Психологиня Вільногірська брала участь в обласному конкурсі психологів

25 квітня психологиня фахового коледжу Катерина Матвійчук отримала диплом Лауреата VI обласного конкурсу «Психолог року – 2024». Тривав він 2 місяці. Організатор конкурсу департамент освіти Дніпра.

Більше розповіла журналістам Вільногірськ IN.UA практична психологиня Катерина Матвійчук.

Обласний конкурс «Психолог року – 2024»

Участь була важкою. Змагалися з Дніпропетровщини дев’ять учасників, каже Катерина. Після участі у конкурсі отримала диплом від директора департаменту освіти Дніпра Ольги Лозової та грамоту від Дніпровської облради.

«Себе не перемогти. Особистісне зростання, досвід, реалізація, самоактуалізація та самоствердження на життєвому шляху є важливим кроком для багатьох людей. Життя – нелегка справа і найважчі перші кроки. Робіть їх впевнено. Йдіть до своєї мети та мрії. Крокуйте вже сьогодні»,  – радить психологиня Катерина Матвійчук.

У перший день конкурсу потрібно було надати матеріали з досвіду роботи. Далі вже Катерина пройшла до другого туру та фіналу. 

Дев’ять психологів області змагалися і виконували завдання. Це створення відеокартки разом з візитівкою психолога. Друге завдання – провести улюблену психотехніку з аудиторією Дніпра.

Катерина обрала техніку, де люди повинні були зняти з себе напругу. Вивільнитись від бар’єрів та комплексів.

«Я проводила психотехніку «Піджак на вішалці». Треба було уявно зняти з себе піджак. Уявити себе без кісток, ніби ми всі зроблені з гуми. І порухатися вільно, рухаючи кістьми руки, плечима. Так люди знімали собі напругу та психологічні блоки. Потрібно було не просто провести психотехніку. А саме з тією з якою ти працюєш, яку ти досліджуєш, яку ти вдосконалюєш. Було цікаво», –  розповідає психологиня Катерина.

Ще психологи проходили тестування, створювали власні проєкти. Катерина Матвійчук обрала тему для захисту проєкту «Збереження ментального здоров’я учасників освітнього процесу».

По завершенню було нагородження. Всі завдання, які виконували давали певну кількість балів. 

Працює Катерина психологом вже три роки. Викладає предмет психології студентам фахового коледжу від першого до четвертого курсу. 

Напрямки роботи за якими працює практична психологиня

Діагностична робота – проводить тестування, використовує методику життєвих цінностей. 

Профілактична робота – це виступи  дітей разом з викладачем на просвітницькі теми, до прикладу протидія булінгу. Або ж обговорюють учні культуру спілкування серед студентів.

Коригуюча робота  –  це арттерапія, нейрографіка.

Супровід, – це консультації, психологиня допомагає учням зняти психологічну напругу та втому. Допомагає розв’язувати складні питання в колективі.

«Досить часто студенти звертаються за якоюсь допомогою.  Ми обговорюємо внутрішній стан, проговорюємо проблеми в родині, або ж десь з однолітками. Тому ці консультації важливі», –  ділиться психологиня.

Окрім роботи викладачка фахового коледжу має декілька хобі: спорт, читання книг та туризм. Ще молода жінка відвідує церкву. 

Читайте також:

• Переселенка з Нікопольщини допомагає корегувати мовні порушення 
• Підкорювачка вершин: незвичне хобі вільногірки

У Вільногірську з’явилося місце, де тиша говорить гучніше за слова. Тут згадують дітей, чиї життя обірвала війна. Цього дня поруч із містянами були військові – і їхні історії додали заходу особливої глибини. Їхні голоси – про війну і мир, втому і силу, дитинство і втрати – звучали тут особливо щиро. У цих розповідях немає пафосу, лише правда, яку проживають щодня. 

Про досвід військових із Вільногірська, їхні спогади та думки – далі в матеріалі Вільногірськ IN.UA

Простір, що говорить без слів

У центрі Вільногірська відкрили місце пам’яті загиблим дітям України – простір, наповнений символами, тишею і болем. Це не просто локація, а точка, де зупиняються, щоб згадати і не забути.

Раніше редакція Вільногірськ IN.UA розповідала про відкриття та історії матерів із Маріуполя і Бучі, які зворушили містян до сліз. Та цього разу подія набула ще одного виміру – голосу тих, хто сьогодні тримає оборону країни.

“Від командира залежить життя”: слова, які звучать по-іншому

Серед гостей заходу були військові з Вільногірська. Вони ділилися власним досвідом, який поєднує фронт і мирне життя.

Військовий Володимир Гладун розповів, що його шлях у війську почався ще у 90-х роках. Тоді, каже, ніхто не вірив, що війна стане реальністю:

“Коли нам казали, що готують як захисників держави, якщо буде війна – це звучало нереально. Тоді все було інакше”.

Після скорочення армії у 2003 році він залишив службу, але з перших днів повномасштабного вторгнення повернувся до війська. Нині служить у 121-й бригаді на Херсонському напрямку, де тримають оборону по Дніпру.

Його слова про відповідальність звучали особливо гостро:

“Від командира залежить життя твоєї людини. Треба приймати рішення так, щоб і завдання виконати, і зберегти життя”.

Він також наголосив на важливості особистого прикладу:

“Як і діти, люди не вірять словам – вони дивляться на дії”.

Війна і молодість: історія, написана в укритті

Свою історію розповів і Микита Крігер – військовий, який до служби займався волонтерством. Ще студентом він допомагав переселенцям: знаходив житло, забезпечував продуктами та необхідними речами.

Під час служби опинився в оточенні у Мирнограді. Саме там, у підвалах і бліндажах, він писав дипломну роботу.

“Ховаючись у підвалах, вечорами, коли вже не можна було вийти через дрони, я дописував диплом. І зрештою захистив його”.

Його слова про дитинство звучали особливо контрастно: “Було місце – ліс біля озера. Я тікав туди щодня”.

Сьогодні ж найбільшим бажанням після повернення було просте: “Просто поспати”.

“Впертість допомагає йти до цілі”

Олег Тхоренко, ще один військовий, пригадав своє спортивне минуле. Займався боротьбою, армрестлінгом, має десятки нагород.

Каже, що головне, що виніс зі спорту – це характер:

“Впертість дуже допомагає. Коли знаєш свою ціль і йдеш до неї”.

“Триматися разом”: порада від фронту

Антон Скоблік, який служить із перших днів повномасштабної війни, згадав себе дитиною – допитливим і відкритим до світу.

Його побажання молоді просте, але вагоме: “Триматися колективу, підтримувати один одного. І успіхів – і в спорті, і в житті”.

Пам’ять, яка формує майбутнє

Відкриття місця пам’яті загиблим дітям у Вільногірську стало подією, яка об’єднала різні покоління – тих, хто пам’ятає, і тих, хто бореться.

Це місце – не лише про втрату. Воно про відповідальність. Про те, щоб трагедія не стала звичкою. Про те, щоб кожна дитяча історія залишилася в серці громади.

І про те, що навіть у час війни – життя, пам’ять і правда мають звучати.

Читайте також:

Сила, яка виросла з упертості: особиста історія тренерки з пауерліфтингу у Вільногірську

У невеликій кімнаті, де вже не вистачає місця для верстатів, ниток і готових виробів, народжується не просто ремесло – тут оживає традиція. Ткаля Олена Шевцова з Вільногірська займається перебірним ткацтвом – однією з найскладніших технік, у якій кожна ниточка візерунка вибирається вручну.

Вільногірка Олена Шевцова перетворила своє хобі на справу життя і поділилась своєю історією з редакцією Вільногірськ IN.UA

Від випадкового майстер-класу до справи життя

Олена народилася й виросла у Вільногірську. З ткацтвом познайомилася випадково у 2008 році, коли потрапила на майстер-клас.

“Я жила і працювала в іншій країні, побачила ткані пояси на слов’янських фестивалях. Мені стало цікаво, як вони робляться. І коли потрапила на майстер-клас, мене це зачепило з першого разу”, – згадує майстриня.

Вона відвідувала заняття, вивчала різні техніки й уже тоді мріяла, щоб хобі стало улюбленою роботою.

Втім, довгі роки ткацтво залишалося лише захопленням. Після народження дитини Олена знаходила час на творчість тільки вночі.

“Це була моя нічна медитація, коли вже ніхто не заважав, можна було тихенько сидіти й ткати узори”.

Згодом з’явилися перші замовлення – і захоплення почало перетворюватися на професію.

Ткалі – трохи “божевільні” люди

Новий етап у її творчості почався у 2018 році, коли Олена потрапила на зустріч ткачів у Карпатах.

Там зібралися майстри з усієї України, які привезли настільні й підлогові верстати. Саме там вона вперше серйозно познайомилася з ткацьким верстатом.

“Ткалі – це такі трошки божевільні люди, вони можуть усе”, – сміється Олена.

Тоді ж учасники заходу ткали український прапор до Дня Незалежності.

Спочатку верстат здався майстрині надто складним. Але згодом вона освоїла його самотужки: дивилася відео іноземних майстрів, навчалася через YouTube, замовляла нові інструменти й практикувалася.

Сьогодні вона стежить за українськими ткалями в Instagram, обмінюється досвідом і постійно вдосконалює свої навички.

Символи сонця, землі й удачі

Олена працює не лише з українськими орнаментами. Каже: її візерунки – радше слов’янські та балтійські.

Такі символи зустрічаються в Литві, Латвії, Польщі, Словенії та інших країнах.

“Це символи землі, сонця, родючості, удачі. Вони є всюди. Навіть техніка, яку я люблю, має назву Baltic Pickup – вона прийшла з балтійських країн”.

Майстриня зазначає: деякі українські техніки й орнаменти мають дивовижну схожість навіть із перуанським ткацтвом.

Окрім узорних поясів, вона створює й простіші – без візерунків, а останнім часом особливо полюбила плетені шовкові пояси з довгими китицями.

Ниточка за ниточкою: чому це так довго

Головна складність ткацтва – його повільність.

“Це ниточка за ниточкою. Якщо це узор, то кожна ниточка вибирається вручну”.

Олена працює у техніці узорного перебірного ткацтва. Тут візерунок створюється вручну за схемою: нитки піднімаються або опускаються в певному ритмі.

Перший такий пояс вона ткала близько місяця.

Сьогодні, маючи великий досвід, може створити виріб за одну ніч – приблизно за 8 годин, якщо все вже підготовлено.

Щоправда, після такого марафону наступного дня сил майже не лишається.

Ткаля поділилась, що саме ткацтво стало для неї і творчістю, і медитацією, і арттерапією.

Замовлення з-за кордону і зворушлива історія з Канади

Більшість замовлень Олена отримує через міжнародний маркетплейс Etsy.

Її клієнти – іноземці, українці за кордоном і представники діаспори.

Одне з найзворушливіших замовлень надійшло від жінки з Канади, чиї предки понад 100 років тому емігрували з Буковини.

Вона надіслала Олені старе чорно-біле фото бабусі й прабабусі в народному строї.

“На фото були широкі пояси, виткані в тій самій техніці, в якій працюю я. І узори схожі. Для мене це було відкриття”.

Жінка вже не говорить українською, але пам’ятає своє коріння – і захотіла відтворити частинку родинної історії.

Пояс для Санта Клауса

Серед незвичних замовлень майстриня згадує ремінь для сумки Санта Клауса.

“Це не жарт. Людина професійно працювала Санта Клаусом і замовила ремінь з узором для подарункової сумки”.

Замовник надсилав теплі, казкові листи, а потім поділився фото готової сумки з поясом.

“Це було дуже мило”, – з теплотою поділилась Олена. 

Війна, CNN і хвиля підтримки з усього світу

На початку повномасштабної війни життя Олени, як і мільйонів українців, змінилося.

Вона плела маскувальні сітки, допомагала біженцям, збирала кошти на бронежилети та облаштування житла для біженців.

Саме тоді її історію помітив журналіст CNN.

Після інтерв’ю в її Etsy-магазин прийшла хвиля підтримки з усього світу.

“Люди писали слова підтримки. Дехто купував вироби й казав: “Нам не треба нічого відправляти, це вам для підтримки””.

Разом із дитячими малюнками, виставленими за символічну ціну, ці кошти йшли на допомогу переселенцям та військовим: “ Це дуже тримало тоді, коли було страшно”.

Сьогодні Олена продовжує донатити, зокрема на військові збори та волонтерські фонди.

Відпочинок серед природи і тиша для душі

Попри постійні замовлення й щоденну метушню, Олена знаходить спосіб відновлювати сили. Найкращий відпочинок для майстрині – природа.

Коли накопичується втома або емоційне виснаження, вона вирушає за місто – ближче до води, у поле чи просто туди, де можна побути в тиші.

“Коли я дуже втомлена і виснажена, то їду кудись за місто. Просто побути біля води, біля ставка або у полі. Просто катаюся на велосипеді й надихаюся цією енергією природи”, – ділиться ткаля.

Саме такі моменти спокою допомагають їй перезавантажитися, відпустити тривоги й повернутися до роботи з новими силами та натхненням.

Ідеальна ніч майстрині

Ідеальний день майстрині – це ніч.

Удень вона оформлює замовлення, веде бухгалтерію, фотографує вироби, відповідає клієнтам і займається соцмережами.

А після восьмої вечора починається найважливіше: “Коли мене вже ніхто не чіпає, я можу сісти й ткати”.

Каже, за роки настільки звикла до такого ритму, що він став частиною життя.

Мрія – більша майстерня

Сьогодні найбільша професійна мрія Олени – простора майстерня.

“Я вже не поміщаюся в своїй кімнатці”, – з усмішкою розповідає майстриня.

А ще вона хоче, щоб українці більше цінували свої традиції: “Люди знають про вишиванки, але дуже мало знають про пояси. А ще сто років тому не можна було вийти на двір непідпоясаним”.

Саме звідси, каже вона, і пішов вислів “розпоясався”.

Ткаля переконана: важливо берегти те, що передається поколіннями.

“Хотілося б, щоб люди цінували своє надбання. Не те, що створено десь масово, а те, що робиться руками наших майстрів і може прослужити не одне покоління”.

І поки у Вільногірську засинають будинки, в маленькій кімнаті Олени Шевцової знову народжується новий пояс – ниточка за ниточкою, символ за символом, історія за історією.

Читайте також:

Неймовірна краса звичних речей: як Оксана з Вільногірська продовжує справу свого сина