2022 році, сьогодні стало буденністю, а на зміну артилерії прийшла роботизована зброя. Про […]
У цій квартирі немає зайвого галасу. Тут говорять тихо, уважно слухають і не бояться сліз. Саме тут сьогодні живе почесна громадянка Вільногірська Надія Чирва разом […]
В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі та пам’ятає часи, коли […]
