З Вільногірська на світову арену: Тимофій Костюк та його перемога!

Тимофій Костюк виборов перемогу та отримав пояс на Чемпіонаті світу WFMC у Німеччині. Вихованець БК «Файтер» успішно представляв Україну в розділах лайт-контакт, лоу-кік, к-1 та бокс.

Більше на Вільногірськ IN.UA

Світові змагання для вихованця БК «Файтер»

У Німеччині нещодавно відбулися змагання «ULTIMATE WORLD CHAMPIONSHIPS 2024 RÜSSELSHEIM AM MAIN GERMANY», які стали успішними для вільногірця Тимофія Костюка.

Варто зазначити, що Україну на Чемпіонаті світу представляли лише двоє спортсменів. Тимофій змагався у ваговій категорії 45+ проти вихованців з Франції, Португалії, Вірменії та Німеччини. Загалом на Чемпіонаті були представлені понад 15 країн.

Тимофій Костюк виборов медалі:

• 1 золото
• 1 срібло
• 2 бронзи

Також став володарем поясу переможця в розділі лоу-кік. 

«Це неймовірний результат! Ми пишаємося тобою, Тимофію! Тримали за тебе кулачки і ти не підвів», – прокоментувала прессекретарка клубу «Файтер» та заступниця голови правління Вільногірської федерації кікбоксингу Ольга Левковець.

Велику підготовку провели тренери Тимофія, Микола Білецький та Валерія Худякова.

«На змаганнях була велика конкуренція. Тимофій впевнено йшов до  абсолютної перемоги. Іноді ставалися перепони. Загалом, боєць гідно показав свою підготовку за що я дякую Валерії Худяковій. Дякую тим, хто фінансово підтримав участь спортсмена на світових поєдинках. Батькам, які завжди вірять у свого сина», – прокоментував тренер Микола Білецький.

Команда Тимофія Костюка дякує захисникам України за можливість привезти перемогу в рідну нескорену країну. Вона також висловлює вдячність усім, хто щиро підтримує спортсмена з Вільногірська, адже ця перемога є здобутком для всієї країни.

Читайте також:

• Кубок Дніпропетровської області: Бійцівський клуб «Файтер» продемонстрував вражаючі результати
• Чемпіонка п’яти областей та країни тренується у Вільногірському «Файтер»

У Вільногірську вперше відбулася Всеукраїнська акція “Дзвони Надії” – символічна подія, яка об’єднала родини військовополонених і безвісти зниклих, волонтерів, ветеранів, військових, представників міської влади та небайдужих жителів громади. Кожен удар дзвону цього дня був нагадуванням: тих, хто не повернувся додому, не забули, а їхні родини не залишилися наодинці зі своїм болем.

Детальніше про те, як у Вільногірську пройшла акція “Дзвони Надії”, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Дзвін, що став голосом тих, кого чекають

Всеукраїнську акцію організувала громадська організація “Бджола Вільногірськ” спільно з родинами військовополонених та безвісти зниклих за підтримки Вільногірської міської ради.

На площі зібралися люди, яких об’єднала одна спільна надія – дочекатися своїх рідних. Хтось уже кілька років не має жодної звістки, хтось живе між офіційними повідомленнями та нескінченними зверненнями до державних органів, міжнародних організацій і Червоного Хреста. Але всі вони прийшли сюди, щоб нагадати: за словами “полонений” чи “безвісти зниклий” стоять живі люди та їхні сім’ї.

На заході були присутні представники родин військовополонених і безвісти зниклих, волонтери, ветерани, небайдужі мешканці громади. До акції долучилися й представниці редакції. Одна з них разом із донькою стояла серед учасників із фотографією свого безвісти зниклого батька, розділяючи біль інших родин.

“Поки лунає цей дзвін – живе наша надія”

Під час відкриття заходу ведуча подякувала всім, хто допоміг організувати акцію.

“Ми хочемо щиро подякувати громадській організації “Бджола Вільногірськ”, Вільногірській міській раді, міському голові Володимиру Василенку, волонтерам і кожному, хто сьогодні прийшов підтримати нас. Ваша небайдужість і ваші зусилля дають нам сили триматися. Ви доводите, що ми не наодинці зі своєю бідою. Поки лунає цей дзвін – живе наша надія. Ми боремося, пам’ятаємо і обов’язково дочекаємося”, – пролунало зі сцени.

Для тисяч українських сімей кожен день перетворився на боротьбу з невідомістю, а військовополонені та безвісти зниклі не повинні ставати лише статистикою чи сухими записами в документах.

“Кожен із них – це син, донька, чоловік, дружина, батько чи мати. Це живі люди, які щомиті чекають на порятунок”.

Чотири роки без жодної звістки

Серед присутніх була Лідія Черняк, яка вже понад чотири роки чекає на свого онука. Захисник зник безвісти під час оборони Маріуполя 25 березня 2022 року.

Жінка розповіла, що регулярно звертається до Координаційного штабу та Міжнародного комітету Червоного Хреста, однак досі не отримала жодної інформації про його долю.

За її словами, онук залишився сиротою ще в дитинстві, а вона допомагала його виховувати, підтримувала під час навчання та дорослого життя. Тепер її найбільше бажання – дізнатися хоча б якусь звістку про нього.

“Якщо не ми, то хто про них нагадає?”

На акцію прийшла Ольга Ющенко, її чоловік був мобілізований восени 2025 року, а вже навесні 2026-го зник безвісти на Покровському напрямку.

Жінка розповіла, що постійно звертається до міжнародних організацій, пише листи до Координаційного штабу, Червоного Хреста, Міністерства оборони України, а також до представників інших держав, сподіваючись отримати будь-яку інформацію.

На її переконання, такі акції потрібні насамперед для того, щоб суспільство не забувало про тих, кого досі шукають.

“Якщо не ми, то ніхто про них не нагадає”, – сказала вона.

Родини закликають не мовчати

Ще одна учасниця заходу розповіла про свого чоловіка Романа, який уже майже три роки перебуває у підтвердженому російському полоні.

Вона переконана, що родинам потрібно постійно звертатися до Координаційного штабу, СБУ, Міжнародного комітету Червоного Хреста, ООН та інших міжнародних структур, аби їхніх рідних не переставали шукати.

Інші жінки також ділилися своїми історіями. Хтось уже кілька років живе в очікуванні, хтось продовжує писати десятки звернень і листів, хтось щодня переглядає списки звільнених, сподіваючись побачити знайоме прізвище.

“У нашій громаді про нас майже не говорять”

Одними з найемоційніших стали слова Сніжани Мишко, чоловік якої безвісти зник понад три з половиною роки тому.

Вона зізналася, що довгий час чекала, коли у Вільногірську з’являться подібні заходи підтримки.

За її словами, у багатьох містах України вже існують символічні місця пам’яті, регулярно проходять акції на підтримку полонених і безвісти зниклих. У Вільногірську ж, говорить жінка, родини часто залишаються непоміченими.

“У нашій громаді якось не прийнято згадувати безвісти зниклих і полонених. Наче їх не існує. І нас, їхні родини, теж. Я дуже вдячна організаторам, що вони зробили таку акцію вперше. Можливо, після неї на це звернуть більше уваги”, – сказала Сніжана.

Саме ці слова стали одним із найсильніших нагадувань про те, чому подібні заходи важливі не лише для самих родин, а й для всієї громади.

Дзвіночки з іменами тих, кого чекають

Завершилася акція символічною частиною.

Учасники підійшли до інсталяції й почепили невеликі дзвіночки з іменами своїх рідних – військовополонених та безвісти зниклих захисників.

Кожен дзвіночок став окремою історією. Окремою надією. Окремим нагадуванням, що вдома на них чекають.

Для Вільногірська ця акція стала першою, але її учасники висловлювали сподівання, що “Дзвони Надії” стануть традицією громади. Адже поки звучить дзвін, звучать і голоси тих, хто не дозволяє забути своїх близьких. А значить – живе й надія на їхнє повернення.

Читайте також:

У Вільногірську звання почесного громадянина отримають троє військових (посмертно) 

Ще темно. Маленький хлопчик іде шість кілометрів до магазину в білоруському Поліссі. У руках – дві буханки хліба, справжній скарб у голодному 1947 році. Дорогою назад він міцніше притискається до інших дітей і дорослих, бо всі бояться одного – щоб хтось не перестрів і не забрав хліб.

Сьогодні йому вже за вісімдесят. Він пережив нацистське вивезення до Німеччини, післявоєнний голод, важку працю та втрату дитинства. Але попри все зумів зберегти в собі людяність і доброту.

“Нас загнали у товарні вагони”

Пан Олексій Воробей народився у 1941 році в селі Богушево Брестської області Білорусі. Його батько майже одразу після народження сина пішов на фронт.

“Через рік після початку війни йому осколком вибило пів черепа. Він довго лежав у лікарні, а ми залишилися самі: мама і троє дітей”, — згадує чоловік.

У 1943 році, коли Олексію ще не було двох років, родину забрали до Німеччини.

“Забирали молодих людей на роботи. Маму теж забрали. Нас загнали у товарні вагони. Я пам’ятаю, як було холодно. Мама кутала нас у кожухи, садила на вугілля, щоб хоч трохи зігріти”.

Родину вивезли до Франкфурта-на-Майні.

“Що там давали їсти? Нічого. Хто що мав, те й їв”.

У Німеччині вони жили у бараках. Мати працювала в сільському господарстві, а діти залишалися самі.

“Мама приходила з роботи і просила в італійців жаб. Для них це був делікатес, а вона приносила нам, щоб хоч якось підтримати”.

Повернення додому під бомбардуваннями та післявоєнний голод

У 1945 році родину звільнили.

“Я трохи пам’ятаю, як ми їхали назад. Літали літаки, бомбили. Ми ховалися в якомусь сараї”.

Додому добиралися довго: спочатку поїздом, а потім підводою.

“З нашого села був чоловік, який приїхав за людьми. На возі з конем нас везли додому”.

Коли вони повернулися до Білорусі, на них чекало нове випробування.

1947 рік пан Олексій згадує як один із найважчих у житті. За двома буханками хліба доводилося йти за шість кілометрів.

“Ідеш і боїшся, щоб не перестріли та не забрали”.

Під час голоду люди могли відібрати їжу навіть у дітей.

“Було таке, що забирали. Голод же був”.

Хліб тоді був найбільшою цінністю.

“Мама відрізала по маленькому шматочку і все”.

Іншої їжі майже не було.

“Яке там господарство після війни? Ходили по полях, збирали картоплю, яка залишилася після збору врожаю”.

Після війни матері повідомили, що чоловік, найімовірніше, не повернеться з фронту, і вона вдруге вийшла заміж. Та вітчим не став дітям опорою.

“Сидиш, їси щось не так – уже й по лобі ложкою отримав”.

Згадуючи ті роки, чоловік говорить коротко:

“Дитинства не було”.

Навчатися теж було непросто.

“Збираєшся до школи, а мати каже: “Іди в колгосп, хоч трудодень заробиш””.

За трудодні тоді фактично нічого не платили. Попри все, він закінчив сім класів школи.

Ще в дитинстві відкрив у собі талант до малювання.

“Я любив малювати. І донька така, і син, і внучка теж добре малює”.

Пан Олексій дуже пишається своїми виробами. 

Армія, холодна війна та переїзд до України

Після школи пан Олексій служив у ракетних військах у Семипалатинську. Це були роки холодної війни між СРСР та США.

“Нас переводили на бойову готовність номер один. Це означало, що війна може початися”.

Пізніше він дізнався про експерименти із ядерною зброєю поблизу полігону.

“Казали, що привезли солдатів на навчання, а потім стався вибух. Багато людей тоді загинули”.

Після армії чоловік приїхав у гості до сестри, яка вже жила у Вільногірську. Місто йому сподобалося, і він вирішив переїхати. Однак залишити колгосп у Білорусі було непросто.

“Треба було, щоб збиралося управління і вирішувало, відпускати тебе чи ні”.

Щоб отримати дозвіл, він сказав, що їде навчатися.

“Якщо вчитися, то треба відпустити”, – сказали йому.

Так він остаточно переїхав до України.

Знайомство на все життя 

Саме у Вільногірську пан Олексій зустрів свою майбутню дружину Раїсу.

“Вони йшли втрьох, а ми вдвох. Так і познайомилися”, – згадує він. 

Подружжя разом уже понад шістдесят років.

Дружина працювала на будівництві, а згодом – на теплоелектроцентралі.

Сам пан Олексій усе життя працював слюсарем на комбінаті.

Винахідник без диплома 

За роки роботи чоловік став справжнім раціоналізатором. Він модернізував конструкцію промислового млина, який використовувався на підприємстві. Його розробка працює на комбінаті й досі.

Колеги навіть зараз звертаються до нього за порадами.

“Питають: “Як ти там центрував? Як робив?” А він пам’ятає все до деталей”, – розповідає донька Олена.

За словами рідних, уся трудова книжка пана Олексія списана подяками та заохоченнями.

“Стільки раціоналізаторських пропозицій зробив, стільки всього придумав. Казали, що його трудову книжку можна було везти на виставку”, – згадує Олена. 

Попри відсутність вищої технічної освіти, він створив десятки корисних для підприємства рішень.

“Я не бачив нічого хорошого, але залишився добрим”

На запитання, що хотів би сказати молодому поколінню, пан Олексій відповідає просто:

“Треба бути людяними. Не ставити себе вище за інших. Треба берегти сім’ю, щоб чоловік і жінка доглядали одне одного, підтримували”.

Чоловік і сам дивується, як зміг зберегти доброту після всіх випробувань.

“Я сам думаю: звідки в мене таке взялося? Мене били, ображали, ласки особливо не було”.

І одразу додає:

“Може, через те, що мене ображали, я сам став добрішим до людей. Я люблю дітей, люблю людей”.

Діти у дворі називали його просто дядьком Льонею. Він любив із ними гратися, спілкуватися, щось показувати і пояснювати.

“І жорстокість була, і ласка. Але доброта все одно залишилася”.

Читайте також:

“Двічі підривався на міні, але вижив”: історія ветерана з Вільногірська, який пройшов Афганістан