Вільногірськ втратив синів, які захищали Україну у період від російської агресії з 2014 року. Світлини військових, які полягли на полях боїв, зникли безвісти або взяті в полон закарбували журналісти Вільногірськ IN.UA. Виставку пам’яті організовували у місті до Дня Захисників і Захисниць України.
У фотозвіті Вільногірськ IN.UA пропонуємо згадати як це було та вшанувати загиблих військовослужбовців.
Живі, поки пам’ятаємо
До Дня Захисників і Захисниць України, який відзначають 1 жовтня, у Вільногірську проводили фотовиставку героїв, які віддали своє життя за батьківщину.
«Мій син у 2016 році, свої юні 19 років, пішов добровольцем на війну. У 2018 році загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Він пішов не за нагородами. Він пішов, щоб в майбутньому не соромно було дивитись в очі своїм дітям, коли вони запитають: «Тату, а чим ти займався під час війни»
Тетяна Звягінцева // мати загиблого героя
Саме Тетяна стала ініціаторкою проведення фотовиставки. Жінка каже, подібної не було у місті.
«Як мама загиблого, я спостерігала, що такі родини, як наша, суспільство почало не помічати. У нас тихе, невеличке містечко і мешканці, чесно кажучи, почали забувати про воїнів, завдяки яким вони тут активно живуть. Тому саме через світлини наших Героїв хотілось донести людям, що війна не десь там, а вона тут, що гинуть їхні земляки, сусіди по під’їзду чи по парті, колеги по роботі, знайомі та не дуже, ті, кого вони раніше зустрічали на касах в маркетах чи під час прогулянки містом. Ідея заходу була винесена на обговорення в загальний чат родин. Туди приєднались і рідні тих, хто зник безвістю або перебуває у полоні. Світлини друкувались з дозволу рідних. Всі рішення приймались загально, це і колір, розмір фото, локація. При активному обговорені утворилася команда. Нас було не багато, але кожен взяв на себе певну функцію відповідальності»
Тетяна Звягінцева //
Фотовиставка “Живі, поки пам’ятаємо”
Фотовиставка “Живі, поки пам’ятаємо”
Фотовиставка “Живі, поки пам’ятаємо”
Фотовиставка “Живі, поки пам’ятаємо”
Фотовиставка “Живі, поки пам’ятаємо”
«Я – батько трьох синів. Двоє з них – взяли активну участь у захисті України від ворожого нападу росії. Безпосередньо в бою нищили ворога. Я впевнений, що жоден з них ні про якийсь там героїзм не думав. Вони взяли зброю і захищали свою землю, захищали нас, захищали суверенітет і незалежність України. А це вже і є мужній вчинок, який потім був відзначений високими нагородами – орденами «За мужність». На превеликий жаль, один орден – посмертно»
Олег Юхимець // член Родини загиблих Захисників і Захисниць України
Фотовиставка у Вільногірську
Фотовиставка у Вільногірську
Фотовиставка у Вільногірську
Фотовиставка у Вільногірську
Фотовиставка у Вільногірську
«Вдивляючись в обличчя кожного воїна на фото, пам’ятайте – хтось віддав своє безцінне життя на війні заради нас з вами, хтось і досі стримує і нищить пекло «руського міра»
Олег Юхимець //
Фотовиставка пам’яті загиблих героїв
Фотовиставка пам’яті загиблих героїв
Фотовиставка пам’яті загиблих героїв
Фотовиставка пам’яті загиблих героїв
Фотовиставка пам’яті загиблих героїв
Фотовиставка пам’яті загиблих героїв
«Такі заходи нагадують людям, а комусь вперше розказують, про подвиги мужніх українців. Вільногірці мають пишатися своїми героями, шанувати та дякувати щодня їм за життя та свободу, яку ми маємо, ціною їх життя та здоров’я»
Олена // відвідувачка фотовиставки
Нагадаємо, в той день виставка тривала п’ять годин. Перехожі зупинялися та цікавилися. Хтось притискав свої долоні до світлини та плакав, хтось фотографував й відправляв друзям і знайомим за кордон, щоб показати, що їх рідних пам’ятають. Підходили побратими загиблих Героїв, не стримуючи сліз, згадували про службу разом з ними.
«На мою думку, виставкою ми досягли бажаного результату – нагадали суспільству, що війна стосується кожного»
Тетяна Звягінцева // організаторка виставки «Живі, поки пам’ятаємо»
Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші часи. Максим назавжди залишиться в пам’яті Вільногірська та рідної Ерастівки молодим і непереможним.
Детальніше читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.
Півтора року родина шукала Максима. Їздили по містах, зверталися до штабів, виходили на акції, вірили, що він живий. Аж поки не задзвонив телефон:
“Мені подзвонив слідчий з Черкас, сказав, що є збіг ДНК. Наш Максим знаходиться в моргу як безіменний”, — згадує батько Микола.
Ця розмова поставила крапку в довгому очікуванні і водночас відкрила новий етап болю.
Максима поховали 12 листопада 2025 року.
“Біль все ще не відходить”, — тихо каже батько.
Максим/ фото з особистого архіву батьків
Дитинство: футбол, як головна пристрасть
Максим народився у 1996 році в Ерастівці.
З дитинства був активним і допитливим.
“Він такий був шустрий. Вірші любив, запамʼятовував добре”, — згадує батько.
Міг годинами дивитися мультфільми, а потім переказувати їх майже дослівно. Ріс серед друзів, багато часу проводив на вулиці, грався з дітьми біля дому.
“Шкоди ніколи не робив, завжди був слухняним”, — додає батько.
З дитинства Максим захоплювався спортом, особливо футболом. Грав у шкільній команді, їздив на змагання, слідкував за матчами і знав майже всі команди та гравців.
“Футбол для нього — це святе було”, — каже батько.
Це захоплення з часом переросло у мрію: Максим хотів стати футбольним коментатором.
“Казав: вивчусь і буду диктором футбольним”, — розповідає чоловік.
Навчання, перші кроки у дорослому житті і TikTok між обстрілами
У школі Максим завжди брав участь у виступах та конкурсах.
“Він дуже артистичний був, у нього все виходило”, — згадують знайомі.
Після школи Максим вступив до технікуму у Вільногірську на металургійний напрям. Це був свідомий вибір.
“Сказав: або буду металургом, або взагалі не буду вчитися”, — розповідає батько.
Навчався добре, отримував стипендію, а під час канікул сам знаходив підробіток.
“Не сидів просто так — пішов і знайшов роботу”, — каже він.
Після навчання працював у Дніпрі, де орендував житло та будував самостійне життя.
Максима мобілізували у 2022 році.
Спочатку він служив в охороні обʼєктів під Одесою. Згодом проходив навчання у Німеччині, після чого його підрозділ перекинули на фронт. У 2024 році опинився на Донеччині.
Під час служби почав вести TikTok. Знімав гумористичні відео та спілкувався з аудиторією.
З часом у Максима зібралася велика кількість підписників. Він почав збирати донати — не для себе, а для хлопців. Одного разу йому навіть заблокували карту через велику кількість донатів:
“Він поїхав в банк, йому заявили: військові не можуть бути блогерами. Він відкрив другу, цю теж заблокували. Тоді він відкривав нові і продовжував збирати донати і відправляти усе хлопцям”, — каже батько.
Максим з побратимом/ фото з особистого архіву батьків
Два дні утримував позицію сам
Останній раз Максим виходив на звʼязок 2 червня 2024 року.
В останню розмову з матір’ю Максим намагався її заспокоїти та приховував, де він знаходиться і наскільки небезпечним є місце його перебування.
“Він оберігав маму, як кажуть”, — згадує мати Ірина.
Через два дні пані Ірина намагалася звʼязатися з Максимом, але він не відповідав. Тоді дівчина Максима Оля передала рідним: хлопців на кілька днів відправляють на позиції, після чого він знову зателефонує.
“Сказали, що на чотири дні, і вийде на звʼязок. Але прошло чотири дні, потім шість. І його не було”, — розповідає батько.
6 червня батьки почали телефонувати на гарячу лінію 47-ї бригади, а вже 10 червня родина отримала офіційне повідомлення про те, що Максим зник безвісти. Після цього почалися пошуки: батько їздив по різних містах, Київ, Дніпро, Черкаси, звертався до координаційних штабів, міжнародних організацій, шукав будь-яку інформацію.
Родина до останнього вірила, що Максим міг потрапити в полон.
“Де я тільки не був, і в “Червоних Хрестах”, і по всіх штабах. Ніде нічого”, — каже він.
Один з поранених побратимів, якого вдалося знайти родині, розповів: його підрозділ зайняв позицію, яку згодом накрили вогнем.
“Хлопці розповідали, що від їхньої позиції нічого не лишилось. Її зрівняли з землею”, — переказує слова побратима батько.
За словами хлопця, після обстрілу Максим лишився сам на позиції. Максим ще дві доби тримав оборону. Після чого звʼязок з ним обірвався остаточно.
Максим у лавах ЗСУ/ фото з особистого архіву батьків
Понад рік між надією і правдою
Пошуки тривали більше ніж півтора року. Родина чіплялася за будь-яку зачіпку. Хтось із бійців, що повернулися з полону, казав, що бачив Максима. Білоруські волонтери також повідомляли про схожого хлопця.
“У нас була надія, що він дійсно в полоні”, — каже мати.
Тіло Максима повернули в Україну ще восени 2024 року під час обміну. Однак встановити особу одразу не вдалося: через навантаження на систему і тривалі процедури ДНК-ідентифікації процес затягнувся.
“Більше ніж півтора року він знаходився в моргу”, — розповідає батько.
Лише у 2025 році результати ДНК підтвердили: це він.
Навіть після смерті він залишив світлий знак. Одеській волонтерці Максим наснився усміхненим, у білому одязі: “Я ж прийшов, мене знайшли, я повернувся”.
Сьогодні, навіть маючи на руках результати експертиз, батьки зізнаються: надія не згасла.
“Я мама, я не можу впустити в душу, що то він. Не віриться — і все”, — каже пані Ірина.
Для родини Максим залишається тим, кого вони все ще чекають, попри всі офіційні повідомлення.
Наразі петиція про присвоєння Максиму звання Героя України зібрала необхідні голоси, адже його історія — це історія хлопця, який жив звичайним життям, мав мрії, захоплення і плани. І який до останнього подиху утримував свої позиції.
Місце пам’яті дітям у Вільногірську: військові поділилися історіями / фото, Вільногірськ IN.UA
У Вільногірську з’явилося місце, де тиша говорить гучніше за слова. Тут згадують дітей, чиї життя обірвала війна. Цього дня поруч із містянами були військові – і їхні історії додали заходу особливої глибини. Їхні голоси – про війну і мир, втому і силу, дитинство і втрати – звучали тут особливо щиро. У цих розповідях немає пафосу, лише правда, яку проживають щодня.
Про досвід військових із Вільногірська, їхні спогади та думки – далі в матеріалі Вільногірськ IN.UA
Простір, що говорить без слів
У центрі Вільногірська відкрили місце пам’яті загиблим дітям України – простір, наповнений символами, тишею і болем. Це не просто локація, а точка, де зупиняються, щоб згадати і не забути.
Місце пам’яті “Діти – янголи країни” / фото, Наталія Зінчук
Раніше редакція Вільногірськ IN.UA розповідала про відкриття та історії матерів із Маріуполя і Бучі, які зворушили містян до сліз. Та цього разу подія набула ще одного виміру – голосу тих, хто сьогодні тримає оборону країни.
“Від командира залежить життя”: слова, які звучать по-іншому
Серед гостей заходу були військові з Вільногірська. Вони ділилися власним досвідом, який поєднує фронт і мирне життя.
Військовий Володимир Гладун розповів, що його шлях у війську почався ще у 90-х роках. Тоді, каже, ніхто не вірив, що війна стане реальністю:
“Коли нам казали, що готують як захисників держави, якщо буде війна – це звучало нереально. Тоді все було інакше”.
Військовий з Вільногірська Володимир Гладун / фото, Вільногірськ IN.UA
Після скорочення армії у 2003 році він залишив службу, але з перших днів повномасштабного вторгнення повернувся до війська. Нині служить у 121-й бригаді на Херсонському напрямку, де тримають оборону по Дніпру.
Його слова про відповідальність звучали особливо гостро:
“Від командира залежить життя твоєї людини. Треба приймати рішення так, щоб і завдання виконати, і зберегти життя”.
Він також наголосив на важливості особистого прикладу:
“Як і діти, люди не вірять словам – вони дивляться на дії”.
Війна і молодість: історія, написана в укритті
Свою історію розповів і Микита Крігер – військовий, який до служби займався волонтерством. Ще студентом він допомагав переселенцям: знаходив житло, забезпечував продуктами та необхідними речами.
Під час служби опинився в оточенні у Мирнограді. Саме там, у підвалах і бліндажах, він писав дипломну роботу.
Військовий Микита Крігер розповів свою історію / фото, Вільногірськ IN.UA
“Ховаючись у підвалах, вечорами, коли вже не можна було вийти через дрони, я дописував диплом. І зрештою захистив його”.
Його слова про дитинство звучали особливо контрастно: “Було місце – ліс біля озера. Я тікав туди щодня”.
Сьогодні ж найбільшим бажанням після повернення було просте: “Просто поспати”.
“Впертість допомагає йти до цілі”
Олег Тхоренко, ще один військовий, пригадав своє спортивне минуле. Займався боротьбою, армрестлінгом, має десятки нагород.
Каже, що головне, що виніс зі спорту – це характер:
“Впертість дуже допомагає. Коли знаєш свою ціль і йдеш до неї”.
Історія Олега Тхоренко / фото, Вільногірськ IN.UA
“Триматися разом”: порада від фронту
Антон Скоблік, який служить із перших днів повномасштабної війни, згадав себе дитиною – допитливим і відкритим до світу.
Його побажання молоді просте, але вагоме: “Триматися колективу, підтримувати один одного. І успіхів – і в спорті, і в житті”.
Антон Скоблік розповів свою історію служби / фото, Вільногірськ IN.UA
Пам’ять, яка формує майбутнє
Відкриття місця пам’яті загиблим дітям у Вільногірську стало подією, яка об’єднала різні покоління – тих, хто пам’ятає, і тих, хто бореться.
Це місце – не лише про втрату. Воно про відповідальність. Про те, щоб трагедія не стала звичкою. Про те, щоб кожна дитяча історія залишилася в серці громади.
І про те, що навіть у час війни – життя, пам’ять і правда мають звучати.
Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші […]
У Вільногірську з’явилося місце, де тиша говорить гучніше за слова. Тут згадують дітей, чиї життя обірвала війна. Цього дня поруч із містянами були військові – […]
У невеликій кімнаті, де вже не вистачає місця для верстатів, ниток і готових виробів, народжується не просто ремесло – тут оживає традиція. Ткаля Олена Шевцова […]
Він пережив війну в Афганістані, ліквідовував наслідки Чорнобильської катастрофи, отримав бойову нагороду і вже у незалежній Україні знову взявся за службу. Ветеран Олександр Колєснік із […]
Поки частина продавців торгує молочною продукцією без перевірок і витрат, фермерка Ольга з села Мотронівка Вільногірської громади доводить якість своєї продукції щодня — лабораторіями, ветеринарним […]