Історії

“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія”

“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія” фото 2 15:05, 23 Липня 2026
“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія” фото 1
Вільногірський гурт “Азалія”/ фото Вільногірськ IN.UA

Гараж за старим ринком навряд чи привернув би увагу випадкового перехожого. Зовні – звичайне приміщення, яких у місті десятки. Але варто лише переступити поріг, і стає зрозуміло – це місце живе музикою.

На стінах – плакати Metallica, Black Sabbath, Queen та інших культових рок-гуртів. Біля них розташувалися старі фотографії, кабелі, гітарні педалі, підсилювачі та інструменти, які хлопці бережуть, немов найдорожчі скарби. Тут усе говорить про рок-н-рол.

Деталі читайте на Вільногірськ IN.UA.

Саме сюди мене запросив соліст молодого гурту “Азалія” Іван Лопата. Дорогою до репетиційної бази нас зупинили люди біля старого ринку.

— Ви музиканти? — запитали вони.

— Я так, — відповів Іван.

Потім показав на мене й, усміхаючись, сказав:

— Прикєнтовка.

Згодом хлопці пояснили, що на їхньому молодіжному сленгу це означає “своя людина”, “друг”.

Здавалося, ще кілька хвилин тому ми були на звичайній вулиці, а тепер опинилися у світі, де все крутиться навколо музики.

“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія” фото 2
Атмосфера репетиційної бази/ фото Вільногірськ IN.UA

Тут сміються, сперечаються та створюють пісні 

У репетиційній кімнаті панує атмосфера, яку складно описати кількома словами. Хтось налаштовує гітару, хтось жартує, хтось наспівує уривок майбутньої композиції.

Хлопці постійно жартують один над одним. Але у цих жартах немає злості чи бажання когось образити. Навпаки – відчувається дружба, яка з’являється лише тоді, коли люди проводять разом сотні годин.

Серед них лише одна людина старша за інших – музикант Андрій Пилипко. Сьогодні він грає у семи гуртах, частина з яких у Вільногірську, а інші – з музикантами з Дніпра та Івано-Франківська. 

“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія” фото 3
Андрій Пилипко/ фото Вільногірськ IN.UA

Для хлопців він не просто наставник. Швидше людина, яка допомагає їхнім ідеям ставати повноцінними піснями.

Саме він навчає їх працювати зі звуком, розбирає композиції, допомагає створювати аранжування й підтримує навіть тоді, коли щось не виходить.

Поки ми розмовляємо, у гаражі не вщухає сміх.

Після невеликої перерви Іван жартома гукає музикантів:

“Ну що, повертайтеся в чистилище!”

І всі сміються, бо прекрасно розуміють, що зараз знову почнуться нескінченні повтори, пошук правильного звучання й робота над кожною нотою.

“Одного дня я зрозумів, що хочу не лише слухати музику”

Соліст гурту Іван Лопата навчається лише на другому курсі технікуму за спеціальністю “Автоматизація”. Але за плечима вже сотні годин репетицій, концерти й авторські композиції.

До музики він прийшов несподівано.

“Я просто сидів удома, робив уроки та слухав музику. Помітив, що постійно відбиваю ритм ногою. Потім підійшов до батька й сказав, що хочу займатися музикою”, – каже соліст. 

Батько підтримав сина без вагань. Через знайомство з Андрієм Пилипком він привів хлопця на перше заняття.

“Андрій тоді сказав, що в мене є талант. І з того моменту все почалося”, – згадує Іван. 

Іванові тоді було лише тринадцять років.

Наразі у нього вже 12 власних пісень 

Перші заняття були простими. Іван приносив композиції, які хотів навчитися грати. Разом із наставником вони розбирали кожен акорд.

“Він показував, де я помиляюся, як потрібно грати правильно”, – каже Іван. 

“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія” фото 4
Іван Лопата/ фото Вільногірськ IN.UA

Але дуже швидко Іванові захотілося створювати власну музику. Сьогодні саме він пише всі тексти та більшість музики для “Азалії”.

У репертуарі гурту вже тринадцять авторських композицій. Ще кілька зараз перебувають у роботі.

“Спочатку завжди народжується ідея. Потім текст. Потім ми разом думаємо над музикою. Андрій допомагає зробити аранжування цікавішим”.

Однією з перших стала композиція “Не тони у мріях”. За словами Івана, вона про людей, які настільки занурюються у свої фантазії, що перестають помічати життя навколо.

“Мріяти потрібно. Але не можна тільки сидіти й мріяти”.

Самоучка, який закохався у гітару

Музичної школи Іван ніколи не закінчував. Каже коротко: 

“Я самоучка”.

І додає, що найкращий учитель – практика.

“Я дивився, як грають інші музиканти, повторював за ними. Спочатку нічого не розумів. Потім почав бачити, що саме вони роблять руками”.

Сьогодні на вивчення нової композиції йому потрібно приблизно дві години.

“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія” фото 5
Репетиція/ фото Вільногірськ IN.UA

Найбільше хлопець любить грати на бас-гітарі та електрогітарі. А ось вокал поки що вважає своїм слабким місцем.

“Я не професійний співак. Але вже скоро почну серйозно займатися вокалом”.

На запитання, чи є музика його хобі, Іван навіть не дає договорити.

“Ні. Рок-н-рол — це частина життя”.

Саме ця коротка фраза, мабуть, найкраще описує і його самого, і весь гурт.

У гурті кожен має свою історію

Окрім Івана, у “Азалії” є ще одна вокалістка – восьмикласниця Олександра Павлова. У гурт вона потрапила волею випадку. 

“Ми сиділи на лавочці. Підійшов Іван після репетиції і сказав, що у гурті немає солістки. Дівчата сказали: “А давай Олександра буде””, – згадує дівчина. 

“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія” фото 6
Солістка Олександра/ фото Вільногірськ IN.UA

Басист Владислав Щербина теж потрапив до гурту майже випадково. Усе почалося з його дня народження. Іван тоді пожартував:

“Мій подарунок тобі – те, що я поставлю тебе на бас-гітару”. 

Так Владислав і став басистом.

Гітарист Владислав Дудник небагатослівний. Про себе говорить коротко:

“Я просто граю”.

Зараз хлопець закінчив школу й планує вступати до аграрного університету. Не встигає він договорити, як хлопці вже починають фантазувати. 

— Будемо кліп на твоєму полі знімати.

— На заході сонця, серед пшениці.

Гаражем просочується дружній сміх. 

Саме такі моменти й створюють атмосферу цього місця.

Від музичних кумирів до великих мрій

Серед музичних кумирів Івана – Metallica, Nirvana, Sex Pistols, Oasis. Особливо зараз його захоплюють американський панк-рок і метал. Нещодавно хлопець почав вивчати легендарну композицію One гурту Metallica.

“Після неї дуже покращується техніка гри. Там потрібно дуже швидко працювати пальцями”.

Водночас він уважно стежить і за творчістю місцевих музикантів. Каже, що підтримує всі вільногірські рок-проєкти.

Попри постійні репетиції, Іван залишається одним із найкращих студентів своєї групи. Після технікуму планує вступати до університету. Але найбільша його мрія пов’язана саме з музикою.

Випустити два повноцінні альбоми, навчитися грати на барабанах і зробити так, щоб про “Азалію” почули далеко за межами Вільногірська.

“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія” фото 7
Процес репетиції/ фото Вільногірськ IN.UA

Найближчим часом гурт знову вийде на сцену. А поки в невеликому гаражі за старим ринком знову лунають гітари, сміх і жарти. Можливо, саме звідси починається історія нового українського рок-гурту.

Читайте також:

Підписуйтесь

Нова сторінка історії: продовження рукописного літопису Вільногірська 

Нова сторінка історії: продовження рукописного літопису Вільногірська  фото 3 16:00, 26 Серпня 2026
Нова сторінка історії: продовження рукописного літопису Вільногірська  фото 8
Продовження рукописного літопису Вільногірська / фото ШІ

Історія нашого міста ховає ще чимало цікавих сторінок, спогадів та важливих подій. Ми продовжуємо публікацію унікальної книги від почесної громадянки Надії Чирви, присвяченої рідному Вільногірську.

Деталі – на Вільногірськ IN.UA.

Глава “Раннє дитинство”

Воно було безхмарним, щасливим. Я народилася 23 лютого 1938 року. Це був святковий день – День Радянської Армії та Військово-Морського Флоту. На честь цього нас із мамою помістили на святковій Дошці пошани.

Коли мене принесли з пологового будинку, я 18 діб кричала. Пізніше тато з мамою здогадалися, що під час пологів мене травмували. Очевидно, було зламане ребро в районі серця. Це помітно донині. Хтось із знайомих порадив моїм батькам похрестити мене у церкві. Сталося диво. Напевно, ребро на той час зрослося. Хрещена мама була переконана, що це була допомога Господа Бога. Так чи інакше, я проспала дві доби і потім більше не плакала.

Тато з мамою часто згадували, як тато в перші дні мого життя боявся брати мене на руки. Боявся, що я можу переламатися. Якось рано-вранці мама вирушила на “Озерку” (так у нас досі називають центральний ринок), а тато залишився зі мною. Я прокинулася і подала голос. Щоб я не розплакалася, тато носив мене по кімнаті разом із ліжечком. Мама прийшла з базару, а тато стомлений, спітнілий, але задоволений собою і тим, що я не плакала. Ми завжди сміялися, коли згадували цей випадок. Тато завжди любив демонструвати, як успішно він це робив.

Наш будинок був двоповерховим. Квартира перебувала на другому поверсі. Вулиця була імені Караваєва в Ленінському районі Дніпропетровська. Забіжу наперед і скажу, що я з дитинства закохана у свій рідний край – Дніпропетровщину. Абсолютно впевнена, що на землі немає нічого подібного, з такою чудовою історією. Все своє життя я вивчала його, мені завжди було цікаво, чому так названо те чи інше місто, вулиця, селище, завод, парк, театр тощо. Минуло багато років, перш ніж я дізналася, хто ж такий Караваєв, ім’ям якого була названа наша довоєнна вулиця.

Виявляється, що Олександр Львович Караваєв – лікар, депутат II Державної думи, займався громадською діяльністю. Багато часу приділяв клопотам і завжди вони вирішувалися позитивно. 5 березня 1908 р. О. Л. Караваєва було вбито невідомими під час прийому хворих на своїй квартирі. Він став жертвою терору. Дніпропетровці впевнені, що ім’я померлого на посту лікаря, який лікував фізичні та душевні рани людей, чуйного до потреб і доброго чоловіка, житиме вічно.

Коли я була вже заміжньою жінкою і в мене вже були діти, ми випадково зустріли мого віку чоловіка. Він привітався з нами і каже моїм батькам: “Невже це ваша Надя?”

— Звичайно, вона сама.

Він тоді пригадав і розповів таке: виявилося, що ми з ним жили в одному будинку на вулиці Караваєва. Мені було десь два або два з половиною роки, я була красивою і дуже ошатною. Вся була в рюшиках, складочках, воланчиках, бантиках і з великою шоколадиною в руках.

Мама якийсь час працювала в пральні комбінату, який обслуговував військові частини. Коли солдати приїжджали забирати чисту білизну, завжди привозили в подарунок коробки цукерок, шоколад та всіляку смакоту. В одній шафі була у нас висувна шухлядка , і всі ці подарунки складалися сюди.

А хлопчик цей жив поверхом нижче. Його батьки працювали на заводі, і, звісно, такої кількості солодощів у нього не було. Завжди він чекав на мене, ставав поряд і пошепки говорив: “Фу, негарна”. Я кидала шоколадку в пісок і починала плакати. Він тільки цього й чекав. Хапав цукерку і швидко з’їдав, боявся, що відберуть. Якось на мій плач вийшла мама. Я, мабуть, хотіла викликати співчуття до своєї персони і, як була в білосніжній сукні, так і плюхнулася на пісок. Мама подивилася на мене, вирвала з верби тоненький прутик і приклала до м’якого місця. Такого роду лікувальний сеанс на мене так позитивно подіяв, що я ніколи в житті так більше не робила, і скільки я жила, ніхто й ніколи не застосовував до мене будь-яких покарань.

Цей молодий чоловік говорить мені: “Пробач мені, Надю. Я говорив тоді неправду тільки для того, щоб виманити у тебе щось смачненьке, ти була дуже гарною”. Я великодушно його пробачила і вдячна йому за те, що він розповів мені про мене.

Щастя моє тривало недовго. У лютому 1941 р. мені виповнилося 3 роки, а через чотири місяці, 22 червня, почалася Велика Вітчизняна війна, яка перегорнула мирне життя людей на довгі 1418 днів, принесла горе і сльози в кожну хату. В Україні загинув кожен 5-й (у Білорусі — кожен 4-й). Ці дві республіки постраждали найбільше…

Читайте також:

Підписуйтесь

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини фото 4 16:00, 13 Серпня 2026
“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини фото 9
Військовий Євген/ фото з особистого архіву Ірини

Над хатою кружляють лелеки. Вони зібралися високо в небі, перекрикуючи одне одного. Уже вечоріє, а біля будинку люди чекають на машину, яка має привезти Євгена. Його мали привезти ще вдень, близько другої, але час минає, а над селом поступово густішає темрява.

Машина приїжджає пізно, людей біля хати багато. Хтось стоїть поруч, хтось чекає біля дверей. Усе відбувається ніби в напівтемряві, уривками, і мати потім майже не зможе згадати цей вечір.

Пам’ятатиме тільки одне – двері і лелек над хатою. Коли Євгена занесли всередину, вони раптом почали кричати особливо голосно. Поступово стає темно.

Історія Євгена – на Вільногірськ IN.UA.

Хлопчик, який постійно був у русі

У дитинстві Євген був дуже активним. Мати згадує – коли треба було його хоч ненадовго посадити на місце, допомагали тільки мультфільми.

“Гіперактивний. Мені казали, що всі діти повинні такими бути. Але він був дуже активний”, – каже пані Ірина. 

Хлопчик ріс у селі, постійно щось вигадував, кудись біг, міг нашкодити, не послухатися, зробити щось по-своєму.

Євген народився у Дрездені. Тоді його батько був військовим і служив ще у НДР. До двох років хлопчик жив із обома батьками, а після їхнього розставання мати повернулася з ним в Україну.

Далі було село, родичі, поїздки в гості, двоюрідні сестри.

І саме там мати іноді чула про сина такі характеристики, які зовсім не збігалися з тим, яким він був удома. Коли вона приїжджала забирати Євгена від родичів, його хвалили: 

“Боже, такий хороший хлопчик, і допомагав, і слухався”.

Мати не могла повірити, що йдеться саме про її сина.

“Я кажу: це точно про мого Женю ви розповідаєте?”

Він був активним, непосидючим, але вже тоді в ньому була риса, яка залишиться на все життя: якщо щось треба зробити – він береться.

Брався за все 

Євген любив техніку – мотоцикли, машини, різні механізми. Любив працювати руками.

Зварювання фактично було в його житті ще змалку – мати говорить про це як про навичку, яка залишилася у спадок. Після школи він вступив навчатися на зварювальника.

“Йому, скажімо так, у спадок дісталося зварювання, і він дуже любив варити метал”, – згадує пані Ірина. 

Пізніше життя привело його до ДТЕК, де він працював електромонтером. Робота була складною: високовольтні лінії, висота 26 і 34 метри, технічні роботи.

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини фото 10
Євген на роботі/ фото з особистого архіву Ірини

Але Євген не обмежувався лише тим, що вже вмів. Якщо з’являлася нова справа – пробував. Пані Ірина згадує, що деякий час в її будинку не було води. Коли Євген почав заробляти, вирішив провести її сам. Взяв труби, паяльник і взявся до роботи.

“Він брався за всю роботу, йому було цікаво дізнатися щось нове”.

На роботі Євген був відповідальним. Та був із тих людей, які не відмовляються від роботи лише тому, що вона складна або незнайома.

Девʼять років у Вільногірську

Близько дев’яти років Євген прожив у Вільногірську. Спочатку працював електромонтером у контактній мережі. Потім знайшов роботу на високовольтній лінії 750 кВ і перевівся туди.

До міста він переїхав, коли вирішив самостійно будувати своє доросле життя.

“Просто вирішили з дівчиною бути самостійними”, – каже мати. 

Вільногірськ йому подобався. Найбільше Євген любив не саме місто, а людей, які були поруч – у нього був гараж, де він зварив буржуйку, щоб друзі могли збиратися разом узимку.

Євген любив шашлики, компанії, зустрічі.

“Він звик до шашлику, до компанії, йому завжди це подобалося, він завжди міг зібрати навколо себе всіх”, – згадує пані Ірина. 

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини фото 11
Євген з друзями у гаражі/ фото з особистого архіву Ірини

“Мам, війна”

24 лютого 2022 року Євген прокинувся раніше за матір.

Вона збиралася на роботу – працювала в охороні на комбінаті. Син був удома, оскільки за два дні до початку повномасштабної війни він повернувся додому з речами після розриву стосунків.

Мати подумала, що він переживає через особисте. Але вранці 24 лютого почула інше.

“Мам, війна”.

Спочатку пані Ірина йому не повірила.

“Кажу: що ти чудиш. Думаю, хлопець переживає через свій розрив і все таке”, – розповідає про перший день війни пані Ірина. 

Пізніше на роботі їй підтвердили, що почалася війна.

Євген практично відразу почав телефонувати до військкомату. Потім поїхав туди. Мати намагалася його відмовити. Вона розуміла, що все відбувається на емоціях: щойно закінчилися стосунки, почалася війна. Але точно знала – він усе одно піде.

“Він по-іншому не міг”.

Вона сама з дитинства говорила синові, що чоловік має бути відповідальним, має захищати своїх близьких.

“Женя, ти розумієш, що ти ростеш чоловіком. Ти маєш захищати, ти маєш заробляти. Ти – надія й опора для мене і в майбутньому для дружини. Тобто ти маєш бути чоловіком”, – завжди казала пані Ірина своєму синові. 

6 березня 2022 року Євген відмовився від бронювання на роботі та пішов до війська добровольцем.

Два слова, щоб знати, що живий

До війни мати й син були дуже близькими.

“Коли його не було поруч, ми щодня телефонували один одному”, – каже мати. 

Ця звичка не зникла й після того, як Євген опинився на фронті. Він телефонував із позицій. Мати не знала, як йому вдавалося виходити на зв’язок, але він знаходив можливість.

Їй не були потрібні довгі розмови.

“Я йому завжди казала: синку, хоча б два слова скажи, що живий, усе нормально”.

Іноді вони телефонували одне одному майже одночасно. Мати могла подумати, що треба набрати сина – і саме в цей момент лунав його дзвінок.

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини фото 12
Останнє фото з Євгеном, “Він був у відпустці, зібрав усіх, ніби для прощання”/ фото з особистого архіву Ірини

Їхній зв’язок був настільки тісним, що навіть відстань не ставала перешкодою.

А потім настав день, коли телефон Євгена замовк.

Останній дзвінок

Увечері Євген подзвонив матері й розповів, що отримав контузію.

“Мам, у мене була контузія, я трохи там у госпіталі. Загалом, прокапався”.

Вона не одразу зрозуміла, що сталося. Євген заспокоював її. Потім сказав, що незабаром повернеться до хлопців.

Це був четвер. За словами Євгена, у суботу їх мали змінити з позиції. Наступного ранку мати чекала на його дзвінок. Він зазвичай телефонував дуже рано, близько четвертої. Але цього разу телефон мовчав.

“Він завжди мені телефонував о четвертій ранку. Ну, раніше. Але цього разу не подзвонив ні о п’ятій, ні о сьомій, ні о десятій”.

Поступово прийшла тривога.

“Я почала розуміти, що щось сталося”.

Пані Ірина зателефонувала другові Євгена. Спочатку ще шукали пояснення: можливо, він відпочиває, можливо, була важка ніч, можливо, не може вийти на зв’язок. Але минув день, півтора дня – тиша.

“Уже всі знали, що його немає, але мені не казали”.

Мати ще сподівалася, що син живий і просто не може зателефонувати. Поки не приїхав представник військкомату.

“Для мене він був надією й опорою”

Мати не хоче, щоб із Євгена робили недосяжний образ. Вона хоче, щоб його пам’ятали таким, яким він був.

“Нехай кожен запам’ятає його таким, яким він був для нього”.

Для матері Євген був сином.

“Для мене він був надією й опорою”.

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини фото 13
“У мене в телефоні лише одне фото з ним”/ фото з особистого архіву Ірини 

Для колег – працівником, який не відмовлявся від роботи.

“Він виконував те, що десь хтось не міг. Він за це все брався, він все робив”.

Після його смерті, каже мати, у неї ніби зникла земля під ногами.

“У мене пішла земля з-під ніг”.

Але вона не дозволяє собі просто зупинитися.

“Зараз я доначу, волонтерю. Не сиджу на місці, скажімо так, допомагаю хлопцям по-всякому”.

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини фото 14
“Він нам усім завжди дарував квіти, а тепер ми йому”/ фото з особистого архіву Ірини 

Того вечора лелеки кричали над хатою, коли Євгена заносили всередину. Мати не знає, чому їх було так багато, але відтоді щороку помічає їх.

“Я тепер завжди їх восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю”.

Читайте також:

Підписуйтесь

Нова сторінка історії: продовження рукописного літопису Вільногірська  фото 5

Нова сторінка історії: продовження рукописного літопису Вільногірська 

Історія нашого міста ховає ще чимало цікавих сторінок, спогадів та важливих подій. Ми продовжуємо публікацію унікальної книги від почесної громадянки Надії Чирви, присвяченої рідному Вільногірську. […]

16:00, 26.08.2026 Єва Буянова
“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини фото 6
Історії

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини

Над хатою кружляють лелеки. Вони зібралися високо в небі, перекрикуючи одне одного. Уже вечоріє, а біля будинку люди чекають на машину, яка має привезти Євгена. […]

16:00, 13.08.2026 Єва Буянова
Почесні громадяни Вільногірська  фото 7

Почесні громадяни Вільногірська 

Сьогодні Вільногірськ відзначає своє 70-річчя. У цей день ми з особливою гордістю звертаємося до людей, чиє життя, праця, талант та невтомна енергія є справжнім надбанням […]

15:30, 12.08.2026 Єва Буянова
Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви фото 8

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви

Вільногірськ святкує своє 70-річчя, і до цієї особливої дати редакція Вільногірськ IN.UA підготувала особливий проєкт. Ми розпочинаємо публікацію унікальної рукописної книги нашої почесної громадянки пані […]

17:00, 11.08.2026 Єва Буянова
“Перша ложка весняного меду – найсмачніша”: історія пасічника Павла з Вільногірська фото 9
Історії

“Перша ложка весняного меду – найсмачніша”: історія пасічника Павла з Вільногірська

Для когось мед – це лише солодощі на столі. Для пасічника Павла з Вільногірська – результат щоденної кропіткої праці, що починається задовго до того, як […]

14:30, 03.08.2026 Єва Буянова