У Вільногірську відкрили символічне місце пам’яті загиблим дітям України – простір болю, пам’яті й надії.
Про сльози, що не стримували навіть дорослі, про дитячі листи для військових, про сакуру як символ життя і дзвіночки, що нагадують про обірвані голоси, – у матеріалі Вільногірськ IN.UA.
“Щоб це не була суха статистика”: як народилася ідея місця пам’яті
У Вільногірську з’явилося місце пам’яті загиблим дітям України “Діти – янголи країни” – простір, створений із болю, пам’яті та надії. Ініціаторкою створення меморіального куточка стала тренерка Наталя Зінчук разом зі своїми вихованцями та їхніми батьками.
Місце пам’яті облаштували біля спорткомплексу “Авангард”. Тут висадили плакучу сакуру – як символ скорботи за втраченими дитячими життями, встановили фігури журавлів – як символ зв’язку з тими, кого вже немає поруч, повісили маленькі білі кросівки, дзвіночки з білими стрічками та запалили лампадки. Дзвіночки символізують дитячі голоси, які обірвала війна.
За словами Наталії Зінчук, поштовхом до створення такого простору стала війна, яка щодня забирає найдорожче – дітей.
“Ми прийшли до того, що повинні провести захід під назвою “Діти – янголи країни”. На жаль, ця страшна війна забирає в нас наше майбутнє – наших дітей. Нам хотілося приділити цьому увагу”, – розповіла Наталя Зінчук журналістці.
Ідею підтримали батьки вихованців спортивного відділення. Разом вони зібралися, обговорили ініціативу та спільними силами облаштували меморіальне місце. Наталія Зінчук із вдячністю згадує всіх, хто долучився до створення простору пам’яті: “Я дуже вдячна батькам свого відділення. Дуже вдячна Олександру Зінчуку – саме він приїхав із міста Костянтинівки і прийшов нам на допомогу. Дуже дякую нашій родині з міста Вільногірськ – Антоніні Орел та її чоловіку Дмитру – за облаштування місця вшанування. А Олександр Бондар із Донеччини настільки пройнявся цим заходом, що придбав за власний кошт цих журавлів”, – із великою шаною і вдячністю розповідає тренерка.
“Ми повинні пам’ятати. Щоб це не була суха статистика – просто немає дітей. Ми повинні нести цю пам’ять”, – наголосила тренерка.
Вона також зазначила, що хотіла б зробити цей захід щорічним.
Історія Маріуполя: “Ми боялися, що закінчиться їжа, і діти дивитимуться голодними очима”
Однією з найбільш емоційних частин заходу стали історії матерів, які пережили пекло війни та змогли врятувати своїх дітей.
Свою історію розповіла Любов – переселенка з Маріуполя, яка нині живе у Вільногірську.
Разом із чоловіком, трьома дітьми, сестрою, її дітьми та батьками вони опинилися в заблокованому місті.
“Було дуже страшно. Просто безкінечний шум за вікном, звуки вибухів. Ми чекали якогось дива”, – згадує жінка.
Коли удари стали зовсім близькими, родина спустилася в підвал.
“Ми готували на вогнищі, коли вдавалося вискочити на вулицю. Збирали сніг із машин, щоб була хоч трохи вода. Я боялася не за себе. Мені було страшно, що закінчаться залишки їжі, що діти будуть дивитися на мене голодними очима, а я не знатиму, що робити”.
Любов каже: найбільше лякала думка, що діти можуть загинути під завалами.
“Ми боялися, що будинок завалиться, і діти залишаться там. Ми дуже намагалися не показувати дітям свого страху”.
Коли залишатися стало неможливо, родина ризикнула виїхати.
“Ми посадили в машину дітей, кішку, речі – і поїхали. Ми боялися, що це останній наш день. Але нам вдалося вирватися. Ми врятувалися і врятували наших дітей”.
Любов звернулася до дітей, які були на заході:
“Цінуйте те, що у вас є. Те, що ви можете спати у своїх ліжках, їсти смачну їжу, ходити до школи, на тренування, зустрічатися з друзями. Ті діти з Бахмута, з Маріуполя, які не дожили до сьогоднішнього дня, всього цього були позбавлені”.
Історія Антоніни: вагітна, з сином, двома собаками й “коктейлем Молотова”
Ще одну історію, від якої в багатьох наверталися сльози, розповіла вільногірка Антоніна.
На початку повномасштабного вторгнення вона жила в Києві разом із восьмирічним сином і була на третьому місяці вагітності.
У перший день вторгнення родина вирішила виїхати з Києва, але помилково рушила в напрямку Бучі, Ірпеня та Гостомеля.
“Горизонт був червоний. Вибухи, ракети, було дуже страшно”, – згадує жінка.
Шість днів вони провели в укритті, а коли бої підійшли впритул – вирішили тікати.
Антоніна сіла в машину з сином, двома собаками, рюкзаком із водою, печивом і кормом для тварин.
А ще – із “Бандерівський смузі” (“коктейль Молотова”), та канцелярським ножем.
“Я думала: якщо нас зловлять – так просто не здамся”.
Вона їхала об’їзними дорогами, полями й посадками до першого українського блокпоста.
“Коли військові побачили мене з “Бандерівським смузі”, почали аплодувати й свистіти: “Дивись, наша мала їде!””
Після цього вона дісталася Житомира, а згодом – Польщі, де народила здорового сина. Згодом жінка повернулася до Вільногірська.
Її розповідь слухали зі сльозами на очах.
Згадали родину Зеленських і дітей, які вже не повернуться додому
Під час заходу згадали й трагічну загибель у Дніпрі батька та сина з вільногірської родини Зеленських.
Присутні вшанували пам’ять усіх дітей, чиє життя обірвала війна, хвилиною мовчання.
Особливо гостро звучали слова про те, що ці діти вже ніколи не повернуться додому, не підуть до школи, не вийдуть на спортивне поле і не заб’ють свій останній м’яч.
Листи військовим і дитячі слова підтримки
На заході були присутні й військові з Вільногірська, які ділилися власними історіями війни.
Вихованці Наталії Зінчук підготували для них листи підтримки. Діти зачитували зі сцени слова вдячності, говорили, що пишаються українськими захисниками, бажали їм сили та повернення додому.
Після цього передали військовим смаколики.
Саме завдяки Збройним силам України, наголошувала організаторка, діти у Вільногірську мають змогу жити, навчатися й тренуватися.
Пам’ять, яка має жити
Життя триває – завдяки тим, хто бореться. Завдяки тим, хто рятував дітей під обстрілами. І заради тих дітей, які вже ніколи не виростуть.
“Я кажу дітям: свої перемоги – сьогодні і в майбутньому – ми будемо присвячувати дітям-янголам”, – сказала Наталя Зінчук.
У Вільногірську з’явилося місце, куди приходитимуть не лише 4 червня – у День вшанування пам’яті дітей, загиблих внаслідок збройної агресії Росії проти України.
Сюди приходитимуть, щоб пам’ятати. Щоб цінувати. І щоб жити – за себе і за них.
Читайте також:
Підписуйтесь
