Прощання без тягаря: чому українці все частіше обирають кремацію — і як це змінює традиції

“Я не хочу, щоб мої діти носили квіти на могилу. Я хочу, щоб вони жили далі — легко”, — зізнається пані Галина з Кам’янського. У 2024-му вона втратила чоловіка. І обрала для нього не традиційне поховання, а кремацію.

Це рішення сьогодні дедалі частіше приймають українці. Серед причин — не лише економія чи відсутність місць на кладовищі. Йдеться про глибше: переосмислення прощання як такого. І, можливо, нову культуру пам’яті — без бетонних плит, але з повагою й турботою.

Кремація: що змінюється і чому

Ще 10 років тому слово “кремація” у багатьох викликало відторгнення. Сьогодні — це вже не виняток, а реальна альтернатива, яка стає дедалі звичнішою. Особливо у великих містах.

Чому?

Економічніше. Середня вартість традиційного поховання сьогодні — від 15 000 грн і вище. До цього додаються витрати на догляд, встановлення пам’ятника, оренду транспорту. Кремація у Кам’янському через ритуальну службу “Ісход” обійдеться значно дешевше — старт від 8 000 грн.

Екологічніше. Один похорон — це до 200 кг цементу, понад 300 кг дерева, і часто — токсичні хімікати для бальзамування. Кремація не потребує нічого з цього. А якщо обрати біоурну — прах можна навіть посадити у землю як дерево пам’яті.

Практичніше. Урну можна зберігати вдома, вивезти за кордон, розвіяти в особливому місці чи розмістити в колумбарії. Для багатьох це — спосіб бути ближче до тих, кого втратили.

Легше для дітей. Не кожен хоче перекладати на рідних обов’язок доглядати за могилою. Кремація звільняє від цього. Пам’ять залишається — але без прив’язки до фізичного місця.

“Ісход”: сервіс, що підтримує, а не нав’язує

Компанія “Ісход” у Кам’янському працює з 2004 року. Її засновники — поставили собі за мету — зробити цей процес людяним, простим, без зайвого пафосу й плутанини.

Що вони пропонують:

Кремація “під ключ”: від оформлення документів до доставки урни в будь-яке місто України;

Можливість прощання в залі крематорію або організація поминального обіду;

Допомога 24/7: команда працює без вихідних і завжди на зв’язку;Можливість оформити замовлення онлайн — без візитів, черг і додаткових стресів.

На сайті ishod.dp.ua — чіткі тарифи, калькулятор вартості, поетапний опис процесу. Це не просто “ритуальні послуги” — це сервіс із людським обличчям.

“Ми не переконуємо. Ми просто пояснюємо. І якщо кремація — це полегшення для родини, ми беремо все на себе”, — кажуть у компанії.

А що кажуть ті, хто вже обрав?

Серед клієнтів “Ісходу” — жителі не лише Кам’янського, а й Кривого Рогу, Запоріжжя, навіть Києва. Люди звертаються, коли хочуть простого, але гідного прощання.

“Для мами ми вибрали біоурну з лавандою. Вона дуже любила сад. Тепер там росте яблуня”, — написала одна з клієнток на сторінці компанії.

Ці історії — про любов, а не лише про втрату. І саме це стає новою формою культури пам’яті в Україні.

Чи готове суспільство?

Ментально — не всі. Для багатьох поховання — це традиція, яку важко змінити. Але зміни вже йдуть.

І можливо, через 5-10 років кремація буде не “альтернативою”, а нормою. Особливо в містах, де кожен квадратний метр землі має значення.

Як обрати — і не помилитись?

Вибір завжди за родиною. Але головне — аби він був усвідомленим. У ритуальній службі “Ісход” допоможуть пройти цей шлях без зайвого клопоту. м. Кам’янське, адреса: Вільна вулиця, 9 (вул. Магнітогорська 9) Кам’янське, Дніпропетровська область, 51909

Телефон:+38 (093) 525 76 63, +38 (068) 310 27 27+ 38 (068) 883 33 73

Email: [email protected]

Сайт: ishod.dp.ua

Бо прощання — це про любов до рідної людини.

Починаючи з 2025 року у Дніпрі тривають офлайн-заняття з англійської мови для людей з порушеннями зору. Наразі організатори планують розширити проєкт та шукають партнерів у громадах. 

Більше — на Вільногірськ IN.UA

Освітню ініціативу започаткували у 2025 році. Стартовий курс з 10 занять пройшли 20 учасників. Більшість з них продовжили навчання у форматі розмовного клубу. 

Наразі заняття поновили. Вони проходять у Дніпрі на базі Комунального закладу “Центр соціальної допомоги та підтримки” Дніпропетровської обласної ради” за адресою Набережна Перемоги, 26. Уроки відбуваються раз на тиждень, щопʼятниці. Вони тривають в адаптованому форматі з урахуванням потреб людей з порушеннями зору. 

За словами директора Центру соціальної допомоги та підтримки Дніпропетровської обласної ради Євгенія Таранцова, наразі заняття можливі лише у Дніпрі. 

“Наш ресурс дозволяє робити це на нашій базі”, — каже Таранцов. 

Але організатори хочуть, аби подібні заняття з’явилися безпосередньо у громадах області.

“Звичайно, ми шукаємо можливості, партнерів, які хотіли б долучитися. Ми б навчили, як це робити в громадах. Це був би ідеальний варіант”, — розповідає він. 

Своєю метою Євгеній Таранцов називає надання доступу до знань та нових навичок людям. 

Також директор зазначає, що центр має запит на онлайн-заняття. 

“Я думаю, що це реально і варто спробувати”, — додає директор Центру соціальної допомоги та підтримки. 

Робота над онлайн-форматом занять розпочнеться вже наступного тижня. Редакція Вільногірськ IN.UA слідкуватиме за оновленнями та повідомлятиме про них.

Читайте також:

Ваучер на навчання від Державної служби зайнятості: нові можливості для кар’єри українців

Після початку повномасштабної війни тисячі українців були змушені залишити свої домівки. Серед них футбольний тренер із Луганщини, який після переїзду до Вільногірська продовжив працювати з дітьми, попри відсутність умов, фінансування та повноцінної інфраструктури.

Деталі читайте на Вільногірськ IN.UA

Олександру Чередниченко  65 років, у Кремінній він працював у депо Попасної. Чоловік виїхав з Луганської області навесні 2022 року.

“Ми приїхали сюди 11-го, а зареєструвалися 12-го квітня 2022 року”, – каже Олександр. 

Перший час родина була розділена. 

“Спочатку відправили доньку та онучку у Львівську область. А потім вони приїхали (в Вільногірськ – ред.) влітку 2022 року”, – розповідає герой. 

Футбол у його житті з’явився задовго до війни. Тренерську діяльність він почав ще у далекому 1993 році в місті Кремінна, хоча в певний період був змушений зробити паузу.

“Футбольним тренером я працював з 1993 по 2001 рік”, – стверджує чоловік. 

Він тренував хлопців 1979 – 1988 року народження. Разом з командою вони досягли чималих результатів. 

“У 1993 році ми почали тренуватися, а вже навесні 1994 року вони грали на чемпіонаті області”, – розповідає тренер Олександр. 

Вихованці того часу з теплотою згадують свого тренера. Одного з них ми розшукали. Ним виявився неодноразовий герой наших публікацій, начальник 52-ї державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС у Дніпропетровській області, Денис Сіленко. 

“Олександр Григорович прийшов в мою школу у 1996 році, мені було 12 років. Він прийшов як молода людина, яка хоче займатися з хлопчиками футболом, – каже колишній вихованець Денис Сіленко. – Тоді ми всі думали, що це його основна робота. Але з роками ми дізналися, що це його неоплачувана, на добровільних засадах робота, яку він виконував у вільний час. Тобто він мав основне місце роботи на залізній дорозі, в пʼяти кілометрах від моєї школи, але футболом з нами він займався як людина, яка любить спорт та дітей. Окрім тренера, він є дипломованим суддею і досі їздить та судить матчі. Інакше кажучи, він з футболом усе своє життя”. 

Олександр памʼятає кожного свого гравця. 

“Я пам’ятаю своїх гравців поіменно. Деяким із них уже за сорок, але ми досі підтримуємо зв’язок”, – каже футбольний тренер. 

Пізніше він вступив на роботу в Рубіжне та мешкав там, тому тренерську карʼєру довелося призупинити до самого 2022 року. 

Тренерська карʼєра у Вільногірську

Тренувати у Вільногірську Олександра запросила одна його місцева знайома, на ім’я Юлія. Усі заняття, як і раніше, тренер проводить безкоштовно, як волонтер. 

“Вона дізналася, що я був тренером колись, і запросила мене тренувати дітей-переселенців. І ми почали тренуватися в пʼятому ліцеї”, – ділиться тренер. 

Пізніше тренування довелося перенести на маленьке поле за пʼятим ліцеєм. Тобто тренування проходили на вулиці. 

“Це вважається “дворовим” футболом”, – каже тренер.

Наразі, взимку, тренувань немає. 

“Я кажу, що ми можемо і взимку тренуватися на вулиці, але батьки говорять, що вони своїх дітей не пустять”, – зізнається Олександр. 

За словами тренера, для того, що тренуватися у спортзалі треба платити гроші, але на це поки немає можливості. 

“У багатьох батьки – військові, інші діти — сироти, тобто вони не можуть платити”, – стверджує герой нашого матеріалу. 

Таким, чином найбільшою проблемою наразі є місце для тренування. 

“Коли був дощ теплий, ми продовжували тренуватися. А коли холодний вже перед зимою – ходили під дах пʼятого ліцею та чекали”, – каже герой. 

Найбільше задоволення в роботі тренера для Олександра — це самі діти.

“Коли працюєш із дітьми, отримуєш від них енергію. Моя енергія — їм, їхня — мені”, – каже Олександр. 

Свою тренерську філософію пояснює так: “Якщо пальці розчепірені — нічого не вийде. А якщо всі зібрані в кулак — тоді команда проб’ється. Футбол — це атака і захист разом. У команді все має бути як кулак”.

Читайте також:

Від шкільних років до тренерських вершин: історія Валерія Должикова з Вільногірська