“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія”

Гараж за старим ринком навряд чи привернув би увагу випадкового перехожого. Зовні – звичайне приміщення, яких у місті десятки. Але варто лише переступити поріг, і стає зрозуміло – це місце живе музикою.

На стінах – плакати Metallica, Black Sabbath, Queen та інших культових рок-гуртів. Біля них розташувалися старі фотографії, кабелі, гітарні педалі, підсилювачі та інструменти, які хлопці бережуть, немов найдорожчі скарби. Тут усе говорить про рок-н-рол.

Деталі читайте на Вільногірськ IN.UA.

Саме сюди мене запросив соліст молодого гурту “Азалія” Іван Лопата. Дорогою до репетиційної бази нас зупинили люди біля старого ринку.

— Ви музиканти? — запитали вони.

— Я так, — відповів Іван.

Потім показав на мене й, усміхаючись, сказав:

— Прикєнтовка.

Згодом хлопці пояснили, що на їхньому молодіжному сленгу це означає “своя людина”, “друг”.

Здавалося, ще кілька хвилин тому ми були на звичайній вулиці, а тепер опинилися у світі, де все крутиться навколо музики.

Тут сміються, сперечаються та створюють пісні 

У репетиційній кімнаті панує атмосфера, яку складно описати кількома словами. Хтось налаштовує гітару, хтось жартує, хтось наспівує уривок майбутньої композиції.

Хлопці постійно жартують один над одним. Але у цих жартах немає злості чи бажання когось образити. Навпаки – відчувається дружба, яка з’являється лише тоді, коли люди проводять разом сотні годин.

Серед них лише одна людина старша за інших – музикант Андрій Пилипко. Сьогодні він грає у семи гуртах, частина з яких у Вільногірську, а інші – з музикантами з Дніпра та Івано-Франківська. 

Для хлопців він не просто наставник. Швидше людина, яка допомагає їхнім ідеям ставати повноцінними піснями.

Саме він навчає їх працювати зі звуком, розбирає композиції, допомагає створювати аранжування й підтримує навіть тоді, коли щось не виходить.

Поки ми розмовляємо, у гаражі не вщухає сміх.

Після невеликої перерви Іван жартома гукає музикантів:

“Ну що, повертайтеся в чистилище!”

І всі сміються, бо прекрасно розуміють, що зараз знову почнуться нескінченні повтори, пошук правильного звучання й робота над кожною нотою.

“Одного дня я зрозумів, що хочу не лише слухати музику”

Соліст гурту Іван Лопата навчається лише на другому курсі технікуму за спеціальністю “Автоматизація”. Але за плечима вже сотні годин репетицій, концерти й авторські композиції.

До музики він прийшов несподівано.

“Я просто сидів удома, робив уроки та слухав музику. Помітив, що постійно відбиваю ритм ногою. Потім підійшов до батька й сказав, що хочу займатися музикою”, – каже соліст. 

Батько підтримав сина без вагань. Через знайомство з Андрієм Пилипком він привів хлопця на перше заняття.

“Андрій тоді сказав, що в мене є талант. І з того моменту все почалося”, – згадує Іван. 

Іванові тоді було лише тринадцять років.

Наразі у нього вже 12 власних пісень 

Перші заняття були простими. Іван приносив композиції, які хотів навчитися грати. Разом із наставником вони розбирали кожен акорд.

“Він показував, де я помиляюся, як потрібно грати правильно”, – каже Іван. 

Але дуже швидко Іванові захотілося створювати власну музику. Сьогодні саме він пише всі тексти та більшість музики для “Азалії”.

У репертуарі гурту вже тринадцять авторських композицій. Ще кілька зараз перебувають у роботі.

“Спочатку завжди народжується ідея. Потім текст. Потім ми разом думаємо над музикою. Андрій допомагає зробити аранжування цікавішим”.

Однією з перших стала композиція “Не тони у мріях”. За словами Івана, вона про людей, які настільки занурюються у свої фантазії, що перестають помічати життя навколо.

“Мріяти потрібно. Але не можна тільки сидіти й мріяти”.

Самоучка, який закохався у гітару

Музичної школи Іван ніколи не закінчував. Каже коротко: 

“Я самоучка”.

І додає, що найкращий учитель – практика.

“Я дивився, як грають інші музиканти, повторював за ними. Спочатку нічого не розумів. Потім почав бачити, що саме вони роблять руками”.

Сьогодні на вивчення нової композиції йому потрібно приблизно дві години.

Найбільше хлопець любить грати на бас-гітарі та електрогітарі. А ось вокал поки що вважає своїм слабким місцем.

“Я не професійний співак. Але вже скоро почну серйозно займатися вокалом”.

На запитання, чи є музика його хобі, Іван навіть не дає договорити.

“Ні. Рок-н-рол — це частина життя”.

Саме ця коротка фраза, мабуть, найкраще описує і його самого, і весь гурт.

У гурті кожен має свою історію

Окрім Івана, у “Азалії” є ще одна вокалістка – восьмикласниця Олександра Павлова. У гурт вона потрапила волею випадку. 

“Ми сиділи на лавочці. Підійшов Іван після репетиції і сказав, що у гурті немає солістки. Дівчата сказали: “А давай Олександра буде””, – згадує дівчина. 

Басист Владислав Щербина теж потрапив до гурту майже випадково. Усе почалося з його дня народження. Іван тоді пожартував:

“Мій подарунок тобі – те, що я поставлю тебе на бас-гітару”. 

Так Владислав і став басистом.

Гітарист Владислав Дудник небагатослівний. Про себе говорить коротко:

“Я просто граю”.

Зараз хлопець закінчив школу й планує вступати до аграрного університету. Не встигає він договорити, як хлопці вже починають фантазувати. 

— Будемо кліп на твоєму полі знімати.

— На заході сонця, серед пшениці.

Гаражем просочується дружній сміх. 

Саме такі моменти й створюють атмосферу цього місця.

Від музичних кумирів до великих мрій

Серед музичних кумирів Івана – Metallica, Nirvana, Sex Pistols, Oasis. Особливо зараз його захоплюють американський панк-рок і метал. Нещодавно хлопець почав вивчати легендарну композицію One гурту Metallica.

“Після неї дуже покращується техніка гри. Там потрібно дуже швидко працювати пальцями”.

Водночас він уважно стежить і за творчістю місцевих музикантів. Каже, що підтримує всі вільногірські рок-проєкти.

Попри постійні репетиції, Іван залишається одним із найкращих студентів своєї групи. Після технікуму планує вступати до університету. Але найбільша його мрія пов’язана саме з музикою.

Випустити два повноцінні альбоми, навчитися грати на барабанах і зробити так, щоб про “Азалію” почули далеко за межами Вільногірська.

Найближчим часом гурт знову вийде на сцену. А поки в невеликому гаражі за старим ринком знову лунають гітари, сміх і жарти. Можливо, саме звідси починається історія нового українського рок-гурту.

Читайте також:

Вільногірський гурт “Іржаве яблуко”: панк-рок та концерти для військових

Він ішов на фронт добровольцем, пройшов підготовку тактичного медика, рятував побратимів і сам зазнав поранення. Після лікування Олександр Сохов повернувся до цивільного життя, де тепер зосередився на здоров’ї, читає книжки, ходить на риболовлю та пече домашні торти. Водночас чоловік продовжує боротися за належні йому права.

Детальніше про шлях Олександра, його життя після служби та заняття, які допомагають триматися, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Пішов добровольцем і став тактичним медиком

Олександр Сохов долучився до війська у 2022 році. За його словами, через стан здоров’я спочатку його не хотіли брати на службу. Чоловік уже мав проблеми зі здоров’ям, однак вирішив піти добровольцем, щоб допомогти країні.

Перед відправленням на фронт він пройшов військову підготовку в Десні. Там Олександр опанував тактичну медицину. Медичної освіти до цього він не мав, тому необхідних навичок навчався вже під час підготовки.

На вибір між посадою водія та тактичного медика чоловік, за його словами, отримав пропозицію від військових. Урешті він став тим, хто мав надавати побратимам допомогу в умовах бойових дій.

Після навчання Олександра Сохова направили до 72-ї окремої механізованої бригади. Він потрапив на Донеччину, де разом з іншими військовими виконував бойові завдання.

Робота медика на передовій не обмежувалася перев’язками чи наданням першої допомоги. В умовах обстрілів потрібно було зберігати зосередженість, швидко реагувати на небезпеку та діяти попри страх.

“Руки трусяться, це буває. Але голова вже працює, і руки працюють”, – розповідає Олександр про те, як доводилося діяти в критичних ситуаціях.

За його словами, на позиціях було настільки важко, що через втому та постійні обстріли він іноді буквально втрачав сили. Чоловік пригадує, що тоді думав насамперед про те, як вижити.

Поранення, лікування та повернення до служби

Під час перебування на передовій Олександр зазнав травми. Через ушкодження ноги він уже не міг нормально ходити, тому його евакуювали з позиції.

Після цього чоловік проходив лікування в госпіталях, зокрема в Хмельницькому. За його словами, травма потребувала тривалого медичного супроводу, а перед операцією необхідно було спочатку зайнятися іншими ушкодженнями.

Олександр розповідає, що лікування затягнулося на місяці. Навіть після повернення до військової частини він не міг знову виконувати завдання на передовій і продовжував відновлюватися.

Попри пережите, чоловік згадує службу передусім через людей, яким намагався допомогти. Деяких побратимів, які були поруч із ним на позиціях, згодом уже не стало.

“Я не сподівався повернутися сюди”, – зізнається Олександр Сохов, пригадуючи той період.

Після поранення та тривалого лікування його життя поступово змінилося. Замість військових завдань на перший план вийшли медичні обстеження, лікування та спроби повернутися до звичного ритму.

Як ветеран шукає себе в цивільному житті

Нині Олександр зосереджений передусім на здоров’ї. Він пояснює, що через фізичні обмеження не може дозволити собі будь-яку роботу: тривале стояння, сидіння та значні навантаження даються йому важко.

Водночас чоловік не хоче замикатися вдома. Він шукає заняття, які допомагають залишатися активним і відчувати, що життя триває.

Одне з них – читання. Олександр часто відвідує бібліотеку й цікавиться різною літературою: від художніх книжок до юридичних енциклопедій. Каже, що вивчає законодавство, адже зараз йому доводиться розбиратися у власних правах та процедурах оформлення документів.

Серед художніх книжок чоловік читає твори Карла Мая. Його зацікавила історія про корінних жителів Америки, які захищали свою землю. Олександр проводить паралелі з подіями в Україні та розмірковує про те, як війни впливають на людей.

Ще одне захоплення – риболовля. Чоловік розповідає, що намагається час від часу вибиратися на водойми неподалік Вільногірська. Для нього це можливість побути на природі, заспокоїтися та відволіктися від повсякденних турбот.

“Дихаєш, там природа хороша і все, я краще себе почуваю. Більше гармонії з природою”, – ділиться Олександр.

За його словами, довго перебувати на одному місці йому не можна, однак навіть кілька годин на природі допомагають відчути полегшення.

Домашня випічка, гітара та мрії про роботу

Олександр Сохов уже багато років живе сам, тому звик самостійно дбати про побут. Він готує їжу, пече печиво й торти, а також робить домашні цукерки.

Чоловік зізнається, що готувати йому подобається. Навчився цього завдяки життєвому досвіду та спілкуванню з другом-кулінаром, який працював у ресторанах.

Своєю випічкою Олександр пригощає друзів. За його словами, знайомі вже знають про його захоплення й чекають, коли він принесе щось до чаю.

Ще одна частина його життя – музика. У юності чоловік грав на гітарі в місцевому гурті. Разом з іншими учасниками виступав на фестивалях, зокрема в Криму, де колектив отримував дипломи та призові місця.

Зараз музика залишається радше домашнім захопленням. Олександр іноді бере до рук гітару, а з колишніми учасниками гурту підтримує спілкування.

Водночас чоловік замислюється і про роботу. З огляду на фізичний стан він розглядає можливість працювати у сфері фізичної культури. Ще зі шкільних років займався спортом і представляв свою школу на змаганнях.

Проте для працевлаштування потрібно враховувати стан здоров’я та можливості роботодавців. Тому поки що Олександр продовжує лікування й придивляється до варіантів, які могли б йому підійти.

Що допомагає не опускати руки

Коли йдеться про життя після війни, Олександр Сохов радить не шукати розради в алкоголі. На його думку, це не розв’язує проблем, а може лише погіршити психологічний стан.

Натомість він радить знаходити справи, які допомагають триматися, розвиватися та відчувати зв’язок із близькими.

Для самого чоловіка такими заняттями стали читання, риболовля, приготування їжі та спілкування з друзями. Важливою частиною життя залишається і син, якому 21 рік. Олександр розповідає, що той навчається та здобуває професію.

Серед своїх цілей чоловік називає бажання підтримувати сина та допомогти йому в майбутньому облаштувати власне життя.

Водночас повністю відволіктися від наслідків війни Олександру поки не вдається. Він продовжує лікуватися та розв’язувати питання, пов’язані з військовою службою, оформленням інвалідності й належними виплатами.

Для нього повернення до цивільного життя – це не одна велика перемога, а щоденна робота над собою. Знайти заняття, подбати про здоров’я, залишатися поруч із близькими та не припиняти шукати можливості – саме так Олександр намагається рухатися далі.

Читайте також:

Оновлено. “Я втратив повністю все”: історія рятувальника з Донеччини, який знайшов новий дім у Вільногірську 

Анна Білоус поєднує б’юті-справу, материнство та нове захоплення — створення зефірних квітів. За її історією — роки роботи в Польщі, повернення додому та любов, яка стала підтримкою у непростий час.

Детальніше про професійний шлях Анни, роботу в Польщі, історію кохання, яка допомогла їй повернутися до Вільногірська, та захоплення зефірною флористикою читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Від аграрної освіти до б’юті-сфери

Анна Білоус родом із села Комунар, яке нині має назву Райдужне та розташоване неподалік Вільногірська. Там вона виросла й закінчила школу. Після цього вступила до Вишнівського коледжу, де здобула освіту за аграрним напрямком, а згодом продовжила навчання в Харківському аграрному університеті, який закінчила зі ступенем бакалавра.

Попри успіхи в навчанні, Анна зрозуміла, що аграрна професія — не те, чим вона хоче займатися надалі. Тож вирішила спробувати себе в іншій сфері й пройшла навчання на майстриню манікюру.

Так розпочався її шлях у б’юті-індустрії, який триває вже близько десяти років.

З часом до манікюру додалися ламінування вій, оформлення брів, а згодом — перманентний макіяж і татуювання. Анна не лише опановувала нові процедури, а й сама почала навчати інших: викладала ламінування, зокрема й у Польщі, проводячи навчання польською мовою.

“Мені завжди хочеться навчитися ще чогось, іще чогось”, — розповідає Анна.

Це прагнення пробувати нове супроводжувало її протягом усієї професійної історії. Навіть коли певний напрям уже був добре освоєний, вона шукала можливості розвиватися далі.

Війна, переїзд до Польщі та новий професійний досвід

На початку повномасштабного вторгнення Анна разом із маленькою донькою та сестрою, яка також виховувала дітей, виїхала до Польщі. Родина вирушила самостійно, без попередньо оформлених виплат, тож потрібно було якомога швидше знайти роботу й забезпечити себе.

Спочатку Анна спробувала працювати на заводі, однак швидко зрозуміла, що фізичне навантаження їй не підходить. Через проблеми зі спиною та перенесену операцію вона не могла продовжувати таку роботу.

Тоді жінка вирішила повернутися до того, що вже вміла найкраще, — б’юті-послуг.

Анна опублікувала в місцевих польських групах фотографії своїх робіт і написала, що шукає роботу майстринею. Реакція перевершила її очікування: вже того вечора їй написали представники кількох салонів і запросили на співбесіди.

Зрештою вона обрала салон у місті Томашув-Мазовецький, неподалік Лодзі. Вирішальними стали не лише умови роботи, а й людське ставлення керівниці, яка допомогла їй адаптуватися в новій країні.

Між ними склалися добрі стосунки, які збереглися навіть після повернення Анни в Україну. Протягом наступних років вона ще певний час працювала між двома країнами: поверталася до Польщі перед святами, коли попит на б’юті-послуги зростав.

Чому українських майстринь цінують за кордоном

За словами Анни, робота в Польщі дала їй змогу побачити відмінності в підходах до б’юті-послуг. Вона вважає, що українські майстрині вирізняються прагненням постійно вдосконалюватися, опановувати нові техніки й оновлювати професійні знання.

Працюючи в польському салоні, Анна не лише виконувала процедури для клієнтів, а й ділилася досвідом із колегами. Зокрема, розповідала про обладнання та матеріали, які допомагають організувати робоче місце й покращити умови праці.

За час її роботи салон змінився: побільшало клієнтів, зріс прайс, оновилися робочі підходи. А одна з українських майстринь, яка працювала там, згодом відкрила власний салон у Томашуві-Мазовецькому. Анна знає й інших українок, які розвивають власну справу в цьому місті.

Водночас польський досвід навчив її працювати швидше. Якщо раніше головним орієнтиром була якість, то за кордоном довелося навчитися поєднувати її з високим темпом роботи.

“Там мене навчили працювати швидко. Коли я приїхала сюди, то могла приймати навіть десять клієнтів на день”, — пригадує майстриня.

Однак згодом вона зрозуміла, що такий ритм виснажує. Робота в б’юті-сфері не обмежується годинами прийому: потрібно вести соціальні мережі, публікувати фотографії результатів, відповідати клієнтам, планувати записи й замовляти матеріали.

Тому Анна почала шукати формат, який дозволив би зберегти дохід, але водночас мати більше часу для себе та родини.

Чому Анна вирішила повернутися до Вільногірська

Рішення повернутися в Україну не було простим. Анна вже мала напрацьовану клієнтську базу в Польщі, професійні контакти та можливість працювати в салоні, де на неї чекали.

Два роки тому вона навіть вирішила остаточно переїхати до Польщі. На той момент жінка розлучилася з чоловіком і вважала, що в Україні її вже мало що тримає. За кордоном вона бачила більше фінансових і професійних можливостей.

Анна підписала договір оренди квартири на рік, переїхала з донькою та почала облаштовувати життя заново. Проте вже за два місяці зрозуміла, що не готова залишатися там надовго.

Найважчим виявилося життя далеко від рідних. Коли донька або сама Анна хворіли, не було кому допомогти з дитиною, а отже, ставало складно й працювати. До цього додалися побутові труднощі та відчуття самотності.

У Вільногірську ж залишалися сестра, тітки, бабуся та інші близькі люди, на підтримку яких Анна звикла розраховувати.

Саме тоді вона почала переосмислювати свої плани. Фінансові можливості за кордоном залишалися важливими, але близькість до рідних виявилася не менш цінною.

Давній друг, який став чоловіком

Важливу роль у рішенні Анни повернутися відіграла людина, з якою її пов’язувало знайомство ще з часів навчання в коледжі.

Колись вони разом навчалися, а згодом продовжували підтримувати зв’язок. З часом давня дружба переросла в стосунки.

Коли Анні було складно за кордоном, чоловік підтримував її. Він не тиснув на неї, а допоміг побачити, що повернення додому не означає відмову від професійного розвитку чи власних планів.

“Він сказав: якщо ти хочеш, то вертайся, все буде добре, я підтримаю. Давай спробуємо”, — пригадує Анна.

Жінка наважилася повернутися. Згодом вони одружилися.

Для Анни ця історія стала не лише про кохання, а й про відчуття опори в період, коли доводилося ухвалювати непрості рішення та знову починати життя з нуля.

Повернення до Вільногірська та робота на себе

Після повернення Анна продовжила працювати самостійно. Вона й раніше працювала на себе, тому цей формат був для неї звичним. Водночас потрібно було знову нагадати про себе клієнтам і відновити записи.

У цьому допомогли соціальні мережі. Анна повідомила про повернення в Instagram і Facebook, почала активніше публікувати свої роботи — і багато колишніх клієнтів знову записалися до неї. З’явилися й нові.

Сьогодні вона приймає клієнтів на перманентний макіяж, ламінування та оформлення брів, а також пропонує татуювання. Залежно від складності процедури робочий день може бути присвячений кільком невеликим послугам або одному великому татуюванню.

Серед напрямків, які Анна опанувала за останні роки, особливе місце посідає перманентний макіяж. Ним вона займається близько чотирьох років.

Майстриня зізнається, що найбільше в роботі з бровами її захоплює те, як процедура змінює обличчя та настрій людини.

Для неї важливо не просто виконати послугу, а побачити задоволення клієнтки результатом.

Ще один принцип Анни — щирість у спілкуванні. Вона переконана, що люди повертаються не лише через якість роботи, а й через атмосферу та ставлення майстрині.

“Я така, як є, і нічого з себе не видумую”, — пояснює вона.

За словами Анни, значна частина нових клієнтів приходить за рекомендаціями. Хтось радить її знайомим, хтось передає контакти колегам, а хтось повертається після тривалої перерви.

Такі відгуки для неї — додаткова мотивація розвиватися, навчатися й удосконалювати свої навички.

Самостійна робота також дає змогу гнучко планувати день. В один день на процедури може піти лише кілька годин, а в інший Анна працює впродовж усього дня. Решту часу вона присвячує родині, особистим справам і новому захопленню.

Зефірні квіти: хобі, яке перетворилося на ще одну справу

Окрім б’юті-послуг, у житті Анни з’явився ще один напрямок — зефірна флористика. Вона створює їстівні букети із зефіру, які зовні нагадують справжні квіткові композиції.

Цим захопленням Анна займається близько чотирьох місяців. Ідея виникла не як пошук додаткового заробітку, а як давнє бажання навчитися створювати красу власноруч.

Жінка тривалий час спостерігала за майстринями, які виготовляють зефірні букети, зберігала їхні роботи й думала про навчання. Зрештою придбала курс і почала практикуватися для себе.

Спочатку вона не планувала продавати вироби. Їй хотілося опанувати техніку, навчитися працювати з формами та створювати квіти, які подобалися їй візуально.

Під час перших спроб з’ясувалося, що для роботи потрібне й відповідне обладнання. Анна придбала міксер, продовжила навчатися та поступово вдосконалювала результат.

Коли почала показувати свої роботи в соціальних мережах, отримала перші повідомлення від охочих замовити букети. Спочатку відмовляла, бо вважала, що ще не досягла бажаного рівня майстерності.

Однак потенційні клієнтки переконували її спробувати: їм уже подобалися квіти, і вони хотіли скуштувати їх, навіть якщо ті ще не були ідеальними.

Так захоплення поступово перетворилося на ще одну справу.

Кожна пелюстка — вручну

Створення зефірних квітів потребує часу й терпіння. Кожну пелюстку майстриня формує вручну, а потім складає окремі елементи в композицію.

За словами Анни, на один заміс може піти близько двох годин роботи — залежно від того, які саме квіти вона виготовляє. Наприклад, із нього можна зробити приблизно 15 квіток, хоча кількість залежить від виду та розміру виробів.

Після цього потрібно ще вимити обладнання, прибрати робоче місце й підготуватися до наступного замовлення.

Часто Анна займається зефірною флористикою вночі, коли діти вже сплять. Якщо ж чоловік може побути з дітьми, вона планує роботу інакше: наприклад, готує зефір уранці, а вдень вирушає на б’юті-процедури.

Так у її розкладі поєднуються кілька справ, кожна з яких потребує уваги, часу та практики.

“Не боятися і пробувати”: що Анна радить тим, хто мріє про власну справу

Попри багаторічний досвід, Анна не вважає, що розвиток у професії має завершуватися після опанування однієї спеціальності. Навпаки, вона переконана: нові навички відкривають можливості, про які людина раніше могла навіть не замислюватися.

Тому тим, хто хоче спробувати себе в б’юті-сфері або започаткувати власну справу, але сумнівається у своїх силах, вона радить не чекати ідеального моменту.

“Не боятися і пробувати”, — говорить Анна.

Вона визнає, що на початку можуть бути помилки, невдалі спроби або критика. Проте саме практика допомагає зрозуміти, що потрібно вдосконалити, а навчання — рухатися далі.

Сама вона за десять років у б’юті-індустрії неодноразово змінювала напрямки, переїжджала, відновлювала клієнтську базу й починала спочатку. А тепер поряд із професійною роботою розвиває нове захоплення.

Читайте також:

Вільногірка виготовляє оригінальні десерти та збирає незвичні букети